І. Коханки немає.
Вечером скучно самому. Сиджу коло свого писального стола й потопаю з диму від дешевої цигарки. Думаю: яке життя тих, що блукають по вулицях міста після дванадцятої?
Яке життя?! Хто скаже!
Я від щирости завидую їм. — Вони так весело стріляють. — Лицарі!
Я теж тягнусь за революцією, але немаю змоги. Від вчорашнього дня зробився непорушним. Виснажився в своїх почуваннях і надто призвичаївся до себе. —
Вчора прийшла моя коханка і роблено веселим голосом сказала:
— Любий! Я мушу мати ясну шовкову сукню. Сам знаєш. Весна.
В моїх руках мертво нудилися "поезофільма" сучасного поета. Ненароком показав рядки:
"Весна обходиться дорого,
Хто немає змоги"...
Зрозуміла і важко зітхнула:
— Ось який ти!? Хочеш, щоб я пішла до свого чоловіка?..
Розгнівана. Сувора. Неприступна. Вся в сльозах. Зібрала в редікюльчик свої вуглики й пудру і пішла кудись.
Мені стало ніяково, але не затримував. Лишився самотою і, ось вже другий день, заклопотано думаю: яке їх життя?! —
Революція вабить і я почуваю силу її спокуси. —
Почуваю, що далі так не зможу витримати. Знаю, що мушу встати і щось робити.
Не смійтеся! Серіозно цілком.
— Перший раз я свому чоловікові зрадила рівно три роки тому назад! — почувся за вікном жіночий голос.
Нахиляюся до вікна і дивлюся на вулицю. Йде пара: підтоптана кокетуюча жінка і наївний безвусий студент.
Вона говорила щось про випадкові зустрічі, але то не було цікавим...
Слідом за ними знов пара. Він високий, сухорлявий, з довгою бородою полковник, а може й генерал — (зараз вони так змішались, що й не відріжнити), — а вона звичайненька, пухкенька бабуся. Тримаються під руки, шовгають ногами і шамкочуть.
— Насушили сухарів, але чи на довго хватить їх? — каже вона.
— Пенсії тепер немає! Згинемо! — муркоче він.
Короткі, тривкі кроки стирають шовгання старечих ніг. Виринає три мужських постаті. Дві куценькі в піджачках і одна довга в сурдуті.
— Отой міднолобий дурень уявив собі, що він і справді критик! Думає, що писати рецензію на мистецький твір так просто, як складати партійну резолюцію з приводу аґрарної реформи, або несправедливого поділу між членами партії державної субсидії. — Горячиться добродій в чорному сурдуті.
— Дійсно, дійсно! Він взагалі нетерпимій серед нашого кола. Одного разу демократична влада пропонувала йому кольосальні гроші на аґітацію... — потакують добродії в куценьких піджачках.
Два сумнівного типу суб'єкти наздоганяють їх.
— Забуваєте, товариші, що зараз революція, а тому все має пересічний характер, — починає один суб'єкт.
— А до демократичної влади та "батьків народу" — знайте зась! Вони потрібні через те, що вишивані сорочки мають — додає другий суб'єкт.
— А-а-а!.. Наші артисти! — здивовано гукає добродій в сурдуті.
— Хе-хе-хе!.. Наші артисти! — сміються добродії в піджаках.
Догадуюсь, що це все з богеми, але хто саме — не вгадаю.
Гаряче сперечаючись про якийсь карнавал, ритмичним кроком поміряли пішеходи далі.
— Тррах-тах-тах!.. Тррах-тах-тах! — почулося за рогом вулиці.
Пронизливі свистки десь відгукнулись і, на мить, виникла думка: яке їх життя?!
Раптом гасне елєктрика і в росчинене вікно сунеться темний вітер. —
Понура ніч. —
Коханки немає. —
Скучно...
1919 р., літо, м. Київ.
II. Невже так?!..
В місті великий здвиг. Демонструються якісь сили. Валка за валкою скриплять важко навантажені вози. Черепашачим кроком повзуть і гримають важкі панцирники. Червоними маками цвітуть розгорнуті стяги. Осліплюючими рядами виблискують гасла білі:
— Геть тиранів!..
На широкім майдані юрби народу. Висока трибуна і промовець. Маленький, сухорлявий, білявий робітник. З його горла виривається охрипле:
— Там жах і роспач! Там сваволя і шибиниці. Там тирани і раби! Сонні, вставайте!..
Юрба хвилюється. Їй ніяково почувати себе сонною, а тому вона кричить:
— Вперед!.. Слава!..
Заграла десь музика. Повільною, хвилюючою ходою наближались озбройні люде. Проти трибуни стали. Тисячі очей напружено вдивляються в заскалені сонцем вояцькі лиця. А ті, наче камінні, стояли непорушно. Щось механічно-машинове в їх рухах, щось уперто-жорстоке в їх очах.
Промовець говорив:
— Зміцнюйтесь, сили вояцькі! Тіснійше, лави борців! Ви зітрете на порох вандалів! Здивуєте світ перемогами і укриєте себе славою! — Сміливим кроком вперед!..
Захвилювалася юрба і хотіла щось кричати, але зупинилася. Вояки стояли непорушно і мовчали.
В натовпі збудився шепіт:
— Незадовольнені!..
— Певне їм війна остогидла...
— А може вони не поділяють поглядів промовця?
— Ні! я думаю, що їм кров обридла...
— Цікаво... цікаво...
Хвилина мовчанки викликала чуття непевности. Спершу всього, це відчула орхестра і заграла бойовий марш. Гострою командою здвинуто вояцькі ряди і кинуто в ритм ударів ноги. Зникали, як і прийшли...
На трибуні ніяково всміхався промовець і мені було жаль його.
Згодом він став говорити. Говорив про темряву, несвідомість, продажність і зраду. В його словах чувся смуток і бреніли сльози, але вже ніхто не плескав долонями і не гукав — "Вперед!.. Слава!..."
Щось важке налягло на плечі юрби і обтяжило її цікавими думками визвольної боротьби. Тисячі голов почували себе зрадженими одною лавою вояків у той час, як самі могли б створити лєґіон лєґіонів. Тисячі голов думали нарізно, але не могли додуматись до справжнього.
Поруч мене стояла щиро нафарбована жінка.
Від неї віяло дешевими парфумами і ще чимсь специфічним, дратуючим, млосним.
— Дурень той білявий! Не може догадатися, через що вони такі непевні. Та-ж вони за жіноцтвом знудилися, а не за перемогою!.. Коли їм щоденно говорити лише про боротьбу, та про якусь там будуччину, яка має бути куплена ціною їх крови, то вони колись ще не так заявлять себе! — говорила нафарбована жінка.
— Що хочете цим сказати? — звернувся я до неї. Зиркнула на мене:
— Що?!.. Те, що чуєте!.. Перемагає той, хто любить життя в сучасному!.. Вони його також люблять, але їх офірували для будуччини.
— Так хіба ж цього мало?
— Ні! Цього вже забогато! Між мертвими живих немає. А коли їх серця й закамяніли трохи, так все ж таки зріктись краси в сучасному не можуть. Бачили на їх кашкетах пучечки росквітлого бузку, чи ні?
— Ну так що?
— Нічого! Ясно, що вони тужать за женщинами, а через те такі сумні... О, як би вони вітали цього промовця, колиб там серед юрби стояли їх коханки!..
Де хто з юрби прислухався і всміхався. Якась цікава думка ворушила насуплені брови й хмурила чола. Було видно, що кождий щось своє думав. Думав і зітхав. Ніхто не хотів заперечувати нафарбованій жінці. А вона говорила:
— Все для жінки! І революція, і боротьба, і перемога!..
Вздовж вулиці тяглись навантажені вози, гримали панцирники, маяли стяга і своїм шумом заглушали слова нафарбованої жінки і притупляли мою чуйність.
Иноді, як булька на гниловоді, виникала і пропадала настирлива думка:
— Невже все для жінки?!.. Невже так?!..
1919 р., літо, м. Київ.
[Воля, 19.02.1921]
VI. "Белєтрист".
(З життя київської богеми).
Товариська вечірка.
Дві, три визітки, а решта — піджаки.
Так виглядає "цвіт нації"...
Всі тут: поети, белєтристи, журналісти, артисти, малярі, музики і співці.
З ніяковими лицями, бліді й бородаті, сумно позирають видавці і "любители искусств".
Йдуть жваві суперечки на ріжні теми мистецтва.
— Головна вартість футуристичних поез полягає в тому, що їх можна читати з гори в низ і з низу в гору... — запевняє якийсь поет сивобородого "любителя искусств".
А, от, в куточку й сам футурист. Нахилявшись до вушка якоїсь молоденької "шукачки краси", захоплено говорить:
— Я можу прочитати свої поези лише тоді, коли їх ніхто не слухатиме.
Осторонь від усіх, майже коло самого порога, зігнувшись у "три погибелі", — як кажуть наші знавці мови, — сидить відомий молодий белєтрист. Я знав його добре, але не хотів підходити до нього, бо бачив, що він не в гуморі. Його важко насуплене чоло було сумне й замислене.
Я дивився, як за ним стежать инші.
З кутка, коло самого футуриста і його панночки, витріщилося дві пари зацікавлених очей. Обидві пари цих очей належали блідолицим ґімназистам, які побожно позирали на автора таких чудових творів, як "Реґіт Віків" і "Пломінь Чуда",
— Дивись! Він скоро лисий буде! — каже один ґімназист.
— Тоді його чоло стане виразом найбільшого натхнення! — промовляв другий ґімназист.
— Хіба?
— Звичайно!... Як у Льва Толстого...
Белєтрист, — наскільки я міг його зрозуміти, думав про те, чи давати служці "чайового", чи не давати? Як давати, так давати, але тоді прийдеться в дома без цукру чайок пити. Отже, виходить так, що ліпше не давати. Можна буде з ким небудь роспочати серіозну розмову, зробите таке заклопотано-поважне лице і потому вийти за двері, там на східці і на вулицю. Адже-ж і служка навіть мусить знати, що він не звичайна собі людина, а відомий белєтрист, якому ніколи думати про "чайового" карбованця.
Враз до белєтриста підходить елєґантно зодягнений добродій. Цього добродія я знав ще тоді, як він був "роспорядчиком" кабінетів у Семадені. Зараз він ходить на біржу, має на Хрещатику два власних будинки, на Липках дві коханки і, одночасно, займає визначну посаду в "Пролєткульті".
— Моє поважання! — починає елєґантний добродій. — Як я тішуся, що бачу вас! З надзвичайним нетерпінням чекаю вашої нової повісти з автоґрафом. Вчора прочитав у "Музефої" початок вашої "Білої Роспачі". Сподобалась, дуже сподобалась! Не забудьте-ж надіслати. Умисно досі не купляв...
Добродій кланяється і поспішається до якоїсь пані. Дві пари очей таємничо переглядаються між собою, а до белєтриста вертається його задума.
"Мав аж 30 примірників, так усі роздав. Прийдеться зайти до "Часу" і викинути сотню карбованців. Тільки жінці не треба про це казати. Вона так давно була в театрі, що ще й розгнівається. "Ліпше купив би білєт на Чорну Пантеру", ніж мав би на власні книжки витрачатися! — скаже, бо там ще й за кватиру не все заплачено. В крамничку винен. Служці за два місяці нічого не дано. Вчора погроджувала, що піде в якийсь там "відділ соціяльного забезпечення" скаржитися. І що воно за відділ такий!"...
Белєтрист важко зітхнув, а дві пари очей так і заясніяли.
— Чув, як він зітхнув? — сказав один.
— Еге-ж! Йому все суєта суєт... Мішура... — промовив другий.
В той час стали розносити каву. Господар хати запрошував бути "як у дома". Гості, не залишаючи розмови, весело посунули до столів. Тон розмов став більш бадьорим, бо на столах, поруч филіжанок з кавою, зявилися смачні тісточка, яких в наші часи годі дістати в найкращих цукорнях великого міста. Всі, хто лише мав чисті манжети, радо потягнулися руками до солодкого, але белєтрист ніяк не насмілився зробити це, бо лише тепер помітив, що його чорний піджак світить ліктями.
Навколо сперечаються, ведуть дискусії про колєктивизм та індівідуалізм у мистецтві, а він присунув до себе філіжанку з кавою і якось там п'є. П'є, а про себе щось своє думає. Иноді до нього зверталися з яким небудь запитанням, тоді він похапцем щось відповідав і чемно всміхався, щоб не образити.
Підходить товстий добродій в піджаку. Низько кланяється. Стискає письменницьку руку й зачинає:
— Який я радий, що нарешті стрінувся з вами! Коли-ж ви даєте своє оповіданнячко? Сторінки мого часопису давно вже ждуть...
— А, оповіданнячко? Гаразд! Через тиждень обов'язково...
Тут белєтрист роспочинає розмову з перекладчиком Гайного і добродій в піджаку відходить на бік.
"Чудова річ! — думає добродій. — Три місяці тому, як узяв дві тисячі "пятаковок", а тепер справу до "Лебедь-Юрчика" дотягне, то так і знай, що вже не напише. Щоб тебе з твоїм настроєм!... Наче не знає, що через таксу співробітників прийдеться зачинити крамничку...
Після короткої розмови з перекладчиком Гайного, белєтрист дістає другу филіжанку кави і знов своє думає.
"Як неприємно! Аж соромно! Мушу щось написати. Через тиждень обов'язково. То-ж двічі брав аванс. Гм... і в кого я ще не брав авансу?!... в "Музеграї" брав, у "Хмарломі" брав, — скрізь треба відробляти, а тут його чорт приніс... Ну, що-ж я йому напишу... Треба щось ідейно-кооперативне, зрозуміле для народу. Хіба про які небудь волинські руїни написати? Вони такі речі люблять. Так і напишу. Хай тішиться. А як же бути з "Хмароломом"?...
Белєтрист озирнувся навколо себе і став далі думати:
"Виснажився я. Остання моя річ зовсім слабенька. Ідея, думка, — гарні, але виконання нікчемне. Дарма тільки поспішився надрукувати. Будуть мати критики "Книгаря" над чим потішатися... як би не такі погані часи, то ще... Оттак, жиєш кепсько, куриш махорку, про хліб тільки й думаєш, то куди вже там "глаголом жечь"... Щоб хоч виїхати куди небудь, а то загинути так можна... кажуть, що зараз вигідне діло спекуляція, але як тут за неї взятися?... То-ж цілком нова справа!"...
Підходить знову елєґантний добродій:
— Кланяюся! Мушу йти! Маю родинні справи...
Белєтрист добре знає, які то "родинні справи", але приємно всміхається і каже:
— Піду і я! У мене також родинні справи.
В передпокою вони одягаються. Елєґантний добродій ґраціозним рухом руки кидає служці блакитну кредітну, а белєтрист ніяково засуває руку в кешеню, де лежить його щуплий гаманець, але, однаково, не вийнявши його, виходить за двері, враз із елєґантним добродієм.
Я вийшов слідом за ними.
Подаючи на прощання руку, белєтрист сказав до елєґантного добродія:
— Перепрошаю! Мені зараз до зарізу потрібно 5000 карбованців, а дістати їх сьогодня вже не можна, бо скрізь позачиняно. Чи не знайдеться у Вас цеї дрібниця.
— З великою приємністю! — відповів елєґантний добродій. — Тільки при мені такої дрібниці не знайдеться... Завтра з приємністю можу дати...
Добродій витяг з кишені пальта дві кредітки по 1000 карбованців і подав белєтристові.
— Скільки маю, стільки даю.
— Дякую! Після завтрього пришлю разом з книжкою.
— Чудово! Гаразд!
— Всього доброго!
Коло першої паштетної белєтрист зупинився і сам до себе промовив:
— Ну, сьогодня можна сміливо зайти!...
— Добрий вечір! — привітався я з ним.
Він озирнувся і кинув головою:
— Зачекайте трохи. Підем разом.
Через декілька хвилин він вийшов з паштетної з пакунками в руках і ми пішли по вохких пішеходах в бік нашого "богемського кварталу". Йдучи поруч мене, він говорив:
— Сучасне становище письменника гідне становища самої паршивої собаки. Бюсь, як та риба об лід, а ладу ніякого. І не тільки моє таке становише, але не ліпше воно і в того футуриста, що безтурботно читає з низу в гору свої поезії... Через якусь там лисину на ліктях мусиш від світла ховатися, від найсолодших річей відмовлятися й удавати з себе якусь містичну потвору. Одні тільки "любители" та "любительници", що позасідали в "Пролєткультах", можут зараз якось там жити...
Він говорив і говорив, а перед мною весь час сяли дві пари захоплених юнацьких очей...
— Які вони щасливі! — думав я про себе.
Коло моїх воріт белєтрист роспрощався і пішов далі.
1920 р., Весна, м. Київ.
VII. "Останній день"...
Над землею, що конає в блідо-сизій мглі весняного вечора, розгорнувся безмежно-зоряний намет неба. На заході повільно снуються смуги догорілих днів. Мінорно-срібні місяшні блиски з'явились на позолоті церковних хрестів розгнузданого міста. Високі, стрункі, рішучі заводські димарі плюють в небо кудлатим димом і дісонансно фиркають. —
Хто збудував їх?...
На закурених порохнечою бульварах випростуються старі тополі. Гостра стужа суворої зіми була пригнітила їх, але зараз весна пробудила силу бруньок приспаних і вони жадібно роспукуються і впиваються шумом нового життя. Пишно здіймаються їх гостряки.
Весна бренить...
Смеркається. Засвічуються вулишні лихтарі, такі великі і такі жовті, як гарбузи на селянських городах в осени. Під лихтарями блукають фаховці людського добробуту і тиняються проститутки.
Хто пожаліє їх?...
Виховані в гнилій колисці прадідівської моралі, творці сучасного читають кінофільмовські відозви і захоплюються "траґедіями душі" та "драмами серця".
"Сьогодня тільки для дорослих!" — сповіщають плякати.
Байдужа ніч стелиться над містом і не може постелитися. Весь час її трівожать великі лихтарі і цікавлять розмаїто росташовані вивіски: "паштетня", "корсеті", "чоботар", "голяр", "гандель чоловічий і жіночий". —
Що воно і до чого?...
Хитро-зеленим світлом грається "кіно". Останній викрик останнього дня галасує строкато розмальованим плякатом:
— Сьогодня останній день!
— Сьогодня траґедія душі на 3000 метрів!
— Сьогодня драма серця на 5000 метрів!
— Сьогодня надзвичайна жінка з бородою!
— Сьогодня всі спішіться!...
І йдуть. Спішаться. Товпляться. Стають довгою низкою в чергу і зазирають в спітнілу потилицю. Шелестять папірові гроші. Змагаються лікті. Зікрато блимають білки очей.
Хто спинить їх?...
"Кіно" добре знає, чого потрібує вулиця, — Всі драми й траґедії до її послуг. Всі чуття серця й поривання душі розіпнуто на вулишних плякатах. —
Що це?...
Розгнуздане місто шепче камінням про останній день, а через те ніхто не хоче думати про завтра. "Добре тому, хто може снити сучасним і не дивитися" в майбутнє, але я мушу зазирнути в лице прийдешнього. —
Старе й нецікаве?...
Можливо! Можливо, що завтра помруть "чоботар" і "голяр" і на центральній площі міста фаховці людського добробуту збудують їм пам'ятники. Можливо, що завтра хтось утворить нову землю і нове небо.
Але зміст прийдешнього?...
...На розі двох гомінких вулиць, серед бруду й порохнечі стоять в сірих свитах три пригноблених постаті.
— Скрізь були!... — каже одна.
— Скрізь ходили!... — промовляє друга.
— Все бачили!... — сказали всі разом.
Розглядаються. Всміхаються. Далекі й неприсутні. Дивлюся на них, як зачарований. Мої селяне, з мого-ж таки села. Боляче мені, що я, полонений містом, зараз став чужим для них...
Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з призирством дивлюсь на камінний брук, — ще вчора зрошений кровю, — бо бачу Прийдешнє.
Воно з села. В сірій свиті. За плечами десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного.
Прийдешнє після останнього дня... Мої селяне, з мого-ж таке села...
1919 р., літо. м. Київ.
[Воля, 12.03.1921]
18.03.1921