Постоксамитова доба

Кілька днів тому Олександр Ірванець опублікував на Z колонку, в якій особливу увагу (і, здається, не тільки мою) привернув отакий пасаж: «Зовсім інакше у нас все складається. Ми свій автозак не штовхали. І не штовхаємо. І не штовхатимемо.» Додам, що під «нами» автор узагальнено розуміє українців, і їх у такий спосіб протиставлено росіянам.

Невдовзі під колонкою почали з’являтися коменти, причому один із них ледь не відразу і зник. Але я запам’ятав його й тепер зацитую – мабуть, не дослівно, та все ж: «Хто не хоче штовхати свій автозак, буде штовхати чужий.»

Коментатор, як здалося мені, був не в темі. Точніше, в темі, але не в тій – радше в наполеонівській. Саме Бонапартові приписують вислів, що його парафразовано в коменті: «Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу».

Вислів, безумовно, правильний, і періодичне його нагадування, особливо у країні, що зазнала зовнішньої військової агресії, зайвим, звісно, не є. Проте Ірванцеві з автозаками йшлося про цілком інше. Автозак – не танк і не бетеер, символом армійської потуги бути ніяк не може. Автозак – узагалі не символ, а засіб, яким влада бореться з підданим їй населенням, і яким, поряд із іншими, вона це населення репресує. Автозаками влада перевозить затриманих чи ув’язнених нею громадян до місць позбавлення волі.

Згадкою про автозак Ірванець відсилає до недавнього епізоду російських протестів, коли один із таких, з дозволу сказати, транспортних засобів забуксував у російських снігах, а затримані й перевожувані в ньому протестувальники, слухняно виконуючи команду конвойних вертухаїв, узялися дружно його штовхати, допомагаючи своїй тюрмі на колесах зрушити з місця й доправити їх до тюрми справжньої, себто стаціонарної.

У цій дрібній, та по-своєму абсурдній ситуації доволі промовисто відбився сучасний білорусько-російський феномен.

Протестні активісти в сусідніх країнах (колишніх сестрах-республіках), із якими нас так часто й поверхово намагається поріднити громадська думка демократичного Заходу, акцентують передусім на ненасильницькому характері своїх виступів. Ненасильницькому до тієї міри, що мимохіть починаєш підозрювати справжню природу цього ненасильництва – безсилля. Як у Білорусі, так і в Росії протестувальники не можуть досягнути нічого. Тобто зовсім нічого, нічогісінько. Крім штовхання забуксованого автозака, в якому їх же й везуть до в’язниці.

Революції не можна відкладати на потім і виходити на них по вікендах. Практикувати такий комфортний для влади графік означає свідомо збивати і зливати простестний порив. Результат ми спостерігаємо в обох сусідів: жодної поступки з боку режимів, жодного натяку на компроміси бодай ув якихось суто символічних дрібницях. Навпаки – ще більше непропорційного миролюбству протестів насильницького озвіріння силовиків, ще тугіше закручування гайок, ще параноїдніше законодавче драконство, ще відвертіше нагнітання злочинів проти людяності.

Протест, який не в змозі захистити своїх учасників з огляду на відмову від будь-якого фізичного опору, приречений бути брутально розтоптаним.

Лідери, які виводили білорусів і росіян на вулиці (якщо в них узагалі були якісь лідери), так завзято відмежовувалися від Майдану, що їм це справді вдалося: ніякого Майдану не вийшло. Обидва ж пересиденти – «останні диктатори Європи» – можуть лише потирати руки і насолоджуватися ще абсолютнішою, ще розтліннішою владою. Як тут не згадати інший вислів того ж Наполеона: «Немає нічого деспотичнішого від слабкості, що відчула за собою силу»?

Обидва режими досконало вивчили всі плюси європейських оксамитових, 1989 року, й пізніших пострадянських, «кольорових» революцій, ба більше – зрозуміли, як ці плюси перетворювати на мінуси. Тож я боюся, що оксамиту більше не буде. Фігурально висловлюючись, обкидання умовних омонівців квітами і спокушання їх-таки теплом дівочих обіймів уже ніколи й ніде не спрацюють. Ніколи вже не буде від мирного спротиву того ефекту, який він приносив, наприклад, у Польщі 1989-го чи Україні 2004-го.

Хоч у грудні 2013-го ми ще намагалися стосувати свій досвід Помаранчевої. Ні, не щодо беркутів – з ними після ночі 30 листопада і вечора 1 грудня ілюзій уже не було. Але попереду беркутів стояли вевешники, особливо строковики. І вони здавалися дуже вартим уваги резервом.

Одного з днів (чомусь я певен, що 9 грудня) в мережах почали збирати охочих «погодувати внутрішні війська». Вони годинами тупцюють ув очепленні – на холоді, без їжі. Їх по багато годин не змінюють, і в деяких від виснаження вже підгинаються ноги. Якщо про них не дбає їхнє ж начальство, фактично кинувши посеред розхристаної столиці напризволяще, то подбаймо ми. А вони невдовзі віддячать.

Останнє речення повторювали тільки найзапекліші оптимісти. Хтозна, чи я до них не належав. У будь-якому разі, я зголосився на акцію.

Пригадую, як нас потаємно, під супровід умовних знаків і ледь не паролів, заводили на терен Михайлівського Золотоверхого, де у величезних казанах булькотіла гаряча страва. Як нам її насипали, як потім ми з повними «відрами» масної густезної зупи й такої ж каші, обережно розраховуючи кожен крок на слизькій підмерзлій дорозі, щоб не розхлюпати дорогоцінний харч і, що гірше, не загриміти, скрадалися вниз, до перетину Європейської та Хрещатика, де власне й відстоювало котрусь там годину вевешницьке очеплення. І хліб у нас для них був, і чай, і пластиковий посуд – організатори акції пам’ятали про все. А їхній офіцер – як здавалося, за віком не надто старший від своїх солдатів – лише по-змовницьки нам підморгував, поки його підлеглі блискавично висьорбували той посланий їм згори небесний провіант. Дякувати Богу, ніхто з вищого начальства їх на тому нічному банкеті не застукав.

Любов перемагала, ненасильництво справляло тріумф. «У таких, як ці – вдячних і лагідних, рука вже не підніметься» – подумав я, дещо переоцінюючи ефект.

Бо як же вона ще не раз піднімалася! І в таких, як ті, також.

Довго чекати не довелося: вже наступної ночі на 11 грудня їм дали команду зусібіч роздавити Майдан. Хто там був до самого ранку, той пам’ятає. В деталі вдаватися не буду.

Додам лише, що то була перша ніч осмисленого силового спротиву. Ненасильницька мрія відходила в небуття, але відібрані майданівцями перші трофеї – щити і шоломи – були варті прощання з тією красивою оманою.

До чого я це вів? Страхати час від часу президента з його оточенням – цілком правильне і потрібне заняття. Зрештою, не тільки теперішнього президента. Люди з відомої будівлі на Банковій мають завжди почуватися дискомфортно і вряди-годи гірко жалкувати про свою приналежність до влади. Принаймні допоки в нас немає вільної правової держави, це – їхній перестрах і дискомфорт – чи не єдина запорука, що українцям не доведеться штовхати свої автозаки.