75 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Поет революційного пафосу
Серед славної плеяди письменників-гуманістів кінця XIX і початку ХХ століття, які поставили своє мужнє і гаряче слово на службу соціальному і національному визволенню народу, Леся Українка — полум’яний поет революційної пристрасті — займає одне з визначніших місць.
Слідом за Іваном Франком, поруч з М. Коцюбинським, Леся Українка виступає як поет мужнього революційного пафосу, обличитель лицемірства, зрадництва і рабства, співець правди і волі, трибун героїчного подвигу і благородного патріотизму.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилась 25 лютого 1871 р. в м. Новоград-Волинському в інтелігентній українській родині. Батько її Петро Антонович — давній київський «громадянин», тобто член української студентської громади 60-х років, який близько стояв до культурно-літературного руху України. Мати — українська письменниця Олена Пчілка.
Училась Леся вдома, але освіту здобула добру самотужки за порадою матері та свого дядька М.П. Драгоманова. Взагалі домашнє навчання Лесі було поставлене зразково, далеко серйозніше і ширше, ніж то було в офіційних тодішніх гімназіях. Леся не тільки засвоїла курс загальноосвітніх предметів, вона вивчала також музику, мистецтво, знайомилась з питаннями світової культури і особливо успішно вивчала мови.
На 12-му році життя у Лесі показались ознаки страшної хвороби — туберкульозу, яка все життя висіла над нею, як Дамоклів меч. У цьому довготривалому тридцятилітньому двобої фізично перемогла смерть, що урвала життя поетеси на сорок другому році. Але духовно поетеса завжди перемагала смерть. Хвороба змушувала поетесу перебувати далеко від рідних, від України, їздити на курорти до Криму, на Кавказ, в Італію, Єгіпет.
1897 р. Леся Українка познайомилась і подружилася з С.К. Мержинським — одним з активних громадсько-політичних діячів. Мержинський відіграв визначну роль в ознайомленні Лесі Українки з марксистською літературою.
Перебуваючи з дитинства в літературному оточенні, Леся Українка й сама почала писати дуже рано.
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала...—
говорить вона про початок своєї літературної діяльності в поезії «Мій шлях». Цим справді «тихим і несмілим співом», бо заспівала його 12-річна дівчина, була поезія «Конвалія», надрукована у Львівській «Зорі» в 1864 р. Твір «Конвалія» був підписаний вперше ім'ям «Леся Українка», що стало згодом таким голосним в українській літературі.
У своїх трьох збірках (дві з яких видані у Львові — «На крилах пісень» в 1892 р. та «Думи і мрії» в 1899 р., а «Відгуки» — 1902 р. в Чернівцях) Леся Українка надрукувала понад 180 поезій на найрізноманітні теми, але найповніше розкривається талант поетеси у громадський ліриці.
На слово, на поезію Леся Українка дивилась, як на огонь, що мав спалити мури великої тюрми народів і випекти заіржавлені душі у покірних, затурканих, мовчазних і приголомшених. Ці думки особливо виразні в «Давній казці», «Місячний легенді», в поезії «Поет під час облоги», «На руїнах», «Ритми», «Де тії струни».
Завдання поета — служити народові у його визвольній боротьбі. Таке було поетичне кредо Лесі Українки. У «Давній казці» співець-поет виступає не тільки організуючою силою військової перемоги, але й трубадуром соціального протесту. Він співець прогресивних, революційних ідей, він не тільки йде з народом, але й веде його. Попавши в тюрму, він не залишав свого вільного співу, в якому викриває графську сваволю і закликає народ до повстання. Мобілізуючу силу мистецтва ствердила Леся Українка і в своїй програмовій поемі «Поет під час облоги».
Найяскравіше виявився героїзм та сильна воля поетеси в поезії «Грішниця», в якій Леся Українка з глибоким знанням народної душі, віри в благородні, патріотичні почування свого народу створила образ сильної, вольової і безстрашної партизанки-патріотки, яка в темну ніч вийшла на бій, щоб підкласти бомбу під ворожий штаб.
У своїх драмах вона підносить і розв'язує проблему мистецтва, релігії, філософські проблеми, соціально-національного визволення, проблеми любові, морального обов'язку тощо. Її драматичні твори скомпоновані дуже оригінально, своєрідно, вона використовує метод не лише класиків драматургії української, а й російської та світової. Особливо помітний вплив на її творчості двох геніїв — Пушкіна і Байрона.
Всі скарби своєї багатогранної душі, всю силу палкого почуття і туги за нездійсненими мріями, любов до природи і народу, все це вложила Леся Українка в свою драму-феєрію «Лісова пісня». Вона проспівала чудової краси твір, викінчений і вражаючий, як справжнє високе мистецтво.
Леся Українка відомо і переконано служила своїм словом визвольній боротьбі народів і тернистим шляхом йшла за цією ідеєю, гордо несучи вінець, що взяла сама собі. Вона вірила, що слово її стане мечем в руках майбутніх поколінь.
«Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Може в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів...»
— писала поетеса-патріотка, вірна дочка свого народу.
Я. Білоштан
Активний борець проти буржуазного націоналізму
«Від часу Шевченкового «поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного» гарячого та поетичного слова, як і уст цієї слабосилої хворої дівчини», — писав про Лесю Українку Іван Франко. Автор поеми «Роберт Брюс, король шотландський» виріс з палкого збудника революційних поривань:
«Я не на те, слова, ховала вас
І напоїла кров'ю свого серця,
Щоб ви лилися, мов отрута млява,
І посідали душі, мов іржа...
Хотіла б я вас виховать, слова,
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
Щоб краяли, а не труїли серце,
Щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте.
Не будьте тільки дощиком осіннім,
Палайте, чи паліть, та не в'яліть».
В цих словах звучить засудження всій сентиментально-романтичній українській літературі з її отруйним квилінням, слізьми та стогоном; засудження всьому націоналістичному буржуазному письменству з його традиційним огляданням назад.
В таких перлинах української поезії, як «Слово, чому ти не твердая криця», «Товаришці на спомин», «Поет під час облоги», «До товаришів» та ін. звучить запальна енергія, пекельний вогонь ненависті до ворогів, невгасима любов до народу, революційна непохитність і в той же час презирство і огида до опортуністичних «дощиків осінніх», до людців з обмеженим, націоналістичним світоглядом, до тих, що сплять, обплутані шовіністичним павутинням «я думаю, під Дамокловим мечем краще, ніж під павутинням, бо там людина себе величніше почуває», — пише Леся Українка. Відомо, що львівська «Правда» ніяк не була вільна від зоологічного шовінізму, національної безтактності. Термін «львівські правдяни» в устах Лесі Українки став синонімом обмеженості. Коли в цьому органі почали з'являтися перші поезії і проза з проповідями войовничого націоналізму, як, наприклад, твори Кониського і Чайченка (Б. Грінченка), то М.П. Драгоманов, з властивим йому досить різким тоном, розвінчав цей буржуазний націоналізм і цим викликав страшну лють жовто-блакитних «формальних патріотів».
Через три роки після цього виступу Леся Українка в листі до М.Л. Драгоманова (досі неопублікованому) гостро іронізує, говорячи про «баранячу кошару» націоналістів, які думають, що досить говорити українською мовою, щоб мати право називатися «патріотом». Леся Українка наводить цілий ряд прикладів ідіотизму українських шовіністів, їхнього безглуздого «переконання». «Мені приходиться самій чути і читати, — пише Леся Українка, — вислови так: “Я не ходжу зроду в російський театр і не читаю... російської літератури; не їм «бліни», а «млинці», а коли б то були «бліни», то я б їх не їв”... і т. п. Простіть, що я може набридла Вам і розстроїла нерви такими дурницями, але ж після цього Ви може краще зрозумієте, які в цих людей мозки. Наслухавшись таких милих розмів від людей, що звуть себе патріотами-українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару».
Ці антинаціоналістичні думки Леся Українка виголошувала не лише в листах до свого дядька Драгоманова, а й ширила серед свого оточення.
Всією своєю творчістю як обличитель старого ненависного світу з усіма його язвами, як непримиренний ворог буржуазного націоналізму, як будник народної боротьби за свободу, як великий гуманіст — Леся Українка була дуже близька широким масам трудящих, революційному пролетаріатові і його визвольній боротьбі. Цілком заслужено ще дожовтнева більшовицька газета «Правда» визнала письменницю, як великого художника і щирого «друга робітників».
Ів. Романченко
Співець українського народу
25 лютого минає 75 років з дня народження Лесі Українки — видатної поетеси українського народу.
Вже більше, як тридцять років її немає, але кінець її фізичного життя не був кінцем її слова, її думок, що ними обдарувала вона свій народ.
«О, не журись за тіло.
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшись в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю:
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й смутні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде».
Їй випало на долю жити в час, коли реакційний царський уряд намагався криваво придушити щораз більше зростаючу класову свідомість пролетаріату, використовуючи в своїй боротьбі з пролетаріатом всі засоби — від жахливого терору до нікчемної провокації.
Леся Українка болюче переживала всі ці прояви кривавого насильства. Вона віч-на віч зустрічалась з ними, його жертвами падали її рідні, її друзі. Сестру її батька було заслано у Сибір. Її дядько Михайло Драгоманов жив вигнанцем, мати її приятельки Галі Ковалевської отруїлась на каторзі.
«Своїми думками вона обіймає весь український народ, не забуваючи ні на хвилину, що це народ бідняків, невольників, народ використовуваний і гноблений. Вона старається розбудити в серцях цього народу віру і у власні сили, але при погляді на сучасний грізний стан не може здержатися від крику розпуки та гордого прокляття», — писав Франко про Лесю Українку.
Франко не помилився. Життя несло такі конфлікти, що їх можна було розв'язувати тільки в драмі, її драматичні поеми «На руїнах», «Вавилонський полон», «Кассандра» — це дійсні і уявлені конфлікти її епохи.
Недуга поетеси була невблаганна. Ці недуги, операції, подорожі не припинили її праці, її творчого натхнення, не відсунули від громадської праці. Часом жаль виливався у лірику. Інтимну, повну смутку і туги. Але вона стримувала себе. Вона страждала з приводу того, що не могла, як інші, активно боротися, не могла за святу справу віддати життя.
«Хто не жив посеред бурі,
Той ціни не знає силі,
Той не знає, як людині
Боротьба і праця милі.
Хто не жив посеред бурі,
Не збагне журби безсилля,
Той не знає всеї муки
Примусового безділля».
Недуга легенів привела Лесю Українку аж у далеку Буковину. Тут зустрілася вона з Ольгою Кобилянською, з якою листувалась вже раніш. Всю свою любов і ніжність звертає Леся до своєї нової подруги.
«Друзі мрій завжди рідні собі,
Хоч би віки ділили ті мрії одна від одної».
О. Кобилянська стає для неї найкращим другом, повірницею її думок і планів, чимсь любим, дорогим, ніжним. Кобилянська відплачувала їй тим самим почуттям. Ця дружба наче символ. Дві письменниці з'єднались в нерозривній дружбі на все життя. Кобилянська їздила на Україну і полюбила красу степів. Леся побувала на Буковині та захопилась красою і величчю буковинських гір. Там народилися її прекрасні «Ритми».
«Ой горя, гори, золоті верхів'я.
Та нащо ж я до вас так поривалась?
Та нащо ж я люблю вас так тужливо?
Невже мені не суджено дістатись
На ваші заповітні високості?».
На Буковині залікувала вона своє горе і знайшла нових друзів — Ольгу Кобилянську і Климента Квітку.
Творчість Лесі Українки в усьому своєму багатстві тем, сюжетів, конфліктів, настроїв спрямована на службу своєму народові, а через свій народ — усьому людству.
М. Деркач
[Вільна Україна, 24.02.1946]
24.02.1946