Сучасні історичні та політичні дискусії зробили зі солдатів дивізії СС «Галичина» як не монстрів, то героїв. Такі діаметрально протилежні оцінки «дивізійники» отримали через службу в лавах збройних сил Райху. Не вдаючись у ці історичні чи політичні дискусії, варто зауважити, що у з’єднанні служили не книжкові персонажі, а реальні люди, життя яких не обмежувалося війною і не закінчилося разом із нею. Кожен із майбутніх вояків дивізії «на цивілю» мав певні життєві вподобання: хтось займався спортом, хтось – музикою, співом чи театром. Всі ці навички стали їм у пригоді під час військової служби та перебування в таборах для полонених. Прикладом цього було існування в дивізії духового оркестру, джаз-бенду (організований уже в таборах), футбольної команди тощо.
Успіхам у спорті дивізійники завдячують численним галицьким спортовцям, що виявили бажання служити в формуванні. Найвідомішими серед них були футболісти Олександр Стецьків із львівської «України», Володимир Лесюк (представник станіславівського «Пролому»), відомий боксер Осип Хома, колишній член збірної Польщі. З червня 1943 р. ряди спортсменів у дивізії поповнили члени спортивного товариства «Сян» (Перемишль) – І.Красник (голова товариства та керівник секції футболу), а також футболісти Зенон Дмитришин, Ярослав Турко та М.Федорович.
Наявність певного числа спортсменів не залишалась непоміченою проводом військової формації. Дослівно з перших днів на базі з’єднання планували створити футбольну команду – адже гравців вистачало. Перші кроки щодо цього були зроблені в червні 1943 року. Газета «Краківські вісті» повідомляла, що заходи для створення футбольного колективу вже вжиті, а поміж прізвищ гравців є безліч відомих в регіоні футболістів.
Створена команда, одягнена в біло-чорну форму, практично відразу почала проводити товариські матчі в Львові, а згодом – і за його межами. Перебуваючи, наприклад, на терені Словаччини, «дивізійники» відбули дві товариські гри. 6 січня 1945 року у місті Жиліна українці здолали німецьку команду «Вермахт», забивши (ще в першому таймі) в її ворота 4 м’ячі. У другій половині німці все ж зуміли відіграти два голи.
Така ж доля чекала на місцевий футбольний клуб «Жиліна»: словаки програли українськими військовикам із більш пристойним рахунком – 3:2.
Після завершення війни більша частина солдатів дивізії СС «Галичина» опинилася в таборах для полонених в англійській зоні контролю. Спершу ці табори містилися біля італійського міста Белларія, а згодом – біля курортного міста Ріміні. Останнє розташоване поруч із державою-карликом Сан-Маріно. Таке сусідство призвело до того, що екс-солдати «Галичини» згодом стали жартівливо називати свій табір «сан таборіно».
У цих двох таборах «дивізійники», наслідуючи приклад бранців інших національностей, серйозно захопилися спортом. І, слід визнати, досить успішно: вони майже завжди були фаворитами у міжнародних змаганнях серед таких самих полонених, як і вони.
Вже в перші дні таборування біля Белларії чимало аматорів почали налагоджувати спортивне життя. За 5 місяців перебування тут українські бранці створили волейбольні, футбольні, баскетбольні, шахові команди та провели кілька спортивних імпрез. Спочатку все трималося винятково на ентузіазмі спортсменів.
Після переміщення наприкінці жовтня 1945 року до табору в Ріміні спортивне життя не лише не зупинилося, а й розгорілося з ще більшою силою.
Зустріч з волейболу під час спортивних змагань полонених вояків колишньої дивізії СС "Галичина". Ріміні, 8 червня 1946 рік.
Через брак спортивного реманенту передусім розвивалися ті види спорту, спорядження для яких легше було здобути. Це – сітківка (волейбол), кошиківка (баскетбол), плавання, шахи. Далі йшли: копаний м’яч (футбол), легка атлетика, настільний теніс, бокс.
Досить популярною серед «дивізійників» була сітківка. Для організації змагань у цій царині треба було небагато – м’яч і сітка. Спочатку сітку навіть заміняло натягування простої мотузки.
Перші змагання серед полків таборова референтура провела ще в липні 1945 р. в Белларії. Перемогу тоді святкував Технічний полк. У пляжному волейболі (або, як називали тоді, «трійкових змаганнях») першість здобув Гарматний полк. Загалом волейбольна секція мала 12 команд і тільки в першому році провела 4 турніри.
Боксерський поєдинок під час спортивних змагань у таборі для полонених вояків. Ріміні, 7 червня 1946 рік.
Не менш популярним серед українських військових був бокс. Відповідну секцію організували в листопаді 1945 року з ініціативи колишнього чемпіона Тернопільської округи Осипа Вомпля. Перші боксерські бої українців відбулися 13 січня 1946 р. з німецькими полоненими з табору Мірамаре. Наші земляки виграли з розгромним рахунком 10:2. Крім цієї зустрічі, українські боксери провели з німцями ще три командні поєдинки, в двох з яких святкували перемогу (21 квітня 1946 р. – 2:10; 19 травня 1946 р. – 8:4) і програли 23 червня – 2:6.
Через брак приміщень і реманенту досить пізно (на відміну від інших видів спорту) почав розвиватися в таборі настільний теніс. Перші таборові змагання відбулися 26 січня 1946 року. У них взяли участь по два спортовці з кожного полку. Але їхні результати відшукати не вдалося.
Провели наші тенісисти і деякі міжтаборові зустрічі. Таких, як зазначав Євген Бірчак, в їхньому активі було 20, і лише у двох «дивізійники» потерпіли поразки.
Найпопулярнішим видом спорту серед українських мешканців таборів був футбол. Перші кроки в цьому вони зробили, наслідуючи сусідів – німецьких полонених. Саме німці організувавши в себе футбольні команди, почали проводити між собою матчі. Слідом за ними те саме зробили українські аматори футболу, тим більше, що серед них було багато відомих футболістів з Галичини. «Армія футболістів» у таборі полонених нараховувала понад 300 чоловік, що дало можливість активно популяризувати цей вид спорту, а також проводити постійні змагання.
Колишній гравець «Пролому» (Станіславів) Володимир Лесюк в одному зі своїх інтерв’ю 1952 року щодо організації футбольного життя в таборі розповів: «Початків потрібно шукати, ще на болоті під Фельдкірхеном (перехідний табір для військовополонених). Уже там можна було бачити день-у-день групу захоплених футболістів, що ганяла м’яча. В Белларії, де всі вже зібралися разом і не було ніяких обов’язків, показалось, що полки Гарматний і Технічний розпоряджаються добрим футбольним людським матеріалом».
Загалом футбол серед бранців у таборах розвивався у двох напрямках – внутрішньому та зовнішньому. Під внутрішнім слід розуміти всі змагання всередині табору, що проводили між собою українські військовики. Під зовнішніми – змагання з іноземними спортсменами, здебільшого німцями.
Футбольний матч між командами полонених вояків колишньої дивізії СС "Галичина". Ріміні, квітень 1946 рік.
Перший внутрішньотаборовий турнір відбувся в липні-серпні 1945 р. Всі команди були поділені на 4 групи, які розіграли між собою першість. Переможцем виявився Гарматний полк, за ним розташувалися Технічний і 1-й полки.
Українська збірна брали участь у міжтаборових змаганнях і товариських поєдинках. У цих змаганнях український табір завжди займав одне з призових місць. Такі двобої належали до найпопулярніших серед військових і зазвичай збирали по 6-7 тисяч глядачів. Матчі проходили двічі на тиждень.
Перед відповідними змаганнями наша збірна провела ряд товариських зустрічей в основному з німецькими військовими. З семи зіграних таких поєдинків українці в усіх святкували перемогу. Єдина поразка сталася 22 листопада 1945 р. у присутності 11 тис. глядачів, коли збірна українських військовополонених зіграла товариський матч із командою англійських солдатів і поступилася з мінімальним рахунком 2:3.
В загальному в зовнішньо-таборових змаганнях українські футболісти зіграли понад 60 матчів, з яких 40 виграли, 5 зіграли в нічию і 15 програли. Найбільш відомими поєдинками були зустрічі «дивізійників» із німецьким колективом «Форлі» (3:2), з німецькою репрезентацією Енклаве-Ріміні (2:1, 3:4).
Футбольна збірна колишньої дивізії СС "Галичина" у таборі для полонених. Зліва направо – 1-й ряд: І.Медведчук, М.Збудовський, В.Голяш; 2-й ряд: О.Стецьків, Р.Бойко, В.Лесюк, Д.Поритко, В.Душинський, Л.Дичковський, Б.Кутний, Р.Федишин. Ріміні, 1946 рік.
У розвитку спорту в таборах для військовополонених були зацікавлені самі союзницькі держави в даному випадку англійці. Адже зайнята справами велика маса військових ставала більш контролюваною, а головне зменшувався ризик маргінальних процесів. Тому англійське командування всілякими способами заохочувала відповідну роботу та допомагала спортсменам ентузіастам, головним чином спортивним реманентом
Для самих же українських полонених спорт, як пише, учасник тих подій, Євген Бірчак «виконував важливу функцію морального піддержувача у незавидних буднях воєнних полонених і був першорядним помічником для взаємного пізнання й зближення з представниками інших народів й кидав не раз ясне проміння надії крізь темноту таборового побуту за дротами».
19.07.2013