Напередодні 75-річчя з дня смерті Лесі Українки
"Або погибель, або перемога..." ("Всі наші сльози")
"Коли вам страшно — геть ідіть з дороги!..." ("Ритми")
Революційно-романтична всім своїм ідейно-художнім напрямком поезія Лесі Українки наскрізь перейнята пафосом утвердження героічного.
Героічний дух її поезії у романтичних сюжетах і мотивах її творів виростав з глибин народного героічного епосу, з джерел невмирущого соціального оптимізму народу і спрямовувався революційним світоглядом поета.
В одному з своїх ліричних віршів Леся Українка яскраво висловила свій погляд на героічне:
У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
Тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: "здайся!"
Погляд мій спускався нижче
На того, хто розпростерий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «убий, не здамся!»
Не здававсь мені величним
Той завзятий пишний лицар,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.
Тільки серце чарувала
Бранки смілива відповідь:
«Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш».
(«У дитячі любі роки»).
Неподолана волелюбність, що не кориться неволі, горда непримиренність до ворога, готовність умерти, але не здатися ворогові, ось у чому насамперед бачила Леся Українка прояв героічного і що вона втілила в характери своїх романтичних героїв.
В драматичному діалозі «Грішниця» (1896 рік) Леся Українка подає образ молодої дівчини, що пішла на саможертвенний подвиг. Висадивши в повітря ворожий замок, поранена під час вибуху, безтямна, вона прокидається у ворожому шпиталі. І коли повернулась до неї свідомість, перша її думка була не про власну долю, не про власний біль і неминучу розплату, що чекає її від руки ворога, а про те, чи виконала вона свій намір.
Героїзм «Грішниці» — не абстрактно-романтичиий. Леся Українка розкриває формування її героїчного характеру в конкретних умовах гноблення, підневільного життя.
Образ «Грішниці» не тільки відбиває реальну рису вже народжуваного революційного героізму, але й був його воістину світлим романтичним взірцем. Образ цей, сягнувши до наших днів, став нам особливо відчутним, близьким і зрозумілим як достойний прообраз незабутніх героїв нашої сучасності, таких, як Зоя Космодем'янська, Ліза Чайкіна, сотні і тисячі інших відважних патріотів нашої Батьківщини, що навіки обезсмертили себе своїми подвигами у Великій Вітчизняній війні проти фашизму.
Леся Українка не випадково стикнула в «Грішниці» дівчину-героіню з черницею: героічний характер з носієм християнської моралі. Утвердження героічного неможливе без заперечення рабськи пасивного «смиренія". Революційно-визвольна боротьба несумісна з угодовством і покорою, християнською благодушістю до ворога. «Не можна перемогти ворога, не навчившись ненавидіти його всіми силами душі» (Сталін). В «Грішниці», як і пізніше в драматичній поемі «В катакомбах» і багатьох інших творах Леся Українка протиставила християнській моралі «всепрощення», терпінню і пасивності, — революційну мораль невгасимої ненависті до ворога, активної боротьби проти світу людського поневолення. Леся Українка робила своїх героїв послідовними носіями непримиренності до ворога.
В словесному двобої між єпіскопом, цим апостолом лицемірної християнської ідеї пасивності, покори і терпіння і неофітом-рабом, що дійшов до усвідомлення облудності християнського вчення, — Леся Українка викривала реакційну сутність ідеологічних основ політичного угодовства і опортунізму, ідей «класового миру», утверджуючи натомість ідею активної революційної дії проти системи тиранії.
...Доволі з мене рабства на цім світі,
Я честь віддам титану Прометею,
Що не творив своїм людей рабами,
Що просвітив не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, в завзято,
І мучився не три дні, а без ліку,
Та не назвав свого тиране батьком,
А деспотом всесвітнім...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я вслід його піду, —
проголошує неофіт-раб, пориваючи з християнською громадою, ідучи від неї туди, де «є табір потайний рабів-повстанців», які, «утомлені своїм довічним рабством», «гадають розірвати пути і скинути ярмо з своєї шиї»:
Я піду за волю проти рабства
Я виступлю за правду — проти вас.
Буржуазний лібералізм і ідеї соціал-угодовства були серйозною перешкодою на шляху до революційного самоусвідомлення народних мас. І невипадково проблема викриття їх зрадницької природи була піднесена в художніх творах передової пролетарської і революційно-демократичної літератури, зокрема, в творчості Горького і Коцюбинського. Леся Українка не оминула цієї проблеми. Вона розвінчувала, демаскувала ложний героізм тих «борців», що на зразок од важного лицаря з «Давньої казки» робили «походи довгі од порога і до печі» і боролись тільки «довгим язиком». Вона сміливо зривала маску з гучних фразерів і політичних кар'єристів, що пхались в революціонери, галасували про свою відданість народним ідеалам, а коли настали революційні події 1905 року, при перших же їх громах, зраджували і відступали. В своїй символічній драмі «Осіння казка», писаній у січні 1905 року по гарячих слідах перших вибухів революційних подій, вона нещадно викрила цих капітулянтів і зрадників в образі лицаря. Драма сповнена справжнього пафосу революційних ідей. При всій здавалось би символічній умовності образів драми (гора, лицар, принцеса), в ній виступає наочно реальний суспільно-ідеологічний конфлікт дійсності.
Робітники на чолі з будівничим рушають на штурм льодової гори — самодержавства.
Чути голос будівничого:
Товариші! В кого жупан червоний,
Чи хустка, чи сяка-така платина,
До палиці чіпляй, то буде прапор,
На кожному щаблі, що ми проб'єм,
Застромлюймо червону короговку!
То будуть наш корогви красніти,
То буде наше товариство знати,
Де наша воля кров'ю зашарілась,
І де потрібна їх братерська поміч.
В «Осінній казці» Леся Українка виступала не тільки як обвинувач ворожих революції сил, але і як пристрасний поборник активних рушійних сил революції, її героічних борців. Такими в поемі виступають образи робітників на чолі з будівничим, що безстрашно і мужньо ідуть на штурм ненависної гори. Образи робітників у драмі невипадкові. Саме в робітничому класі бачила Леся Українка джерело і велич революційного героїзму. В образі принцеси Леся Українка уособила риси передової частини революційно-демократичної інтелігенції, що хоч і зазнала певних хитань, лишилася вірна революційним ідеалам, пішла за робітничим класом. Видовище штурму гори не злякало, а збудило її віру в перемогу, покликало до активної дії.
...Нова вступає в душу сила
Одвага в серці будиться, як гляну
На се нове життя, нову роботу.
Як ожила ся мертва, ся холодна
Моя гора — в'язниця...
Вона не піддається облудним словам лицаря, і упевнившись, що він для неї мертвий і може завтра стрінутись як ворог, іде з робітниками.
Герої Лесі Українки — це величні нащадки титана Прометея, люди високо громадського ідеалу, для яких цей ідеал вищий за особисте життя і щастя. Віла-посестра, що самовіддано визволяє з турецького полону побратима, Роберт Брюс, що здобуває у важкій боротьбі волю рідному краєві і народу, поет-воїн, що сміливо закликає «пробити пану груди» — ці героічні характери становлять визначальну бутність її творів.
Герої Лесі Українки — носії високих моральних принципів, поборники правди, вірності, люди з відкритою душею, з чистою совістю і благородним серцем, мужні і відважні. Такими є її Касандра — цей справжній апостол людської правди, митець Антей, непохитний у вірності своєму народу, героічна і мужня Віла і десятки інших її героїв.
На відміну від проголошеного буржуазно-декадентською літературою антагоністичного протиставлення героя і «юрби», особи і суспільства, митця і народу, Леся Українка утверджувала в своїй творчості ідею їхньої єдності. В змальованих нею протиріччях між героєм (ватажком, пророком, митцем) і людським оточенням, ми бачимо, передусім, протиріччя між, з одного боку, прогресивною, революційною ідеєю і, з другого, консерватизмом, пасивною байдужістю, що панують в громадському загалі, («На руїнах», «Вавілонський полон»), між високим громадсько-мистецьким призначенням митця і примітивізмом смаків в загалу («У пущі»).
В статті «О национальной гордости великороссов» Ленін писав:
«Мы помним, как полвека тому назад великорусский демократ Чернышевский, отдавая свою жизнь делу революции, сказал: “жалкая нация, нация рабов, сверху донизу — все рабы”. Откровенные и прикровенные рабы-великороссы (рабы по отношению к царской монархии) не любят вспоминать об этих словах. А, по-нашему, это были слова настоящей любви к родине, любви, тоскующей вследствие отсутствия революционности в массах велико-русского населення. Тогда ее не было. Теперь ее мало, но она уже есть...
Мы полны чувства национальной гордости, и именно поэтому мы особенно ненавидим свое рабское прошлое... и своє рабское настоящее...
...Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство.., такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам».*
У цих ленінських словах — вірний ключ до розуміння самої природи звернення Лесі Українки до теми викриття покірливо-рабської пасивності.
В драматичному етюді «В катакомбах» Леся Українка викрила антинародну ворожу людському поступу облудну філософію рабства, втілену в ідеях християнства.
Революційна боротьба утверджувалася Лесею Українкою як неминучий і конечний життєвий чинник. Зрушити широкі народні маси пригнобленого люду до активної дії, до боротьби, пробудити їх від сплячки, запалити їх ідеями людського прогресу, розвіяти атмосферу рабської покірливості — такою була місія героїв Лесі Українки.
Леся Українка не тільки антагоністично не протиставляла своїх героїв народу, але більше того — в поемах «Давня казка» і «Роберт Брюс», в поезії «Поет під час облоги» Леся Українка показала єдність сполучність прогресивних народних прагнень з ідеями і прагненнями ватажка чи поета. Народ не тільки ішов за своїм героєм-ватажком, або поетом, але й був його порадником, навчителем, спрямовуючи його дії на вірні шляхи («Роберт Брюс»).
У протилежність буржуазно-ідеалістичній філософії, що вирішальну роль в історичному процесі відводила «виключним особам», революційна марксистська філософія стверджує саме такою рушійною силою людського поступу і історичного прогресу — народ.
На відміну від буржуазно-декадентської літератури, Леси Українка в своїх творах відбила революційно-філософське розуміння історичної величі народу, народу-борця, народу-творця, головного рушія суспільного прогресу. Вона усвідомлювала вічність і безсмертність народу, йото сили і творчого генія. В своїй філософській поезії «Напис в руїні», вона висловила цю ідею з особливою переконливістю.
Руками змучених і пригноблених рабів єгіпетському цареві будується пам'ятник, «що має вславити царське ймення».
І ось у поті і крові егіпетський народ
...копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки і робить цеглу,
Виводить мури, статуї великі,
Запрігшись, возить самотужки й ставить
І щось будує війне і величне,
Щось незрівняно і потужно гарне,
Мальоване, мережене, різьблене.
І кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, різьба і навіть цегла
Незримими устами промовляв:
"Мене створив єгіпетський народ".
Минули часи, «умер давно цар з лицем тирана», на пам'ятникові — витворові труда і мистецтва народу, що його поставили для вславлення царя, стерлися написи і лишилася тільки монументальна велич народного створіння.
Хто був той цар і як йому наймення?
З його могили утворила доля народу пам'ятник —
— Хай гине цар.
Поезія «Напис в руїні», писана напередодні революційних подій 1905 року, мала конкретно-історичне революційне звучання. Проте, філософський зміст її значно ширший. В ній утверждалась ідея невмирущої величі народу, його творчого генія: вона, ця ідея невипадково перекликається з пізнішим висловом М. Горького:
«Народ — не тільки сила, що створює матеріальні цінності, — він єдине і невичерпне джерело цінностей духовних»**.
Народ — це могутній героїчний велетень, у незбориму силу якого Леся Українка глибоко вірила, як вірила в його майбутнє, в прийдешній час його перемоги, коли він «розірве на собі усі дроти залізні» і здобуде волю. («Казка про Велета»).
* В.И. Ленин. Сочинения, том ХVІІІ, стр. 81.
** М. Горький. Литературно-критические статьи. ГИХЛ. 1937, стр. 26.
Скорочений розділ з книги «Леся Українка» (Критичний нарис), що виходить з друку Київ, видавництво "Радянський письменник». 1946.
[Вільна Україна, 22.02.1946]
22.02.1946