(З приводу 15-ліття: 1905—1919).
Громадські завдання музеїв означили найкраще та всесторонно здійснили німецькі й американські музеольоґи. Кождий музей має бути закладом поширення і поглиблення освіти — знання та після тяжкої праці милого відпочинку серед оказів природи і зборів людського ума. Чим краще музей приспособлений до здійснення цих завдань своїми збірками, робітнями, книгозбірнями, салями для лєкцій з відповідним ілюстраційним апаратом та особовим складом урядників — тим певніше він виконує своє громадське завдання, тим більше горне він до себе жадних поучення і розради.
Тимто у кождому містечку Німеччини та Америки є свої музеї, присвячені чи-то місцевому людознавству, чи-то загальному навчанню, чи наконець, особливим технічно-промисловим галузям життя. Ці мужі покликали до життя звичайно одиниці, або який невеличкий гурток людей, дбайливих за справу загальної освіти та духового добра громадянства. Згодом одначе приватні загально доступні заклади ставали громадською власністю, на яку не жаліли кошту ні їх основники, ні сама громада. При тім рахунок був ясний, місцевий музей причиняється до поширення освіти, до розвитку духа, до кращої видатности всякої праці.
Не можна цего сказати про музейні відносини в нас, можливо через те, що ми живемо ще доволі первісним життєм слабо зорґанізованої громади, яка не стільки самобутно живе, скільки бореться з трудностями життя. Очивидно, що слаба загальна орґанізованність не піддержує частинних орґанізацій, які навіть дуже раді булиби видістатися на широке плесо свобідної творчости духа та всестороннього розвитку національного тіла. Всі наші музеї скупчилися в одному місці приблизно біля одної справи культурно-національного життя у минувшині. Наколиж який і вийде поза межі археольоґії і історії, то ніяк не переступить вже народознавства, щоби подбати про техніку, промисл, природознавство, мистецтво. Це природний вислід нашої економічної і загальнокультурної слабини, до чого нам годі не признатися.
Мимо цего одначе нам годі не ствердити, що в наших музеях є багато скарбів ума, мистецтва й техніки нації, з яких згодом можна буде шляхом розумної музейницької політики та відповідного розділу праці скласти дуже інтересні й цінні спеціяльні музеї. І ті то майбутні музеї сповнять ту велику громадську службу загальної освіти та розвитку особового духа й чуття краси, про яку так пильно й щедро дбають усі культурні осередки багатих і розвинених націй.
А все таки хочеться мати ясну відповідь на питання: чи при нинішному стані музейницької справи в нас наші музеї сповнять як-небудь своє громадське завдання. Так, сповняють — відповімо. Бо вони дають змогу широким верствам свого власного громадянства пізнати на цих частинах своїх збірок, які є в них, хоч частину життя на нашій землі в минувшині, сучасний побут, та умієтність поодиноких відомих і невідомих членів власної нації. Для чужинців вони є доказам нашого правіцького єствування, та живого стремління до самобутнього життя. Для дослідників і мистців є вони джерелом науки і особливих переживань, що виявляються подекуди в новому освітленню нашого минулого та в нових напрямках творчости.
Правда — в нас ще нема широкого зрозуміння для краси давньої ікони, орнаменту, стародруку — чим так захоплюються не тільки знавці й любителі давнини, але й чимала частина простонароддя, от хочби серед Великоросів. Ми ще не вміли відчути великої сили ума й технічної творчости, яку проявляє наш люд в своїм побуті щоденно, глядячи на нього виключно з народописного боку замість з боку техніки і промислу, між тим як дуже повчаючо використали це в своїх музеях Мадяре й Болгаре. Ми наконець ще не спромоглися на власну ґалєрію мистецтва, яка булаби живим показчиком невміручої творчости нашого духа, нашого почуття краси, тільки вдоволяємося невеличкими, невідповідними для цілей вистав мистецтва приміщеннями з принагідно зібраними творами ріжної мистецької вартости.
Але все це, коли тільки воно дійшло до нашої свідомости, є вже кроком наперед до кращого, до майбутньо належного.
З цего боку належить і глядіти на пятнацятьлітню працю Національного Музею у Львові. Він спершу мав бути тільки осередком береження церковної давнини нашої країни. Згодом вміру внутрішнього розвитку він приступив до ширшої праці біля громадження памятників нашого культурно-національного життя. Нині він мусить перейти до кладення основ під цілий ряд самобутних збірок, відповідно приміщених та приспособлених для громадської служби.
Закінчити свою працю громадження і зберігання картиною майбутньою, хочби в невеликій виставі сучасного мистецтва галицької України, нехай буде новим ступнем в його стремлінню служити по своїм силам загалови.
28. X. 1019.
І. Свєнціцький.
Директор Нац. Музея.
[Вперед! 31.10.1919]
31.10.1919