Суспільний договір. Це поняття часто використовують політологи, журналісти, громадські діячі, соціологи, історики… Втім категорія ця доволі абстрактна і жодних фізичних доказів існування суспільного договору не має – це не документ, який можна задекларувати, підписати і потримати в руках. Фактично, це неписаний кодекс правил для співіснування влади та суспільства, при умовному укладанні якого, народ делегує певну частку своїх прав і свобод управлінцям, які можуть розпоряджатись ними на законодавчому рівні.
З іншого погляду, суспільним договором можна вважати Конституцію чи інші державотворчі документи, які регламентують права та обов’язки народу і влади. Однак конституційні процеси і суспільні запити часто різняться між собою і зміни у законодавчому полі викликають громадське несхвалення, відтак відбувається переписання суспільного договору. Такими переломними моментами в Україні вважаємо Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2014 року. Радикальну реакцію країни на дії влади викликали порушення власне неписаних правил – керівники держави їх не відчули або просто вирішили з ними не рахуватися.
Однак перед тим як говорити про переписання суспільного договору в Україні, варто визначити, чи взагалі він існує у нашій національній спільноті і з якими патернами ми стикаємось, розглядаючи цю, засадничу для розуміння держави, категорію. Власне про це і йшлось в дискусії «Суспільний договір в Україні: який він і з якими цінностями», що її ініціювали спільнота Інституту лідерства та управління Українського католицького університету за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Думками обмінювалися Мирослав Маринович, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження», політолог та громадський діяч Олександр Сушко; експерт із довгострокових стратегій, засновник аналітичного центру pro.mova Євген Глібовицький; професор Ярослав Грицак та кандидатка філософських наук Орися Біла.
Жодна з наук не дає чіткого визначення поняттю «суспільний договір». Проте його теоретичні засади окреслив ще Аристотель у своїй «Політиці», де розглядав питання співіснування держави і її громадян. Також ознаки суспільного договору можна знайти у біблійному мотиві отримання Мойсеєм Божих заповідей як зведення правил для мирного існування людської спільноти, якою керує хтось обраний. Однак класиками теорії суспільного договору все ж прийнято вважати філософів доби Просвітництва – Джона Локка, Томаса Гоббса, Жан-Жака Руссо та ін. Саме вони у своїх працях показали чітко окреслені ознаки суспільного договору – делегування народом певної частки своїх прав і свобод правителю. Щоправда, як зазначає Орися Біла, у Гоббсівській теорії це відбувається для створення певних обмежень і пригнічення злої та агресивної природи людини, а у Локківській – для забезпечення спільного блага і рівних можливостей. Так чи інакше, по одну сторону суспільного договору опиняється держава та її правитель, а по іншу – народ, який укладає цей договір.
Олександр Сушко міркує, що бути народом і називатись народом може та спільнота, яка проявила свою суб’єктність і почала діяти як народ. Тут виникає суперечливе питання: чи достатньо сформована наразі суб’єктність українців, щоб ми могли бути однією зі сторін суспільного договору? З іншого боку – очевидно, що умовним підписантом суспільного договору не є кожен окремий член суспільства. Це відбувається через представників у владі, яких прийнято називати політичною елітою. В українців цей термін викликає скепсис, адже наші, так би мовити, представники не відповідають слову «еліта» у його первинному значенні «найкращі». Ці позиції найбільше змушують сумніватись в існуванні суспільного договору як такого в нашій державі. Однак, якби його не існувало взагалі і кожен вважав би, що нікому нічого не винен, то довкола панував би абсолютний хаос і анархія. А отже, суспільство все ж стримують певні неписані правила, за якими воно, поза законодавчими процесами, визначає, що допустимо, а що – ні. Інше питання – на яких підвалинах тримається наш умовний суспільний договір і в яку сторону його поведе маятник історії.
Українське суспільство неоднорідне, і визначити єдиний напрям щодо спільного розвитку і спільного бачення сьогодення – складна задача. А ще ми досі травмовані колоніальним минулим та часто боїмося нового досвіду. Саме тому маємо толерантне ставлення до корупції, без якої багато хто з українців взагалі не знає, як жити. Саме тому до влади знову і знову приходять популісти, які обіцяють швидкі зміни, адже на людей досі діють соціальні гасла совєцького штибу. Саме тому ми боїмось прагнути більшого і ризикувати та досі залишаємось багатою країною бідних людей. Євген Глібовицький відзначає – усе нове українців лякає так само, як і тридцять років тому. Ми можемо дивитись на умовний Захід і хотіти бути як вони, але нам не вистачає впевненості для дієвих реформ – в українців немає базового відчуття безпеки (як особистої, так і на державному рівні) та впевненості, щоб змінювати своє мислення та формувати візії власного майбутнього. Можливо, за біблійним прикладом, нам варто ще десятиліття походити по умовній пустелі, щоб позбутись синдрому постсовєцького рабства.
Та ми й самі, зауважує Мирослав Маринович, до пуття не розуміємо, які риси в нинішній українській ментальності є наслідком цивілізаційної відсталості, спричиненої комуністичним «ув’язненням», і як їх можна коригувати, а які, навпаки, належать до нашого архетипу, змінити який практично неможливо. Тому ми ніколи не знаємо, які зміни приживуться і будуть прийняті суспільством, а які його організм відторгатиме, як чужорідне тіло. І визначити це можна лише методом спроб і помилок. Так чи інакше, але деякі з правил суспільства, що існують зараз, як спадок попередніх поколінь, також можна вважати елементами суспільного договору, і поки що вони зі знаком «мінус». Толерування корупції, сприйняття популізму, відсутність візії власного майбутнього та небажання виходити з постсовєцької «зони комфорту» (де добре не те, що справді добре, а те, що звичне і знайоме) не є конструктивними засадами та не ведуть до позитивних змін. Радше утримують Україну в умовній точці завмирання останні три десятиліття, якщо не повертають її у минуле.
Проте останні два десятки років показали, що все ж в українському суспільстві є певна межа, переходячи яку, влада наштовхується на супротив. Ми можемо довго терпіти порушення законодавства зі сторони можновладців, але спроба фальсифікації президентських виборів спричинила Помаранчеву революцію у 2004 році. Ми можемо часто заплющувати очі на свавілля чиновників і представників силових структур, але відмова від євроінтеграції та побиття протестувальників на майдані Незалежності стали початком Революції Гідності у 2014 році. Толерантність українського суспільства до безчинств, які дозволяє собі влада, велика, але і вона має межу. Коли цю межу порушено, виникає потреба переписання суспільного договору. Саме таким моментом можна вважати Євромайдан – цінності, закладені у той час, стали новими патернами умовного суспільного договору. Однак представники народу у владі, ті самі так звані еліти, як бачимо сьогодні, змінивши обличчя, не змінили наративів своєї діяльності. Здебільшого, українська політична еліта є грабіжницькою і приходить до влади з метою власного збагачення. Через її бандитський характер стає неможливим укладати через неї, як представника, суспільний договір, адже насправді еліта представляє не народні, а власні інтереси. Та популістичні лозунги і обіцянки досі діють на українців, мав сопілка щуролова, і приводять до влади уже звичний для нас тип політиків. Ми боїмось справжніх довготривалих і болісних реформ, роблячи ставку на швидкі зміни, яких зрештою не відбувається.
Як свідчать соціологічні дослідження та інформаційний простір, сьогодні маятник українського суспільного договору доволі розхитаний. Цінності Революції Гідності починають втрачати свої позиції. Виникає питання про сталість орієнтування на Євросоюз – чи є воно справді концептуальним, а чи породжене лише прагненням безпеки в період війни. У суспільстві з’являються посили про непевність у часи нашої розхристаної демократії і бажання лідера з «сильною рукою».
Така політична нестабільність прямо залежить від матерільного благополуччя людей, пояснює Ярослав Грицак. Що бідніший народ, то він більше схильний до зміни своїх політичних поглядів і хиткіша його позиція у національному питанні. Нині в Україні називають себе бідними 67% населення. Хоча цю бідність можна назвати відносною. Це суб’єктивне емоційне поняття, коли людина порівнює свої статки і фінансову спроможність зі статками та можливостями інших, апріорі багатших людей. Об’єктивний показник бідності у нашій країні – 40-45%. Сьогодні на зростання кількості бідних людей в країні впливає епідемія ковіду, війна та брак реформ. Але є і глибші причини, як пастка ресурсів (ми займаємо 1% світового суходолу і володіємо 5,2% світових ресурсів, та не бажаємо цим користуватись), колоніальний статус (який диктує заплющувати очі на злочини влади) та характер еліт.
Виходячи з останнього, а саме з того, що представники українського народу у владі мають грабіжницькі нахили і апріорі не можуть представляти інтереси населення, виникає ще одна підстава сумніватись в існуванні суспільного договору в Україні. Адже немає посередника, того, який через народ делегує частку своєї свободи владі. Формально він є, але від народу він відірваний і не викликає довіри.
Однак, якщо суспільство живе та доволі злагоджено функціонує (часто незалежно або й всупереч змінам у країні), отже, є причини говорити про горизонтальний, тобто внутрішній суспільний договір, який члени суспільства укладають і дотримуються поміж собою. Тут можемо виявити кілька позитивних моментів. Як той, що за останній десяток років українці все менше толерують проросійськи налаштованих співгромадян, політичні сили та ворожий культурний і побутовий продукт. Ми все частіше об’єднуємось у спільноти, де взаємодіємо за власними позитивними правилами людяності, взаємоповаги та добросусідства. Це перш за все освітні, бізнесові, релігійні, культурні і творчі спільноти. З одного боку, це окремі острови, автономні соціальні бульбашки. Однак рано чи пізно вони об’єднуються і взаємодіють на глибшому рівні, формуючи таким чином громадянське суспільство. Френсіс Фукуяма ще у 2009 році одним з перших написав, що зміни в Україні почнуться саме з громадянського суспільства. Тому окремі острівці цього громадянського суспільства мають активніше виходити зі своїх бульбашок і об’єднуватись в архіпелаги. Можливо, так, у діалозі та співпраці, нам вдасться краще сформулювати бачення майбутнього власної країни, визначитись з напрямком руху, цілями та пріоритетами, які відгукуватимуться більшості співгромадян і змусять нас зійти з «мертвої точки» та вестимуть до поступу, а не до регресу. Адже це і є засадничими категоріями суспільного договору – знати, хто ми, куди йдемо, чого хочемо, на яких умовах та під яким керівництвом готові пожертвувати часткою власних свобод, щоб цього досягти. Тому питання концепції, засад і цінностей суспільного договору в Україні все ж відкрите, і, на жаль чи на щастя, швидкого його вирішення сподіватись не варто. Адже попереду нас чекає період самовизначення.
18.11.2021