Знак питання як герой

 

Широко анонсований театральний проєкт «Українська Одіссея», у рамках якого одна команда митців має намір створити 5 вистав-епізодів у Києві, Львові, Харкові, Одесі та Києві, долучивши до співпраці різних виконавців, нещодавно в Театрі Лесі Українки у Львові представив прем’єру другого епізоду.

 

 

В епоху міні-серіалів створити 5 епізодів, які будуть мати тих же авторів/ок, але різних перформерів/ок, поєднаних темою/ми, але автономні водночас, виглядає доволі привабливо: їх можна переглядати всі, або скористатися із можливості побачити лише один епізод.

 

Отож, ми розпочинаємо наш перегляд з епізоду номер два.

 

Setting the scene

 

Театр Лесі Українки влаштував резиденцію для авторів проєкту  –  режисера Дмитра Костюмінського, хореографа Віктора Рубана, медіа художника Михайла Панчика, композитора Генадія Бойченка, продюсерки Вероніки Склярової. У спільній взаємодії між командами народилися «Герої Хаосу» –  ІІ Епізод «Української Одіссеї».

 

Безумовно, на цю виставу чекали, адже автор(к)и  анонсували виставу-дослідження про війну, еволюцію та героїзм. Топоси, які є затребуваними та потребують обговорення та осмислення.

 

У межах створення цієї вистави команда Театру також оголосила стажування за лаштунками, завдяки чому ми маємо декілька публікацій про те, як відбувався процес підготовки, та системний і уважний погляд як з боку, так із середини водночас.

 

Проєкт резиденції також мав супровідну програму, зокрема відбулась онлайн-дискусія «Кому вигідні герої?», де Оксана Дудко, Ігор Колесник  та хореограф вистави Віктор Рубан за модерацією розмови Володимира Бєглова  осмислювали це питання з трьох боків: історичні герої, вигадані герої та сучасні герої.

 

Наступним кроком була онлайн дискусія «(Без)відповідальне мистецтво» за участі Оксани Дащаківської, Богдана Шумиловича, Ляни Мицько, Сергія Радкевича з модеруванням Володимира Бєглова, яка стосувалась роздумів про роль мистецтва, і чи «митці мають осмислювати травму суспільства, сублімувати власні тригери, економлячи на психотерапії, чи створювати простір тотальної фікції й відпочинку від «опіків реальності»?

 

Ця супровідна програма, звісно, додає виставі осмислення та нових перспектив.

 

Адже, у цій виставі-дослідженні питання – знаки питання – відіграють важливу роль. Видається, що таки знак питання тут  і є головний герой.

 

 

Називання

 

Оскільки маю велике замилування ономастикою, відтак є бажання розпочинати своє думання з назви, з етимології, із заглядання у словник.

 

І вистава «Герої хаосу» заінтригувала.  

 

Герой (давньогрецькою - ἥρως, hḗrōs – напівбог, славетна людина, захисник).

 

Хаос (грецькою Χάος — «зяяння», «простір») у переносному значенні – безладдя, плутанина. Або ж можемо згадувати тут  про породження Всесвіту із Хаосу.

Чи маємо ми тут теж відчитувати відсилання до Хаосу як простору, як початку Світу, як народження?

 

Чи все ж таки тут більше хаосу, який стає важко глядачеві/ці поскладати у своїх головах?

Частина І.

 

Без цієї зброї, дарма що часто-густо її застосовували проти до себе подібних, Людина ніколи б не завоювала світу. У зброю людина вклала серце й душу, і протягом віків зброя вірно служила своїм творцям.

 

Але відтепер з появою зброї, хай скільки людство існуватиме, воно завжди мусить жити в позиченому часі.

 

Артур Кларк, 2001: Космічна Одіссея

 

Мавпи, палка, вбивство, еволюція. Відсилання до твору Артура Кларка є цікавим обрамленням вистави, проте триває доволі довго. Приємно рятує те, що настає потім.

 

Знову хаотичний рух, який перетворюється у гармонійний рух та ритм. Лунає спів.

 

— Келурово кіталааа…

 

— Якою то мовою?,  — лунає у залі…

 

Хаос стає структурованим. Укладеним у систему. Хаос стає колом. З’являється синхронність.  

 

Африканські голосіння vs колоніальні травми & травми культурної апропріації

 

Мистецтво, яке немає меж, яке зцілює, проте у такій драматичній темі, як культурні травми, треба бути дуже обережним із інтертекстом.

 

Чи цілковито розуміємо контекст? Чи сприймаємо й осягаємо цей інтертекст? Чи сприймаємо лише загально? Чи цього досить?

 

Звісно, те, що спів єднає, помітно у діях акторів: синхронно вони змовкають та починають знову. Це (!) надихає та дозволяє відпустити травму. Для всіх, окрім убивці. Тобто, її мистецтво-ритуал не зцілює? Вбивця таки залишається безмовним свідком на лаві підсудних без терапії та вербалізації свого травматичного досвіду? А чи, можливо, мовчання – це відсилання до  Ґаятрі Чакраворті Співак та її питання «Чи може підпорядковане промовляти»?

 

Питань з’являється більше, ніж відповідей. Що ж, варто зацитувати Артура Кларка, який після прем'єри фільму «Космічної Одіссеї» сказав: «Якщо ви його повністю зрозуміли, це значить, що ми зазнали невдачі. Ми прагнули поставити в ньому більше питань, ніж дати відповідей».

 

 

Діялог (?): глядачі/ки-актор(к)и

 

Діалогу, коли актор(к)и мають стати не героями/героїнями вистави, а частиною спільноти, яка обдумує-філософує та все ж шукає відповіді на спритно поставлені питання, таки не стається. Відповідей все ж таки не вистачає. Розмова стрягне на мілині.

 

Попри те, що публіка на показі була неочікувано активною. Відчувалося, що кожен/кожна має, що сказати на цю тему. А, отже, ця тема – актуальна. Проте відповіді не розгортаються, вони лунають як окремі сентенції. І все закінчується так само неочікувано, як і почалось. Маяка цей корабель не побачив.

 

Частина ІІ.

 

Одіссей & Пенелопа. Чоловік та жінка на війні

 

Шлях до себе після пережиття травми – це довгий шлях Одіссея, а також і шлях до с/прийняття нового Одіссея умовною Пенелопою.

 

ТИша. Ти.

 

ВІдстань-відстАнь

 

Цікаво теж, що автори проєкту вирішили: нема головного чи другорядного героя. Кожен/кожна може зіграти іншу роль. Відтак мали б зміщуватись та змінюватись акценти. А чи зіграє чоловік-актор роль Пенелопи? А жінка-акторка роль Одіссея?

 

Залишається питання спрощення ситуацій у системі «жінка на війні». Жінка як військовичка. Жінка як цивільна. Війна як поле битви чоловіків. Чи справді нема тут ніяких різниць?

 

 

«Я повернувся? Я повернувся», — одне з фінальних запитань-відповідей героя є не таким простим, як може здатись на перший погляд. Адже ми розуміємо, що фізичне повернення не дорівнює емоційне.

 

Дослідниця травми Кеті Карут вказує, що питання про травму з'явилося спочатку фрагментованим (психіатричний, психоаналітичний та соціологічний) дискурсом про реакцію на катастрофи внаслідок війни у ​​В'єтнамі, а згодом набуло більш солідного статусу теми дослідження ПТСР («посттравматичного стресового розладу») американської психіатричної асоціації, відтак питання «повернення з війни» та відновлення є ключовим.

 

Ми – люди з кривавих земель, що живемо з низкою замовчуваних колективних та культурних травм – маємо навчитись свідчити та говорити, вербалізовувати та проговорювати свої досвіди. І повертатись. По-справжньому.  

 

Світло та музика як Deus ex machina 

 

Із переліку гідних вдячності реалізаторів Другого епізоду «Української Одіссеї» варто виокремити команду BLACK BOX –  освітлювачку Вікторію Романчук та освітлювачів Михайла Панчика та Артура Темченка, композитора Геннадія Бойченка, звукорежисерів Остапа Шупера та Володимира Помірку  –   зусиллями яких було створено неймовірний візуально-звуковий ландшафт, який зумовлював і промовляв та наповнював.  

 

Фото: Анастасія Скоропад та Tetiana Dzapharova із fb-сторінки Театру Лесі

07.02.2021