Французький філософ-постструктураліст Мішель Фуко пів століття тому підняв одне з найважливіших питань сучасності: стосунок між владою і знанням. На думку Фуко, модерна ситуація – це ситуація впливу і взаємодії численних анонімних сил, у сплетінні яких формується сучасний суб’єкт.
Орися Біла, кандидатка філософських наук, завідувачка кафедри філософії УКУ
Свобода та автономія людини – не більше, ніж ілюзія. Ми, наші уподобання, наша поведінка, наше мислення, стверджує Фуко, – продукт впливів численних великих гравців, чиє обличчя навряд чи нам знайоме. Та й сумнівно, що у них є обличчя у тому звичайному сенсі, до якого ми звикли. Йдеться не про окремих впливових людей і навіть не про ради директорів великих корпорацій. Сили, що формують наше існування, – випадкові, ірраціональні і часто невидимі до моменту, поки ми не опиняємося перед результатом їхнього впливу. Їхня кількість – «легіон», сказав би євангелист Лука, і вони сплітаються у дивовижні та химерні поєднання. Одне з таких ми спостерігаємо сьогодні під кодовою назвою «Пандемія covid-19».
Відразу зауважу, що жодним чином не заперечую наявність і загрозу хвороби, з якою ми нині маємо справу. Люди, які страждають та вмирають внаслідок коронавірусної інфекції, – найдостовірніше і найсумніше підтвердження її реальності. Однак хочу зосередити увагу на іншому аспекті пандемії – її суспільних, політичних, економічних і культурних проявах. Ситуація з вірусом послужила точкою відліку, що запустила низку доволі складних і часто проблемних суспільних процесів.
Ми не знаємо, чи були ми приречені на такий розвиток подій, тобто чи відбулося пришвидшення настання подій, які мали статися внаслідок уже складених раніше обставин, чи нинішній стан – це цілком нова ситуація, результат гри «сліпих сил», які Насім Талеб назвав би «чорним лебедем».
У спробі розібратися з тим, що відбувається, ми пристрасно шукаємо інформацію. На щастя, її є достатньо, а іноді навіть забагато. Великий шмат сучасної індустрії спрямований на продукування і передачу інформації. Зворотна сторона медалі в тім, що хоча інформації багато, часто вона взаємно суперечлива, статистичні дані з одного і того ж питання, буває, кардинально відрізняються або (та) інтерпретуються по-різному, а результати їхньої інтерпретації перетворюються у цілком різні стратегії поведінки та розв’язання ситуації.
Емоційно заряджені новини схиляють аудиторію займати визначену світоглядну позицію. Як результат, у потоці даних ми відчуваємо брак сенсів. Замість допомагати розуміти світ, вони ускладнюють і навіть затьмарюють візію майбутнього.
Сучасних людей не полишає відчуття перманентного інформаційного хаосу, який у свою чергу блокує формування адекватної відповіді на виклики реальності та виливається у суспільну фрустрацію, недовіру й агресію.
Навесні 2020 року стартувала нова соціальна мережа ClubHouse. Нині ми спостерігаємо справжній ажіотаж у прагненні приєднатися до неї. Оскільки попит визначає пропозицію, а долучення до мережі можливе лише за запрошенням її дійсних учасників, запрошення конвертуються у реальні гроші – ціна вхідного квитка коливається від 12 до 150 американських доларів.
Питання вартості – це, безумовно, маркетинг. Однак чому на ще одну соціальну мережу такий шалений попит? Невже нам не вистачає інформації? Чи, можливо, відповідь слід шукати деінде?
«Medium is the message», – стверджував Маршал Маклюен. Аудіоформат мережі робить її зручною для користувачів у бездротових навушниках. Її технічний характер – отримувати інформацію тут і тепер, без мінімальної затримки в часі – надзвичайно приваблива пропозиція інформаційного капіталізму, особливо, коли суспільні інфлюенсери на кшталт Марка Цукерберга, Ілона Маска чи Опри теж долучаються до гри.
Однак справжня унікальність ClubHouse – в можливості (навіть нехай винятково гіпотетичній) вільного мовлення. ClubHouse – нова віртуальна Агора, де кожен може бути почутим тут і зараз.
Яке це має значення для сучасного демократичного світу? Хіба ж нам бракує свободи вираження? Щоби зрозуміти відповідь на це питання, я знову повернуся до Мішеля Фуко. Присвятивши велику частину свого життя дослідженню сучасності – як західний світ став таким, як він є, Фуко дійшов висновку, що модерний суб’єкт, висловлюючись мовою філософії, не є автономним суб’єктом взагалі. Він не бере активної участі у самотворенні і є результатом дії численних анонімних сил поза собою. Суб’єкт у класичному його розумінні як активний і діяльний агент – це фікція.
Фуко запроваджує термін «governmentality» (урядування, управління) для означення технік та стратегій управління суспільством. Ідея «урядування» розуміється філософом ширше, ніж політичний уряд, і включає різноманітні техніки суспільного контролю. Найпростіший приклад таких технік – це фейкові камери спостереження у магазинах і ресторанах, встановлені для того, аби регулювати потенційно деструктивну поведінку покупців: просто знаючи, що камера є, ми поводимося краще. Іншим прикладом можуть бути алгоритми, за якими пошукові системи чи соціальні мережі підбирають або приховують контент, пропонують рекламу і підшуковують нам друзів у стрічці «ви їх можете знати». Суб’єкт «виліплюється» інститутами, суспільними взаємовідносинами, грою сліпих сил. Місце вправляння цих анонімних сил – наше тіло і розум.
Великі корпорації на кшталт Facebook успішно навчилися використовувати алгоритми для продажів. Нині Facebook – це не так соціальна мережа, як великий віртуальний супермаркет. Втім продаються тут не лише товари, а й політична прихильність. Ми добре пам’ятаємо гучну справу дворічної давності з Cambridge Analytica, які збирали психологічні профайли користувачів мережі для передвиборчих маніпуляцій у США та референдуму щодо питання Brexit у Великобританії.
Здається, що людство, як ми його знали, – у минулому. Прийшов час покоління керованих та передбачуваних гомо сапієнсів, поведінку яких можна прорахувати і спрямувати у відповідний напрям.
Фуко та багатьох інтелектуалів його покоління – зрештою, як і нинішніх, – така ситуація не влаштовувала. Пошукам відповіді на цей виклик сучасності він присвятив останні роки свого життя, вивчаючи феномен античного концепту «парезії».
Грецьке слово «парезія» означає мужність казати правду. Це можливість вільного мовлення, яка закладена в саму ідею демократії, але мовлення не як права висловлюватися, а як морального обов’язку задля блага інших. Це той тип мовлення, результатом якого є перетворення дійсності.
В історії античного світу Фуко виокремлює три типи «парезії».
Перша, демократична – це мужність говорити істину між рівними. Той, хто говорить, завжди ризикує – власним авторитетом, а деколи навіть життям. Але ціль правдомовця – благо спільноти, а тому, почуваючи себе відповідальним за долю громади, правдомовець не може вчинити по-іншому і не говорити.
Другий тип – автократична парезія. Парезіаст – це мудрець з оточення тирана, який відважно звертається до нього, щоб відкрити очі на наявний стан речей у суспільстві, чим, звичайно, немало ризикує, адже тиран завжди може прислухатися до підлабузників і стратити правдомовця.
І нарешті третій тип – це кінічна парезія. Називається вона так тому, що її практикували античні філософи-кініки.
Говорити правду і жити цією правдою вимагає неабиякої мужності, адже є життям усупереч загрозам і невигодам. Парезія стає маніфестацією себе, але не егоїстичним вип’ячуванням, а засобом активного самотворення. Як така вона тісно пов’язана з «епітемелеєю» – піклуванням про себе.
Якщо ми, наші панівні соціальні інститути, наша культура – це лише сполучення випадковостей, те, що «вийшло на поверхню» в результаті взаємодії анонімних сил, то у нас немає іншого способу опанувати ситуацію, крім того, щоб стати одним із активних начал, яке буде формувати новий дискурс, порушувати усталені правила гри і встановлювати нові.
Засвідчуючи власним життям свої світоглядні і моральні принципи, парезіастами були також перші християнські мученики. Мовлення істини вимагає практики істини, тому логічним наслідком парезії є «аскесіс» – тілесне і духовне вправляння. Дискурс віри інтегрується в практику життя і не може розглядатися окремо від неї.
Тепер знову хочу повернутися до тези про те, що однією із важливих складових успіху нової соціальної мережі ClubHouse є обіцянка вільного мовлення. «Clubhouse не марнує вашого часу, ділячись зайвою інформацією», – пишуть розробники аплікації. Мета ClubHouse – «ділитися конструктивними розмовами», створити місце для прямого мовлення, що відкриє нам візії майбутнього – найбільшого дефіциту нинішнього часу.
Соціальна мережа, що базується на принципах прямого мовлення, влучає в саме серце глобальної кризи. Вона дає обіцянку на формування дійсної картини світу. Говорити вільно, говорити правду, пояснити, що відбувається, яким є цей світ і як нам слід в ньому діяти – ось обіцянка ClubHouse.
Але проблема численних користувачів ClubHouse буде не загубитися у цьому базарі мовлення. Бо сама нагода говорити всім без обмежень не означає, що більшість не може помилятися. Вона не захищає від некритичного засвоєння поглядів інших людей і є доволі проблематичною – особливо для великих груп людей. Греки називали таку практику мовлення «ісегорія» (говоріння усіх). На відміну від «паресії», вона не була справою честі, не тягнула за собою ризиків і не випливала з обов’язку повідомити істину. Потенціал ClubHouse величезний, але недоліки очевидні.
Отже, питання локусу «паресії» залишається відкритим. Чи можемо ми сьогодні запропонувати такі умови, де «паресія» буде плекатися як цінність демократичного світу? Які умови для цього потрібно?
Спробуємо їх окреслити:
– Насамперед треба сказати, що демократична Агора – це місце співгромадян. Місце народження істини, як ми знаємо ще з часів Сократа, – це міжособовий простір, який вимагає не так географічного, як інтерперсонального виміру: бути присутнім і бути готовим слухати та відповідати.
– Місце паресії – це місце плекання цінностей, але сама паресія можлива лише як акт винесення в публічний простір чогось, що має значення. Отже, цей простір паресії передбачає усталений порядок базових цінностей, що їх поділяє спільнота.
– Місце паресії – це місце відкритості на чесний аналіз ситуації. А це означає плекання критичного та аналітичного мислення, вміння помічати деталі та мислити системно.
– Місце паресії – це місце відваги. Тому що маючи на руках усі карти, важливо забезпечити простір, де відверто можна піти проти усталеного порядку, якщо цього вимагає обов’язок. А це значить, що спільнота повинна плекати чесноту відваги та бути готовою до критичних голосів, щоб сила не приглушувала справедливості. Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Evangelium vitae» (1995) нагадує нам: «Там, де демократичні механізми служать інтересам сильніших тільки через те, що ті вміють ефективніше впливати на механізм влади, демократія стає лише порожнім словом».
– І нарешті, місце паресії – це місце практики. Тому що говоріння істини неможливе без практики істини. Паресія не має сенсу, якщо вона не трансформує реальність на краще.
Питання, яке я хочу залишити як підсумок цих роздумів, таке: чи є ми, українські академічні спільноти, тією «вільною землею», де можна свобідно думати і говорити, де стає можливий аскесіс – практика вишліфовування себе у істині?
Доповідь виголошена під час конференції «Integral Human Development in the Digital Age»
03.03.2021