Мати. Не іменник

Спогад про одну лінгвістичну дискусію

 

 

Шелепін?

Шепелєв?

Шепелін?

 

Якось так було прізвище того курсанта Ленінградського морполіту, з яким я лежав у шпиталі в листопаді 1982-го, перед самою демобілізацією. Я лежав із двостороннім отитом, простудивши вуха на балтійському вітрі, він з якоюсь іншою хворобою, бо в іншій палаті. Але справи ішли на поправку, і, звісно ж, ми збиралися що дві-три години в курилці, при відкритій кватирці у самому кінці довгого чоловічого туалету. Тодішнім куривом був “Беломор” ленінградської тютюнової фабрики імені Урицького, так званих “трьох бананів” через логотип-трилисник, подібний до адідасівського. Були це міцнющі папіроси з довгим картонним мундштуком, чи, кажучи по-волинськи, з пимпликом. Смак був сильний, але цілком прийнятний.

 

Офіцери курили щось із фільтром, радянське, місцеве, ще гірше за “Беломор” — гумові сигарети “Ленинград” і “Нева”, які треба було підсушувати і розминати перед тим, як припалити. Ждановська партійна постанова торкнулась лише журналів з такими самими назвами, а сигарети собі тривали. У нас у штабі в/ч 11876 на батареї під підвіконням постійно лежало кілька пачок таких сигарет для чергових офіцерів, звідки й ми, штабні писарчуки, собі теж тягали часом цигарку.

 

Курсанти-іноземці, які також лікувались у шпиталі, — переважно араби з Лівії, Алжиру, Єгипту і Йорданії, — понтово палили “Pall Mall” і ментоловий “Salem”, вироблені у Фінляндії. Друга столиця Росії мала певні привілеї в постачанні, і саме ці дві марки сигарет часом продавали у кіосках, але за супер-високою ціною (Ось порівняльна шкала: “Прима” без фільтру — 17 коп., “Беломор” — 25 коп., болгарські “Родопи” з фільтром — 50 коп., і згадані вище дві ленінградські марки теж по 50 коп. А “Pall Mall” і “Salem” – 1 крб. 50 коп.!) Крім кіосків, ці сигарети можна було придбати в барах інтуристівських готелів, яких (готелів) у Пітері не бракувало й у ті часи. Та ж сама “Интердевочка” з них постала.

 

А в Шепеплєва-Шелєпіна курива не було, і грошей було катма. Тому він стріляв куриво, коли і де тільки міг. Родом він був з Криму, із Севастополя, і постійно наголошував, що він — росіянин, русский! Із “города русской славы”! Мені він пхав під носа якогось довідника адміністративного поділу СРСР, взятого у ленінській кімнаті, щоб показати, що, крім Києва, тільки Севастополь має в УРСР статус міста всесоюзного підпорядкування, тобто керується напряму з Москви. Курсантів-арабів він повчав — “у вас капитализм, и потому вы за свои деньги учитесь, а я учусь бесплатно!”, попередньо стрельнувши в них смачну капіталістичну сигарету “Pall Mall”, також “бесплатно”.

 

Ще з застудою лежало у шпиталі двоє хлопців з Тернопільщини, Білик і Сеник. З ними я, звісно ж, розмовляв українською, і Шепєліна це відверто дратувало. Коли ми перекидалися парою фраз між собою в курилці з Біликом чи з Сеником, він неодмінно намагався сказати щось принизливо-дошкульне.

 

Одного похмурого пітерського ранку, хмарного й непривітного, хворі після сніданку й до початку процедур мали чверть години на перекур. У кишені моєї синьої піжами була пачка все того ж самого “Беломора”, і коли я її дістав, Шипілін, звісно ж, нахабно потягнувся до неї й, витягнувши папіросу, став біля вікна, припалив і затягнувся. Я щось собі замислився, і в ту мить до мене підійшов заспаний Білик (або ж Сеник) і запитав:

 

– Курити маєш?

 

Я простягнув пачку і йому. Я був молодший сержант, мав трохи більше грошей, і “Біломору” в мене у тумбочці лежало пачок п’ять. Мені було не шкода.

 

Шипілін біля вікна тим часом, затягнувшися, єхидно випустив дим у наш бік:

 

– Все у вас, у хахлов, коряво как-то. “Курыты маеш?” – ще й передражнив так гидко. – Это по-русски как сказать? “Курить имеешь”? Гы-гы...

 

Я спокійно запалив собі нарешті біломорину, попередньо заламавши її у двох місцях, за пітерською традицією. Англійську я тоді знав ледь-ледь, але фразу “Do you have a cigarette?” сформулювати вмів, і, навівши її як приклад, показав Шипіліну, що це дослівна калька — “чи ти маєш сигарету?” Крім того, я знав цю фразу й польською — “Masz papierosa?”, – і цим прикладом Шелєпіна, здавалося, добив. Він скривився і після паузи видав:

 

– Все равно у вас, у хохлов, должно быть, как у русских!

 

Ми з Сеником-Біликом тільки знизали плечима.

 

Ще Шипєлін любив мені розповідати про свої плани на майбутнє. Він був мого віку, коло двадцятки, це курс другий-третій військового училища. І його страшенно тішило, що він зможе вийти на пенсію у сорок два роки, ще не старим, бадьорим і багатим, тоді як я (на той час я вже мав диплом учителя, педучилище) буду змушений тяжко горбатитись до сивини за нікчемну вчительську зарплатню. Він купить собі квартиру в Сімферополі, а до моря їздитиме на “Ладі”, яку теж придбає за великі офіцерські доплати й премії.

 

“У меня будет машина, у меня будет квартира в Симферополе”, – він не казав “я буду иметь квартиру и машину”. В російській ця конструкція вживається менше й інакше. Бо коли ти щось маєш, то ти його власник, господар, володар. А коли в тебе щось є — то воно є десь при тобі, біля тебе, є, а може і не бути. Воно є у тебе, а не ти його маєш. Шипілін цього, здається, не розумів, закутий в кайдани єдино правильної, могутньої і всевладної імперської мови. (А чи зневага й ненависть до приватної власності, притаманні комуністичній ідеології, не тому так легко закорінилися в свідомості росіян, що таке ставлення чаїться в самому ґрунті мови? Ось де питаннячко!)

 

Цікаво також, а що із тим Шилєпіним зараз? Минуло майже чотири десятиліття. Може, й справді якийсь адмірал-пенсіонер Шепілін зараз їздить ніколи не баченими мною гірськими серпантинами з Сімферополя до Ялти, де у нього є будинок над морем? І там він втішається райським краєвидом, радіючи від повернення в “родную гавань”?

Чи, може, облишив військову кар’єру у важкі 90-ті? Завів собі бізнес. Він має бізнес, чи у нього є бізнес — от що цікаво...

 

Але генерально він таки програв, бо у нас все складається не так, как у русских. Зовсім інакше у нас все складається. Ми свій автозак не штовхали. І не штовхаємо. І не штовхатимемо.

 

 

22.02.2021