Працюючи над значно доповненою антологією знищених українських письменників, я постійно натрапляю на плутанину, яка панує у наших наукових виданнях.
Вже раніше у публікаціях на «Збручі» я довів, що Лев Юркевич не мав псевдоніма Юрій Стрижавський і не писав повістей, бо писав їх Леонід Юркевич, а Леопольд Будай – реальна особа, а не псевдонім Сергія Буди.
У Леоніда Пахаревського (1883–1938) з Богуславщини був псевдонім Л. Чулий. А в 1930-х роках в часописі «Західня Україна» публікувалися оповідання Леоніда Чулого. Якби хтось завдав собі клопоту їх проглянути, то зрозумів би, що не міг їх написати Пахаревський. По-перше, не його стилістика, а по-друге, автором був безперечно галичанин.
Та з Л. Пахаревським, талановитим прозаїком, якого навіть у Москві дістали сталінські кати, це не єдина дурниця. Йому приписано псевдонім Гаврило Одинець, про що інформує не лише словник псевдонімів, а й чимало видань і сайтів. Стверджується, що він під цим псевдонімом опублікував брошурку «Казка про чудака Якова». Але та «Казка» – примітивна віршована агітка. Її автором був реальний Гаврило Одинець (1871–1945) – член Центральної Ради, який згодом підтримав большевиків, залишив спогади про ЦР і був теж репресований.
Цікавим прозаїком був Григорій Квасницький (1889–1938), що походив з єврейської родини, часто підписувався Гр. Трейман і друкувався в «Раді». Після революції від літератури відійшов, та його це не врятувало.
У всіх довідниках стверджується, що справжнє його ім'я не Григорій, а Юхим Квасницький. Нікого не напружує навіть оте Гр. Трейман. А тим часом це два брати, й обоє працювали в «Раді», про що й залишив нам згадку в своєму щоденнику Євген Чикаленко: «відділоводами були два брати Квасницькі Юхим та Григорій (Трейман), обидва дуже милі люди, працьовиті; перший з них скільки (??? – Ю. В.) разів сидів у тюрмі, а потім, щоб не муляти очі тутешній поліції, переїхав на далеку Кубань на службу в кооперації, а другий перевівся до харківського університету».
Мої знаки питання стосуються перекрученого в сучасному виданні слова «скілька». Але то дрібниці. Не дрібниці те, що у виданнях щоденника й далі біля згадки про Гр. Треймана подано Ю. Квасницький, а часом і Е. від Єфім.
Ю. Квасницького зустрічаємо і в новому виданні творів Лесі Українки. У 14 томі він фігурує як автор негативної рецензії на «Блакитну троянду», опубліковану в «Раді» під псевдонімом Т. Р. Але це таки псевдонім Григорія.
При тому, що у ПЗТ Лесі Українки скрупульозно пояснено безліч персон, відомих навіть школярам, не пояснено безліч менш відомих імен. Отже, й про Григорія Квасницького там нічого нема.
А коли ми вже спіткнулися об «Блакитну троянду», то так мені й зосталося загадкою, чому вона у новому виданні «Блакітна». Наче б тому, що так написала авторка. Хоча в самому тексті п’єси є «блакитні очі», а не блакітні.
Не секрет, що в кожного письменника з часом міняється лексика, зокрема й написання того чи іншого слова. Ось я нарешті дозрів і зрозумів, що такі слова, як різниця, різний і т. д. для української мови не властиві і треба повернутися до ріжниці, ріжного і т. д. До речі, не байдужі до цих слів люди свого часу написали листа Миколі Бажану, щоб він як головний редактор енциклопедії звернув увагу, що слово «різниця» означає місце, де ріжуть худобу.
Тут, звісно, налетять галки і ворони («а моя баба так не говорила»), однак я для себе висновок зробив. Те саме бачимо і в Лесі, яка ріжні слова з часом вживала по-ріжному.
В томі прози зустрічаємо і написання «блакітний», і «сіро-блакитний пеньюар», і «блакитними очицями незабудок»... Те саме стосується безлічі інших слів.
Але мене більше цікавили згадки про репресованих письменників, тому я зазирнув у ПЗТ Лесі Українки ще за деякими іменами. До революції ми мали кількох письменників Коваленків, з них два Григорія. Тому й не дивно, що їх досі плутають. Але яким чином можна сплутати Григорія з Олексієм, важко сказати. Однак у т. 14 в іменному покажчику біля Григорія вказано ст. 527. Але там Олексій.
Про Андрія Конощенка (Грабенка) вказано, що його «видання "Українські пісні з нотами", імовірно, частинами публікувалося в газеті "Рада"». Такий висновок було зроблено з листа Лесі: «Ще ми були б дуже вдячні, якби ти нам прислала новий збірник пісень Конощенка (що публікується в "Раді"), – може б, і сама книгарня могла б вислати, якби хто замовив». Насправді в газеті публікувалися не збірники пісень, а реклама їхнього видання. Цікаво, що в 12-томнику цього нема.
Загиблого у 1915 році стрільця й письменника Теофіла Меленя покажчик відсилає до т. 13 на ст. 527 і 598. Але на ст. 598 нема Меленя, зате є М. Меленський.
Уже згаданого Леоніда Пахаревського покажчик відсилає до 14 т. на ст. 174, але там не він, а його перша дружина Валерія. В покажчику, правда, є і вона... на тій самій сторінці. Далі пишеться, що є про нього згадки на ст. 458–461. Тире означає, що на всіх цих сторінках є про нього згадки, – але ні, лише на двох... Замість тире має бути кома.
Я не ставив собі за завдання рецензувати ПЗТ Лесі Українки. Але скажу, що була пророблена велика робота, звірено тексти за автографами, і мої зауваги не грають значної ролі. Однак відсутність ґрунтовної літературної енциклопедії дається взнаки. Бо про безліч письменників ми не маємо жодної інформації, а звідси й плутанина з іменами, прізвищами та псевдонімами.
03.03.2021