Сторінки історії Національного музею у Львові. Продовження (початок – у частині I).

  

 «…Ми не в силі уявити собі, як виглядало би сучасне мистецтво Галицької Землі, якби на Святоюрській горі не найшовся в слушний час чоловік з медицейськими амбіціями ну і… готовою до послуг кишенею.   …Митрополит  Шептицький підтримав відроджене українське мистецтво в момент, коли серед громадянства щойно прозябало зацікавлення мистецтвом, остане повсякчасно заслугою цього єрарха».   

 

Микола Голубець.  

 

   Від самого початку функціонування Національного музею у Львові праця Митрополита для цієї установи була всеохопною та безцінною: Шептицький фінансував установу (щорічно протягом 1912–1921 рр. надавав музеєві 18 000 корон), долучався до науково-методичної та організаційної діяльності, брав безпосередню участь в експозиційно-меценатській справі, даруючи до фондової колекції нові експонати. Головною ідеєю митрополита Андрея було створення музею як суспільної  інституції реґіону, яка мала взяти на себе роль зберігача, популяризатора та дослідника української культури.

 

З перших днів існування музейної збірки на Святоюрській Горі Митрополит запрошує до роботи Іларіона Свєнціцького (1876–1956), який був незмінним директором Національного музею у Львові (з невеликими перервами) протягом 35 років і, з повним правом, зайняв найпочесніше місце в історії становлення та розвитку цієї установи. Діяльність Свєнціцького-директора не обмежувалася суто адмініструванням — він був ініціатором у творенні перших експозицій та виставок, а також реставраційної майстерні, активно співпрацював з художниками та дослідниками мистецтва і водночас сам провадив незвичайно плідну наукову діяльність. Перша кураторія Музею, до якої входили д-р Тадей Соловій, проф. Іван  Левицький й крилошанин Іван Чапельський та ін., інтенсивно співпрацювала з директором установи й максимально підтримувала всі починання Митрополита Андрея.

    

Поряд з інтенсивним поповненням фондової колекції від грудня 1913 року головним питанням роботи музею було творення експозицій та виставок. Кілька з них вимагають окремої уваги. Виставкова праця Національного музею у Львові практично почалась із вшанування 100-річчя Тараса Григоровича Шевченка. У червні-липні 1914 року в кількох залах музею до огляду було представлено експонати, що вшановували пам'ять поета та художника: рисунок Т.Г.Шевченка «Се мій батько», олійний твір Гаврила Маляра (1864) та кілька невеликих портретів Шевченка. Творці Шевченківської виставки були переконані, що навіть така маленька експозиція «…не пропаде без сліду, бо причинеться серед широких кол українського громадянства до більше системного збирання матеріалів до історіі культу Шевченка на Україні…». Іларіон Свєнціцький у вступній статті до «Каталогу Шевченківської виставки» (1920) задекларував програму створення у стінах організації постійного відділу, присвяченого великому поету. Від 1914 року, щорічно (до сьогоднішніх днів) у стінах музею відбуваються Шевченківські виставки.

 

 

Т.Г. Шевченко, «Се мій батько»

 

Наступного, 1915 року, відбулася виставка західноєвропейського рисунку з фондової колекції музею. Перша світова війна завадила подальшому розвитку виставкової діяльності, яка була відновлена, знову ж таки з інінціативи І. Свєнціцького, щойно 1918 року виставкою староукраїнських гаптів, скляного посуду, кераміки та килимів. Микола Біляшівський — директор Київського музею — надіслав до Львова чималу збірку української старовини, яку було доповнено і представлено в експозиційних залах Національного музею.

      

Того ж таки 1918 року (1.09 –1.11)  в приміщенні музею на вул. Драгоманова, 42 відкрилась виставка «Артистичної Горстки» та «Пресової Кватири» Українських Січових Стрільців. Її натхненником був професор, член та скарбник Центральної управи Українських Січових Стрільців Іван Боберський (1873–1947). Ще під час війни, 1916 року, він відкрив у Відні виставку, присвячену Ukrainische Legion (Українському Леґіону). У спеціально виготовленому для виставки дерев'яному павільйоні в «гуцульському стилі» глядачі мали можливість ознайомитись із репортерсько-документальними матеріалами діяльності Леґіону протягом 1914–1916 рр. Після віденського успіху та посиленого інтересу до цієї теми Іван Боберський зініціював виставку УСС-ів  у Національному музеї у Львові. Вона стала винятковою подією в національно-культурному житті Галичан великою мірою тому, що художники-усусусівці, безпосередні учасники подій Визвольних змагань, брали активну участь у всіх організаційних питаннях музею.

 

Ю. Крайківський, Знак Артистичної горстки, 1916 р.

 

      Експозицію виставки було вибудовано в такий спосіб, щоби максимально правдиво показати участь УСС-ів у Першій світовій війні, зокрема у мистецтві фотографії.  Окрему, образотворчу, сторінку експозиції становила ґалерея живописних творів художників-усусусівців І. Іванця, О. Куриласа, Ю. Назарука, Ю. Буцманюка та ін.; портретів активних учасників стрілецького руху, зокрема, жіноцтва: О.Степанівни, С. Галечківни, Г. Дмитреківни та ін.; батальні сцени Л. Перфецького та І. Іванця, графічні малюнки Лева Ґеца — творця славного альбому «Українські Січові Стрільці»; стрілецькі друковані матеріали та часописи: «Самоохотник», «Бомба», «Самопал», «Червона калина» та ін.; ілюстрації О. Сорохтея та М. Гаврилка; поштові листівки Юліана Буцманюка.

 

Ю. Буцманюк, «До бою!»

 

Справжньою окрасою виставки був розкішний, гаптований золотом прапор Стрілецтва із зображенням св. Михаїла (автор проекту І. Іванець), якого освятив 1917 року Митрополит Андреєй. Не менше цінним експонатом був зошит відгуків — «Записник» з нотатками-споминами відвідувачів виставки УСС-усів, в якому під час роботи експозиції професор Боберський записував свої враження щодо підготовки та проведення виставки. А головне — в ньому вже під час огляду виставки «…гості записували свої замітки і оцінки…». На жаль, про долю цього документу на сьогодні нічого не відомо. Зацитую враження А. Лотоцького (1881–1949), письменника, педагога, багатолітнього учителя гімназії в Рогатині (Івано-Франківщина) про виставку УСС-ів: «Виходимо з виставки. Дивне вражіння, дивне почування огортає нас. Невеликий відділ повних запалу, повних любови до рідного народу молодих людей, перед чотирма роками перший підніс прапор у боротьбі за Вільну Україну, перший кинув діловий клич у світ. […] Українські Січові Стрільці можуть бути горді на свій почин, який вони позначили крівавими жертвами й тут на боєвищі й там у столиці матері городів України…»

 

І. Іванець, Стрілецький прапор, 1917 р.

 

Організатором наступної виставки, в листопаді 1919 р., був критик мистецтва М. Голубець. «Виставка сучасного малярства галицької України» пропонувала до огляду «…кращі зразки малярства останніх десятиліть, до яких додано кільканадцять зразків нашого малярства з ХVІІІ і початку ХІХ ст». Поряд з майстрами давньої української образотворчості І. Барановським, Л. Долинським, Т. Копистинським, К. Устияновичем та ін. вперше експоновано твори початківців, студентів вищих навчальних закладів: М. Анастазієвського, С. Зарицької, І. Іванця, М. Федюка,  Д. Горняткевича. Виставку сприйняли дуже неоднозначно: перші експозиції українського мистецтва критикували за хаотичність розміщення, необдуманість подання матеріалу та інше. Втім виставкову роботу в напрямку популяризації українського сучасного мистецтва в стінах Національного музею було розпочато, тож громадськість, поряд з творами давнього малярства фондової колекції музею, мала можливість ознайомлюватися з молодими художниками, які представляли національну образотворчість початку ХХ ст.

 

Д. Горняткевич, фраґмент розписів, 1919 р.

 

 Бажання і надалі пропагувати сучасне українське мистецтво адміністрація музею виявила у творенні наступної «Весняної» виставки, або «Сучасного мистецтва» (1921). У пресі знову звучала критика за «…не достатньо продуману організацію експозиції…», яку, знову ж таки, не можна сприймати як повністю об'єктивну. Виставки українського мистецтва, які пропонував Національний музей, були першими спробами працівників будувати сучасні експозиції, і цілком можливо, що їм бракувало досвіду в побудові, розміщенні та поданні таких творів.

 

К. Устиянович, Гуцул

       

1920 року в приміщенні музею на Драгоманова, 42 відбулася ще одна знакова подія — посмертна виставка галицького художника Модеста Сосенка. Він був одним з тих молодих митців, до яких Митрополит Андрей ставився з особливою прихильністю. Талановитий, шляхетно вихований випускник Краківської академії, практично від перших хвилин знайомства припав до душі Шептицькому. Маємо підстави вважати, що саме з  митрополичої «легкої руки» Сосенко почав багато і продуктивно працювати в ділянці сакрального мистецтва. Без сумніву, Шептицький, будучи близьким приятелем і духовним наставником молодого художника, тільки сприяв його підвищеному інтересу до церковної культури. Коли у 1900-х роках Сосенко повернувся в Галичину, то найперше взявся до реставраційної праці у стінах Національного музею у Львові. «З'явився в музеї інтузіаст давньої ікони Модест Сосенко, через якого в музей стали припливати чимраз то кращі памятки живопису. … І хоча Сосенко добросовісно переглянув, простудіював приписи Фурнагіона, то все-таки ні одна ікона не хотіла його послухати і стати належно законсервованою». Сосенко «неспрацювався» із сакральним мистецтвом як реставратор, а спрямував свої таланти в русло практичної діяльності: добросовісно, на високому професійному рівні виконувати замовлення Церкви як художник-іконописець, художник–монументаліст. Це було відразу помічено у колі галицьких священників, які визнавали його за мистця, « …що зрозумів свій нарід, що зрозумів його життє-буттє, і що бачить красного в народі, старається в малярстві віддати». «…Він Богом даного таланту не закопає, а люблячи свій нарід, по всій широкій Україні буде старатись його пізнати та народну культуру використає для сотворення нашої штуки малярської а загалом, свідомий своєї гідности підіпре його в сій праці».    

 

М. Сосенко, Автопортрет

 

Поза активною виставковою роботою Національний музей у Львові не тримався осторонь насущних питань збереження «пам'яток старовини», які  тоді, у 1910-х роках, вже порушувано на дуже серйозному рівні. Україномовна преса майоріла гаслами: «Рятуймо нашу церковну штуку!», «Гине старовина!», «Покладімо сьому край!», «Не губім основ рідної культури!» та ін., — наводячи жахливі приклади «…щораз більшого убожіння пам'ятками української старої культури…». На заклик преси, суспільно свідомої громадськості та Церкви адміністрація Національного музею у Львові ухвалила постанову про «…заложенє відповідного товариства, якого одинокою і виключною цілию були би старання около береженя останків рідної культури..».

 

1914 року  у стінах музею створено  «Товариство охорони української старовини», яке було зобов'язане «…зорганізувати в собі найширші круги нашої інтеліґенциї, щоби при її участи і з її помочию остаточно забезпечити перед загином незнищені ще доси пам'ятники нашої культури». На чотирьох засіданнях «Товариства», які відбулися протягом лютого-травня 1914 року, його члени порушували актуальні питання збереження пам'яток української старовини, розвитку реставраційної справи, поповнення та комплектації збірки Національного музею. Ініціативна група, до якої входили І.Свєнціцький, В.Шухевич, В.Щурат, Б.Барвінський, І.Левицький. В.Нагірний, Ф.Колесса та ін., звернулася до Митрополита Андрея з проханням прийняти опіку над «Товариством» і стати її почесним членом, але Перша світова війна зупинила діяльність новоствореної організації.

 

Отже, Національний музей у Львові протягом перших десятиліть свого існування у приміщеннях старої вілли на вулиці Мохнацького, 42 (Драгоманова, 42) не тільки дбав про збереження та презентацію кращих зразків української старовини, але також бачив свою місію у пропаґанді сучасної образотворчої культури, декларуючи початки становлення та розвиток  високопрофесійного музейництва.          

 

 

Продовження — у частині III. 

 

 

18.07.2013