З льоту згадую ще одне ідеальне подружжя, яке безперервно сварилося. Чи краще сказати – безперервне подружжя, яке ідеально сварилося. Попросту щовечора грали у карти. І весь час звинувачували одне одного у махлюванні. Поза тим – ніяких претензій, цілковите порозуміння і погода. Карти були їхньою єдиною спільною пристрастю, і вони у цьому були жаданими партнерами. І уміли не переносити картярські суперечки на все інше, що собі робили перед тим і після того, як грали у карти.
А ті зі Пслуху також мали спільну манію, в межах якої різнилися трактування. Тож постійно сперечалися тільки про це. Їм було добре сперечатися, бо нікого іншого з подібною манією не було у радіусі сімдесяти кілометрів (найближчий одержимий жив у Піцунді; телефонів у них не було, бо їх ще не було ніде, а рація не дотягала, не добивала).
Крізь десятиліття не можу забути цієї ідилії. Кордон Пслух на річці Пслух розташований у серці Кавказького заповідника. Подружжя С. жили у малесенькій лісничівці за тридцять кілометрів від найближчого мінімального поселення. Пильнували заповідник і займалися науковими спостереженнями. Цілими днями пропадали у лісі, потім щось записували, опрацьовували. А вечорами пристрасно сварилися.
Сперечалися щодо поняття заповідності. Вона ішла на макса. Щось як з невинністю. Якщо заповідник – то дійсно нічого іншого, то справді повністю (навіть своє там перебування вона вважала вже чимось гріховним щодо абсолюту, немов ангела-посередника, що насправді порушує чистоту ситуації). Він натомість допускав деяку діяльність: якісь мінімальні метрологічні споруди, косіння трави, жолоби біля джерел, бензиновий генератор, врешті дистанційно керовані дельтаплани, з яких велася фотозйомка.
Він казав, що вже що, а дельтаплан ніяк не порушує недоторканості. І тоді вона вдавалася до того аргументу, який мені здавався особливо вагомим: добре, а заповідність ландшафтна?! Хіба дельтаплан у небі не руйнує візуального образу недоторканості так само грубо, як високовольтна лінія електропередач?
Все вже в минулому. Тепер дивлюся на ті місця з рівня супутника і бачу, що там сталося через олімпіаду в Сочі. Стрімкий розвиток ландшафту досяг того рівня, коли не тільки про чистоту образу, але й про заповідність, заказаність вже неможливо говорити у еталонних вимірах.
Щось подібне прийшло у наші Карпати. Прогресивні проєкти, які мають задемонструвати прорив України, загрожують базовим речам, які безпосередньо пов'язані із ментальністю. І вітряки на Боржаві, і олімпійські об'єкти теж десь там в такому разі можна вважати замахом на національну безпеку. Вони мусять знищити краєвид. Образ, який, принаймні на світлинах, є підставою почуття безпеки.
Не знаю, як можна зарадити. Розумію, що розвиток України передбачає також і зміни у її ландшафтах. Але знаю, як це у нас безповоротно робиться. Щодо Карпат, то однозначно – де розвиток, там капут. Тому у дні, коли ми згадуємо і терор режиму, і спротив, і цінності, і права, і солідарність, і усіх легковажно убитих, хочу не забути і про Свидовець, і про Боржаву, і про Чорногору… Ми не виживемо без того, щоби хоч щось було недоторканим, заказаним, заповідним. Принаймні кілька образів, кілька ландшафтів, кілька краєвидів. Хоч пару чистих ліній голого рельєфу.
18.02.2021