(Спомин з табору полонених).
Голова, як антична камея. Гарно склеплене чоло, глибоко сховані очи, характерно викроєні уста. Як сміється, в кутиках уст робляться ямки, мов у дівчини і видно зуби, білі, мов клявіші у новому фортепяні.
Ця голова причіплена до несвойого толува.
Рамена піднесені, груди впалі, ноги викривлені на подобу букви "О".
"Це від коня, — пояснює кожньому. З малечку на коні їздив". Може й справді від того. Не знаю.
Якось тим ногам з головою не добре, а голові з ногами не до пари. За те руки мав гарні, вузкі, випещені, неспокійні мов у невдоволеної з подружного життя молодої жінки. Все вони ніби чогось шукають, чогось ждуть.
Вдачі був живої. Влетить було в хату, мов птах у клітку, оббіжить усі кути, обдивить усі образи, сів-встав, сів-встав — вже його нема.
Говорив скоро. Пригав з теми на тему, як заяць скрізь скиби. "Що новенького чувати? Як Колчак? А Денікин? Я нині у Франкфурті був. Бачив Генні Портек. Чудова — шик! А фотоґрафії, що я вчора здіймав, ні до чого. Подер. У Франкфурті хотів я купити собі ковнірців. Страх дорогі! Шість марок 75 феників штука. А в нас нині вартового вбили. Не знати хто. Вбили на смерть. Як ви думаєте: вчитися мені малювати, чи ні? В мене велика охота. Прямо страсть!" Торохтить мов новий віз. Слухаєш і не знаєш, чи відповідати йому, чи хай дальше балака. А говорить так якось солодко, приязненько, навіть тоді як про вбитого вартового розказує.
***
Пізнав я його в нашого лікаря, в таборі.
Сказав своє імя й прозвище, голову на ліво перекривив, ще й острогами бренькнув. "Скоринський, з Київа. Значиться земляк. То єсть, я в Київі до шкіл ходив, а батьки мої мали маєток на Волині. Гарне село, не який там хутір. Мати моя Грузинка, батько Малорос, «галушник». Вже помер, хай з Богом спочиває. А мати живе. Ще не стара жінка. Читає романи і сама знаєте, романтична. Висока, чорнява, з анґлійсоким хортом ходить, а в парку кричать білі пави. Люблю цей жанр. Не те, що тут у таборі. Де не глянь — сіра шинеля і похнюплена пика, а чути! Чорт зна, чим тут так чути? Як я ішов на війну, мати плакала. Почіпила іконку на груди і казала: «Будь здоровий! Предкам сорому не зроби. Знаєш, як старинні казали: або зі щитом вертай, або на щиті!» Жаль мені мами. Женщина вона благородна. Докторе! Не знаєте, де в цьому проклятому й Богом забутому городі мож гарних «духів» купити? Я привик до француських: Роже е Жалє «Vісtоrіа Еssеnсе», о!" — І ткнув мені свою хустку під ніс. "Правда? Чудові! А тут самі з Кальфуче, цибулев заносять. Пфе!... Але, але. Яка у вас нині гарна краватка. Чистий шовк, а десень — чудовий! «Кайн кріґсерзац». Тільки, позвольте, я вам її вивяжу гарно. О, так, — «фен де сієкль». — Бачите, як гарно. Але я йду, «мон женераль» вже мабудь плаче за мною".
Від дверей ще раз вернувся. "До Німців моя душа ніяк не прилипне. Париж, Париж «мон Діє!» А парижанки! Енкомнарабль. У мене була знакома, мадам Ронжіє, панчошку з лівої ноги цілувати, пальці лизати. За першим разом, як я її побачив.
Новымъ чувствамъ всѣм серцемъ отдался,
Какъ ребенокъ душею я сталъ,
І я сжегъ все, чему покланялся
Поклонился всему, что сжигалъ.
Зжигати в українському має трохи инше значіння, негарне. А кажуть, що це «адін язик». Как странно! Але я йду, Панове, «мон комплєма»!"
Луснув дверми і вибіг як вітер.
***
Це справді пустий якийсь вітер подумав я собі. Ніби школяр, а ніби дівчина легкого розбору. Не люблю таких мущин.
Але незабаром змінив я свою думку про його. Він перебрався до цього дому, в якому я мешкав, на горище, забігав часто до мене і я побачив, що це був хлопець не дурний. Талановитий, начитаний, тільки в голові у його було не попрятано, так само як в кімнаті. Сурдут на кілку, а штани під ліжком, оден черевик на умивальні, а другого зі свічкою в днину шукай.
Говорив по анґлійському і по француському, мов рідною мовою, ще краще, бо котра саме його рідна мова гаразд не знав. Читав по польськи й по італійськи, чимало всяких віршів знав же і з уст, особливо модерних. Був декадент. І рисував теж незгірше Особливо карикатури. Анатомії та перспективи не вивчив. Скучні! Але за те підхоплював у людий, звірят, навіть у ростин їх характерні прикмети і передавав їх живо, ориґінально, по діточому.
Мешканнє своє прозвав "господою під хижим котом," "шару" і на дверах вималював таку сміховиту кітку, що листонош за кожнім разом, як приносив йому листи, сміявся аж сходи тріщали.
*
З ґенералом не видержав довго. "Скучний. У його література на афоризмах Прудкова кінчиться. Бальмонт, Мамонтов, навіть Рет, у його дрянь. Він і Андрієва не признає. Каже, що це змарнований ґеній. За «Бездну» ми з ним мало не подралися. Знаєте він з мене монаха хоче зробити. Безумовного абстінента. Канцелярії пільнуй, полоненим сало виділюй, а за дівчатами навіть не дивися. А хіба я що? Я з ними воджуся так лиш для конверзації, без ніякого «прикосновенія»".
"І без поползновенія — підхопив доктор. — Та ви мабуть скоро навчитесь німецької мови".
"А вжеж скоро. Яж уроджений лінґвіст. На фільольоґіческому факультеті був"...
***
Одної днини привітав мене словами:
"Совершишася! Я розвівсь з ґенералом. Знаєте, вже мені так ці еполєти надоїли, як собаці гальстух. Я вже й цивільний костюм придбав. Шик!"
І показав мені якийсь маскарад. Джокейські штани, кратястий з пасками кафтан, бандитський, аля Рінальдіні, капелюх. "Гарне? Що? Не люблю так званого солідного одягу, бірґером тхне. В йому нема еспрі, остре якесь, безвкусьне мов теперішне є пиво. А в цьому чоловік виглядає, як чоловік. Характер видно."
Тої самої днини нарисував карикатуру. Ґенерал перебраний за сільську здорову бабу, стоїть серед подвіря. Рукави закочені, запаска підіпнята за пояс, чіпець перебакирений. Руки на широких клубах поспирала й головою хитає. Мов каже йди, йди, чортові у зуби.
А він, автор карикатури, запхнув руки в кишені, підсвистує і на тих кривих ногах на вулицю біжить.
Наймит покидає службу. А, знати добрий був, бо худоба плаче за ним і вода зі стріхи капає, і хата кивається з журби.
І підписапо: "Прошаннє."
"Це лиш перший начерк, такий собі ескіз. Колись намалюю справжню картину про память."
Колись, то в його бесіді значило ніколи.
***
Покинувши працю в таборі, це пайовання муки, сала, чаю між голодних полонених, що днини їздив кудись, кудись ходив. Там руїни замку подобалися йому, там такий гарний гайок, мов на картині. Рисував. Одної днини чую, хтось стукає у мої двері. "Герайн!"
Входить молода, гарна дама.
Фасон капелюха, без фасону декольте, як на царському балю, високі черевички, гарна перфума — акторка.
"Чи тут офіцер: Скорінски?"
"Одні сходи вище".
"Там, де намальована апокаліптична кітка?"
"Саме там."
"Я туди ходила, та його нема."
"Певно забарився у городі. Подождіть у його кімнаті, він мешкання не зачиняє ніколи."
"У мене нема часу. Я приїзша. Казав, що буде о четвертій, тепер половина пятої, а його нема."
"Не моя вина добродійко."
"Моє поважання!"
"Моє..."
Вийшла.
За хвилину друга, так аж три нетлі прилетіло до одної свічки, а тая свічка горить якійсь ще иншій у місті.
Тепер я вже знав, які він замки малює, та які гайки йому так подобаються, що через них в хаті всидіти не годен.
"Що ви отсе з дамами робите? — питаю його, як до дому вернув.
"Або що?"
"Та нічо, їх тут аж три приходило, мов мухи до меду, а вас нема. Хіба ж це шармант?"
Почухався за вухами, як наш сільський дядько.
"Ох лишенько! А я й забув. Біжу на стацію, може ще дожену."
"А як допадете всі три?"
"Дам собі раду. Не в таких тарапатах бував."
І побіг.
***
А в вечір розказував мені, як він кругом світа їздив, мов Ґончаров на Палляді. (Був у тому добровільному російському корпусі, що до Франції ходив).
"Цікаво було, дуже цікаво, їхав з нами батюшка, отець Антоній. Теж доброволець. Кажеться, від жінки втікав. Такий здоровий був, як казанський купець. Лице, мов у баби, а борода як у того разбойника, що у Соловках спасався. Від першої днини казав мені «братєц». «Я братєц, морської хвороби не боюся. Бороду мені обітніть, як я її дістану.» І не дістав. Я не пю, він випивав за себе і за мене і хорував від алькоголю, не від моря. Хитрець!... Пють, бувало хлопці, славно пють, а отець Антоній знай все приговорює. «Во тройці Бог пребиваєт, чотири сторони світа, пять пальців на руці, десять заповідий божих.» Так до двайцяти дійшов. На раз, як не зірветься, як не дмухне з каюти!
Може за годину вертав. Блідий, як стіна.
«А де ви отсе отче Антоній бували?» — питають його
«Нептуну жертву приносив» — ревнув таким здоровим чистим басом, що аж корабель затрясся.
В Япані вели ми його, заки Нептуну вспів жертву принести, до ґейш. Ґейші як малпочки які, як обезіяни. Верткі, щебетливі, дрібочуть тими ніжками, як кукли у вертепі. Смішні.
«Це баба з бородою,» — сказали ми їм, показуючи на отця Антонія. А гейші, як не підходили: баба з бородою, баба з бородою! — і вже йому весь час спокою не давали. Врешті їздили на нему, як на коні. Уявіть собі: отець Антоній лазить рачки по чайній, а на йому ґейша. Що? гарна картина, правда? Аля Ґаля. Я змалював був карикатуру та якийсь Француз витуманив у мене.
А на другий день питаємо отца Антонія по тверезому: ну, якже там отче Антоній, легкі ґейші, чи ні?
«Арістотель, відповів о. Антоній, який мудрець був, а царицю на спині возив і то не випивши навіть до дванайцяти апостолів, не то шо я.»
Весело їхалося нам, як весело! Про війну навіть помину між нами не бувало. Яка там війна? Зак опливемо світ, Німці замиряться. Їм вже так нічого їсти, діти з голоду мруть!... А, мати казала мені, чіпаючи іконку на шию: «Сорому предкам не зроби.» Жаль мені мами, така благородна жінка, струнка, чорнява, з анґлійським хортом ходить, а в парку кричуть білі пави: мов рококо картина. Але сорому я її не зробив. Що трохи пошумів, ну хіба то що? Під Райм стояв таки славно дрався. Чуть чуть Ґеорґія не дістав. Припікали ж бо нас Німці, припікали...Сидимо раз в окопах, отець Антоній з нами.
«А чи знаєте ви, чада Господні, який у нас празник сегодня?» питає о. Антоній.
«Кажіть, то знати мемо.»
«Святого богоугодника Зосима. А в нас і меду нема.»
«Меду нема, але шампанське може бути.»
І явилося шампанське. Пило христолюбиве воінство поза північ. А там і суперечка пішла: попадеш у пляшку на двацять кроків, чи не попадеш?
Заложилися, вискочили з окопів, поставили пляшку, стріляють.
А Німці, як почули, як відкриють огонь, така баталія счинилася, аж раймський дом дріжить.
Двох з нашого товариства трупом лягло, отець Антоній дістав кулею в ліву ногу й до лазарету пішов, а мене на чотирнацять діб заарештували позбавили права виходу. Чотирнацять день сиди в окопах, а в городі такі францужанки, що одна страсть. Мало не плакав, прощаючись, зі мною. «Оттака тобі братєц, правда на світі!» Я гадав, Ґеорґія почеплять всеж таки піп, я в огні стояв, а вони: вертай з відки прийшов.»
Знати до жінки не дуже спішився.
***
Раз якось приходить мій Скоринський до мене й питає.
"А що, йде Денікін у перед?"
"Ґазети пишуть, що йде."
"За місяць у Москві буде. Зробить лад. А хотілось би. У мене в Москві дві знайомі, студентки. Одна білява, а друга чорнява, дві сестри. Я їх звав досвітна й вечірна зірниця."
"Хай іде. Але Москва далеко. До Київа куди блище. І в Москві що? Сто тисяч розстріляних людий. Руки гризи."
"А в Київі?"
"В Київі єсть що їсти. Тай слава слава буде: Київ узяв. Хто цього Київа не брав? а до Москви, хто прийшов той карк скрутив. Димитрій Самозванець, Наполєон — пригадуєте собі?"
"Не вжеж би він по Київ рукою тягнув? Ні, це неможливо. Це булоб не гарно.... Знаєте що? Позичте мені історію Грушевського, тую ілюстровану. Треба перечитати. Мій батько Українець був. Як співали «Видно шляхи полтавськії,» то плакав. Щось у цих українських піснях дивного єсть. Сиджу вам бувало під Раймс, коли чую в ушах «Не ходи Грицю» бренить, як наскучлива муха, щось мені ніби пригадує, що й я якийсь там Українець. Конечно треба прочитати."
Дав я йому історію Грушевського, дав Кобилянської "Царівну" і Коцюбинського "Тіні забутих предків." Хвалив. І за "Шлях" браво: а "Люкрен" від дошки до дошки вичитував. Незабаром українською мовою так балакав, що краще й не треба.
Такий уже дар мав.
Поки погода стояла на дворі — все було гаразд. Ходив, їздив, сміється, як дитина. Але затягнулося небо, пішли дощі, позіхає мій офіцер. "Скучно! Скучно, Сашенька, скучно!" — наводить слова Мерохоковського.
"Так якось глупо каже. — Другі бються, спасають «отечество,» а я молодий чоловік, без діла сиджу. Мати ж казала: гляди щоб сорому предкам не зробив! — Одної хвилини дмухнув би я до неї. Але годі! Нема як і нема з чим. По кишенях вітер свище й гуляє по полю."
"І на це знайдеться рада — кажу я до його. — От нема в нас анґлійського словарця. Зробіть. Накладник знайдеться. Вам будуть гроші, а нам словник. І не оден читаючи при його помочі Шекспіра й Байрона згадає вас. Скаже, от який славний хлопець був цей Скоринський! Другі билися, а він словник ладив." Намовив я його. Нарізав маленьких шматочків паперу, робить словник. Вже до букви "с" дійшов. Та на ній і зупинився.
"Батечку, — каже, — зробіть щоби я до Київа дістався. Там у мене дівчина єсть, Маруся, Українка. Заскучав за нею, так заскучав, що й слова не вимовлю."
"Як же я вам пораджу? — відповідаю — хіба не знаєте що Україна з усіх боків замкнута.
"Літаком полечу. Вмію літати. Всі системи знаю. Яка страсть летіти! Яка страсть. Простір, вітри, хмари, а ти високо, високо, мов орел понад світом. Чудово!"
Щоб укоротити нудьгу, комуну склав. Так називав він товариські сходини в свойому мешканню. Приходив ґенерал, який трохи погнівався був на його, а дальше, добряга й перепросився, приходив його адютант Павлов і лікар з табору і лікарка — ціла невелика але чесна кумпанія. Хто, що міг, те й приносив. А господар бігав, варив, суєтився. Посуду мив "Голосом Росії" стіл застелював суща богема. "Це ще нічо — говорив розділюючи по тарілках корнед біф, — це ще нічо. Але яку ми мали в Київі богему — то було щось! Займав я велику кватиру, сальон (Батько рід від Рурика виводив), і передню і спальню, театрінтім зложив.
Сам я написав супрадекаденську драму. Запросив знайомих ріжного віку й пола, прийшло душ вісімдесять. В передній був буфет. Селедції, ікра, блинці, чай. Але над столом висіла надпись. «Ви тут не прийшли жерти, а насолоджуватися душевними переживання. Вважайте!»
В салі погасли свічки, розсунувся занавіс з двох простиль ізшитий, темно. Настрій. Публика ходе. Фабричний свисток, тупотять кінські копита по мостовій, шипять гумові колеса. «Пастой!» — верещить поліцейський. А там десь гармушка грає, там десь співають «Ніч така Господи,» десь гуторить влюблена пара, мов голубів двоє... Чудовий спектакль, а все знаєте в темряві, щоб був настрій. Нараз: пу, пу, пу! автомобіль. (Оден з товаришів усякі голоси вмів удавати). Пу, пу, пу! — вереск, крик, жінку переїхали...
Занавіс паде.
В другому акті було виведене зібрання тайного товариства. І знову ніч, хоч око виколь. Тільки чути, як говорить промовець. «Пять тисяч літ нашу кров висисають. (Кривда нам!) А народ терпить. (Бо дурний!) Він вміє страйкувати. (Дурний!) Кажуть, що перший страйк, це був вихід на святу гору. Брехня! (Голоси: Брехня, брехня, брехня!) Перший страйк зробили пять тисяч літ тому цвинтарщики у єгипетських Тебах. (Голоси: Честь їм!) Тисячі паріїв, що консервували мушлі бурходів, нараз спинити роботу, не діставши на час обіцяних харчів. (Слава, слава, слава!) А ми, товариші, а ми?» — і так дальше пів години.
Драма кінчилася битвою. Барикади, розбиті лямпи, шиби летять з вікон. Сальва, блиск, рефлєктор світить в очи публики. І знову темно. Нараз палиці, стільці, зонтики, картоплі летять на голови гостий. Гості в ноги, в передній судний день, Кожний рад ухопигги хоч які будь кальоші, хоч яке будь пальто. А із сцени тубальний голос реве: Драмі кінець!...
На другий день властитель камяниці сказав мені, що в Київі єсть 999 домів і що я не конче мушу мешкати в його хаті. А поліція покликала мене і сильно цікавилася молодим, незвісним драматурґом. О, в їх єсть чималий інтерес до літератури.
Та приїхав батько з новою кишенею і діло прекратилося."
***
Настало літо. Вже й виногради спіли. Скоринський вишукав собі соняшне місце над рікою і грівся в костюмі "аля Адам".
"Здорово — каже раз, вернувши з соняшної купелі. — Але 1914 року я ще краще грівся. Трох нас придбали собі човен і пустилися на Січ, поскидаємо було сорочки, гребемо. А баби на берегах стоять і праниками нам накивують. «Опрокаянні! кричать — Бога не бояться!»
Прийде вечір, причалимо до берега, роздмухаємо огонь і варимо куліш. Старий дядько байдаки гне, аж Дніпро гнівається, так бреше. Картинка, мов з «Тараса Бульби.» І не знали ми, що десь там у великому світі счинилася війна. Аж перед самими порогами жандарми нас імили. «Ви шпиги. Австрійські розвідники. Арештуємо вас.» При мині найшлися деякі народні повірія, анекдоти, деякі краєвиди з над Дніпра. Ой лишенько! Тягали нас, аж кишки переверталися. Та поїхав мій покійний батько в Петербург і визволив мене, записавши добровольцем у волинський полк..."
***
Привик я до того Скоринського, до його бесіди, мов торохтіння возу, до його уривистих рухів, до цих очий ніби сумних, а ніби збиточних.
Гадаю собі, чому він уже другий день не приходить?
Ано прийшов. Звитався, зітхав, бачу, щось у собі мне.
"Знаєте, я на Україну їду."
"Як, що, коли, куди?"
"З добровольческою армією. Вже й записався. Мені, щоб до Одеси, а там поминай як звали. Там я кожню стежечку знаю...
А ви що на це."
"Нічо. Лиш глядіть, щоб не скочили в кропиву."
"Гадаєте на Україну підуть? Ні, ні, це неможливо, ви вже надто гарно глядите на світ. Москва й Петербург остатнє диханіє з себе випускають, а вони-б ішли на Київ. Як же так?"
"Можливо, що й ні. Але глядіть, щоб не казали вам стріляти на вашу Марусю, а в Київі, щоби вас замісць спасителем не привитали зрадником."
"Ох, батечку, це булоб погано. Ну, я ще подумаю." — І вибіг. Але вечером чую заїхало авто, зносять клунки з гори, значиться: їде мій Скоринський.
Випровадив я його за ворота, побажав щасливої дороги, він сів праву руку до шапки приложив, головою на ліво перекривив: "Не поминайте злом!" — сказав і димом з бензини вповився.
***
А я довго стояв, дивлячись на вулицю, котрою він поїхав і говорив до себе: Які ж то буйні, ріжноманітні квітки ростуть на твоїх широких ланах, моя рідна Україно! Та хісна тобі і радости з цього пишнього квіттю якось не багато.
[Калєндар «Провидіня» Запомогового Т-ва Українців Католиків в Америці на рік 1921]
13.01.1921