Маю таку звичку, що кожного року в часі великого передвеликоднього посту обираю собі якийсь фраґмент із хроніки тих останніх років, місяців, тижнів і днів наземного життя Богочоловіка як головну тему приватних, тихих, але неперервних реколекцій і медитацій. Відчуваю потребу цього року трохи відкритися.
Спочатку про вибір теми. Вибір залежить від того, яким відчувається, як представляється образ цілого світу саме у цей час. Які аналогії виникають. Де акценти євангелійської історії й історії актуальної збігаються так, що цього неможливо не відчути.
Початок 2026 викликав – після уважного огляду того, що тепер робиться у світі, як цьогорічний світ виглядає – одну достеменну аналогію. Я не є ворожбитом, аби намагатися розгадувати, хто є ким у цій драмі. Жодного ностердамусування. Жодних закодовувань і розшифровувань. Попросту базовий настрій. Цьогорічні мої медитації-реколекції будуть наповнені стратою Івана Хрестителя. Буду думати про це так, ніби маю дрон. Буду підлітати якнайближче, жахаючись побаченого. Буду аналізувати, намагаючись зробити побачене осяжним і сприйнятним для розуму.
Є палац Ірода Антипи. Якесь подвір'ячко всередині палацу. Бенкет триває довший час. І це золоті часи для тих, хто пирує. Вони мають все, і від цього п'янкіше, ніж від потоків вина. Тут панує самозадоволення, відчуття необмеженої влади, тут нема любові, тільки заздрість, бажання, ненависть і зневага. Є володар, який довершив свій успіх здійсненням найбільшої забаганки. Коло нього тепер напівлежить Іродіада. Він забрав її у свого брата. Чи вона пішла за ним? В кожному разі вона також страшенно собою задоволена. Лиш одне її муляє – той правдивий чоловік, подібний на пророка Іллю, той, що зовсім недавно хрестив водою, закликаючи до покаяння. Той, що обіцяв, що за ним іде найправдивіший. А її свіжий чоловік якийсь недолугий. Це її також мучить і їсть. З якою повагою він нітився, коли жахливий пустельник Іван приходив до палацу і виговорював цареві, що не можна мати за жінку дружину брата свого. Добре, що їй вдалося Ірода переконати, і тепер Іван поруч – нарешті ув'язнений і закритий у пивниці. Але він все одно є живим докором, знаком своєї безстрашної перемоги.
Іродіаді аж тридцять п'ять, в неї мало часу. Бенкет триває, вона кличе свою доньку від першого чоловіка, не лякаючись того, що влаштує своїй дитині. Саломея – тільки інструмент, у цьому світі нема любові. Дівчинці вже чотирнадцять. У ті часи у тих широтах – перший шлюбний вік. Мама виставляє доньку на середину. Аби вона станцювала так, щоби у всіх чоловіків зашаленіла хіть. Щоби пересичений вітчим побачив, що йому ще бракує, чого він може прагнути.
Від танцю Саломеї прорвалися останні тами. Випорожнений враженнями Ірод пообіцяв їй будь-що, що би вона у цю мить захотіла, хоч пів царства. Але мала ще занадто близька з мамою. Вона розуміє, що мама краще знає, що їй забажати. А мамі одне в голові – щоби очистити свій світ від проклятого предтечі. Мама шепнула, донечка промовила – хочу голову Івана на тарелі. Ірод зазнав хвилевих мук вагання. Він дуже не хотів смерті невинного мудрого дивака, той йому чимось подобався. Але не міг прилюдно порушити дану обіцянку. Та й мала його зворохобила позитивніше, ніж непевний пророк. Треба було думати про облаштування солодкого майбутнього. Іван був спокійний, коли прийшли по його голову – на той час він вже був певний, що запізнав Христа.
Голову на таці принесли Саломеї. Вона віддала її мамі. Банкет тривав ще з більшою пристрастю. Мабуть, вночі в Ірода і Іродіади все було так, як ніколи ні перед, ні після. Що робила тої ночі Саломея, про яку, здається, мріяв Ірод, невідомо. Кажуть, що під ранок вона – пробивши багато разів язик Івана голками – викинула голову у нечистоти. Був двадцять сьомий або двадцять восьмий рік два тисячоліття тому.
05.03.2026