Цими останніми холодними і сніжними тижнями була добра нагода придивитися до того, у що сучасники із галицької провінції одягають свої голови. Поновити матеріал до вільного володіння зі словником тієї метамови, тієї знакової системи, того ключа до класифікаційних таблиць, якими є так звані головні убори. І з цієї точки зору вони дійсно є головними. Коли відсутність шапки є штукою набагато промовистішою і цікавішою, ніж оголення нижче пояса, сакральні ритуали з її зніманням і вдяганням насичені цитатами з інтерпретації моралі, то розмаїття обраних у окремий момент часу в обмеженому просторі шапок може слугувати підставою для соціологічних бадань – достовірнішою, ніж щоденні загальноміські референдуми.
Крім того, шапки, завдяки виразній окремішності своєї еволюційної лінії, є добрими маркерами для того варіанту автобіографії, який якнайтісніше пов'язаний із непомітними метаморфозами історії звичаїв та ідей окремо взятого суспільства. Так само, зрештою, даючи можливість відчитати і зафіксувати видатних, ориґіналів, нонконформістів, неформалів і так далі. Прийди і покажися у шапці, яку ти вибрав, і можна знати про тебе більше, ніж знає циганка, якій віддаєш усі гроші, аби вона тобі про тебе розповіла.
Моєю першою усвідомленою шапкою був капюшон, який причіпався до дитячої куртки на три ґудзики. Дещо подібний на стилізовану будьонівку, яка була сперта з прадавньої мисюрки з кольчугою на шию. Але дзядзьо, маючи досвід аматорських театрів, пришив зверху шлик, не согірший, як на смушкових сердюцьких шапках синьожупанників. Шлик був, зрозуміло, малиновим. Його відрізали від якогось катрана, яким відлякували яструбів.
Пам'ятаю також момент, коли власноручно зрізав бонбон з шапочки, яка від цього тільки виграла. Той бонбон заважав концентрації під час трьох разів на тиждень, біжучи три кола по три кілометри довкола озера у дванадцятирічному віці.
Одного разу бабця мене не випускала рано до школи без шапки. І я того разу до школи не пішов.
У тата були два капелюхи. Один з вузькими крисами, дещо єгерський, інший – з широкими. Такі робили на хустській фабриці. Передовсім для кремлівських стариганів. Ще він мав жовтаву ондатрову шапку. Ніколи не дозволяв собі нутрії. А у вільний від роботи час носив беретки. Ясно, що від останніх класів школи – якраз тоді, коли вже доріс, але ще не переріс татових мешів, – я також перейшов на берети, які можна було вдягати у різний спосіб, орієнтуючись на синтаксис.
Армійські роки – це передовсім домінанта шапкових послань. У радянській армії варто було побути два роки хоча би заради пізнання можливостей цього коду. На потилицю, на чоло, набакир, що зимова, що пілотка. І у кожній – ціле цивілізаційне надбання: дві голки з двома кольорами намотаних на них ниток. З війська я привіз теплий і захисний танковий шолом. Через рік заплатив ним водієві вантажівки, який завіз із нічного Франківська до ранішнього Рахова. Там було ще по-літньому по-ранковому зимно, дещо мерзла голова, і водій був у захваті.
Щодо актуальної зими. Дуже багато кашкетів. Ще більше трикотажних спортивних шапок – і у спортсменів, і у таких, які надзвичайно далекі від спорту. Все ж навіть за цими уніфікованими шапками можна відрізнити тутешніх від приїжджих. Кудись зникло натуральне хутро. Зовсім нема чогось екстравагантного. Найсимпатичніші люди – у в'язаних шапках. Грубша нитка, тонша, різні кольори, орнаменти, однотонні, тісніше або вільніше натягнуті на склепіння черепа, на різні конфігурації вух.
А щось, подібне на хустки, за якими два десятиліття полювали іноземні фотографи, з'являється лише у найделікатніших містових красунь. Метамова розвивається, не втрачаючи значущості. Шкода, що вже через кілька днів майже усі будуть простоволосі. Незважаючи на те, що зимова форма одежі у нас переважно затримується за інерцією значно довше, ніж то є потрібним.
25.02.2021