Взагалі-то я навіть не думав писати про тебе.
Я збирався писати про сотника Семена Лощенка, бо тема бою під Крутами не відпускала, а Семен Лощенко в тій історії вражає найбільше. Згідно зі спогадами, цей обстріляний у Першій світовій безстрашний артилерії офіцер «від ешелону своєї батареї відчепив останню платформу, до якої поручник Красовитів дав паротяг». Так з’явився Лощенків «імпровізований бронепотяг зі шпал, мішків з піском, бляхи тощо», озброєний однією невеликою (три дюйми) гарматою та одним кулеметом «максим», і з триособовою, включно зі самим Лощенком-командиром, залогою (плюс машиніст паротяга). І цей власноруч нашвидку склепаний «бронепотяг» виявився сущим прокляттям більшовиків. «Кожен з нас, учасників бою під Крутами, напевно, добре пам’ятає старшину-гарматчика Богданівського полку в синьо-жовтому кашкеті, який, ще з одним вояком на нашому панцеровому потязі, під сильним обстрілом ворога нищив картеччю спроби більшовиків зіпсувати зв’язок поміж двома відтинками нашої лінії, обабіч високого залізничного насипу. Дотепер пригадується його силует у нічному відблиску стріляючої гармати. Був це добрий і відважний артилерист сотник Лощенко», – так описав це згодом учасник бою Левко Лукасевич.
Артилерію в ті часи називали богом війни. В бою під Крутами цей бог перевтілився в окремо взятого 25-літнього українського сотника родом з Донбасу. Лощенко не тільки наліво й направо колошматив більшовицькі лави, розриваючи їх кинджальними наїздами «бронепотяга» – він ще й вийшов із того бою живим і неушкодженим, ніби доводячи стару солдатську істину, що «сміливого куля боїться». Ба більше – Семен Лощенко примудрився ще донесхочу навоюватися в тій українсько-російській війні, пройти її всю до решти, врятуватись еміґрацією і прожити на Заході довге 87-річне життя.
Якщо в бою під Крутами й був переможець, то це особисто він. І про нього я збирався написати докладніше, зіставляючи доступний мені фактаж і намацуючи генеральну тональність майбутньої балади про невразимого артилериста.
Як абсолютний естет, ти мав би мене зрозуміти.
Але вчора тебе поховали на Байковому, і я відкладаю артилерійську баладу до інших нагод. Усе, що далі – лише про тебе. І для тебе.
* * *
Друже Сергію, згадую тебе з різних часів і ситуацій.
Найбільше – з Києва, де й познайомилися наприкінці січня 86-го. У помешканні – хто б сумнівався? – Миколи Рябчука, обмиваючи в цілком уже насьогодні леґендарному товаристві (Лишега, Ґерета, Римарук, ти – решта, здається, ще живі, хоч не всіх пам’ятаю) мою першу книженцію «Небо і площі». Товариство склалося в усіх сенсах велике, але до тіснуватого інтер’єру всі впакувалися цілком незле – з віршами, гітарою, скрипкою, крамольними цитатами, анекдотами і твоїми режисерськими знахідками. Ти був нашою режисерською знахідкою того вечора, друже Сергію.
Й відтоді не переставав нею бути ніколи.
Згадую тебе з грудня 87-го – на сходах театру, тоді Молодіжного, за лічені години перед найпершим на світі виходом бубабістів на публіку. Особливо зворушувало те, що ти (саме ти!) ті сходи замітав. Так-так, мітлою. Це не був ні перформенс, ні гепенінґ, це був ти як є.
Загалом я тебе багато згадую з пізніх 80-х, бо саме в них тебе робилося більше й більше і ти впрягався в якісь дедалі прекрасніші авантюри, часом залучаючи й мене, за що завжди буду вдячний. Але я не зміг прибути до Чернівців на першу «Червону руту», за яку ти мав би отримати найчистішої води Героя України.
Зате я згадую тебе зі Львова, з обидвох «Вивихів». У 90-му ти вщерть заповнив Оперу глядачами о сьомій ранку неділі і змусив невиспаний оркестр цілком пристойно відіграти першу частину бетовенської П’ятої: па-па-па-пам! У 92-му ти чотири вечори поспіль заповнював Оперу глядачами, вигадавши для них і для нас, котрі на сцені, той абсурдний, провальний, безумний, та все ж геніально вдалий «Крайслер Імперіал».
Це правда: останнього з тих вечорів я витягнув тебе з омонівських (тоді ще не беркутських) лабет. Як правда й те, що в «Рекреаціях» я назвав тебе Павлом Мацапурою, «головним постановником Свята», у фінальній сцені врешті вивівши на люди в камуфляжі десантника.
Відтоді ти, бувало, кілька разів являвся людям у доволі елеґантних чорних офіцерських крагах і галіфе.
Зрештою, ти завжди зодягався як абсолютний Lebenskünstler. Ти ризиковано змінював стилі, іміджі, ґаджети й аксесуари, та завжди лишався дуже впізнаваним, бо самим собою. Кожним жестом ти натякав на Воргола, Параджанова, Ґінзберґа, Єгуді Менухіна, Марію Примаченко. Половину з них ти знав особисто, й вони тебе любили. Другу половину ти бачив і чув наживо. Тепер уже я теж пишаюся, що бачив і чув тебе наживо.
Ти створював дійства, сцени, пантоміми, фестивалі, театри (один із них, мандрівний, геніально назвавши «Будьмо!»), школи, напрямки, студії, середовища. Ти створював маніфестації, шестя і щастя. Ти створював проблеми – й це теж правда. Коли ти в Одесі ненадовго очолив оперний, тебе з’їли за те, що часом дразнив їх вишиванкою. Тебе знімала з посади пані прем’єр-міністр особисто. Коли ти в Черкасах очолив обласний драматичний, йому не лишилось нічого іншого, як згоріти. Можливо, від сорому за те, що тебе прогнали.
У середині нульових ти поставив у Палаці Україна такий урядовий концерт до Дня Незалежності, що всі урядовці обурено покинули залу, як тільки Мертві Півні доспівали до «Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса – Влада собі як влада: суцільні, курва, бандити».
Згадую тебе з Майдану в 14-му. Саме твоя камера зберегла нам навіки Ніґояна, який читає з Шевченкового «Кавказу». Ще кілька днів – і Ніґоян загине, ти вчасно встиг до нього. Тобі це завжди вдавалося: побачити в людській істоті найістотніше, відкрити найзахованіше. Це був тобі дар від Режисера згори.
У своїх записах ти складав довжелезні вдячні переліки з наших імен, ти пам’ятав і думав про кожне з них. Це завдяки твоїм поєднувальним думкам ми іноді ставали великою й розгалуженою спільнотою з України, Японії, Грузії, Нью-Йорка, Гааґи, Венеції чи бозна яких інших місць та країн, бо ти вмів бути всюди.
* * *
Як же так, Сергію? Чому? Тебе поховали вчора на Байковому, а я й досі не знаю причини, окрім тієї, що всі ми смертні. Досить поважної, зрештою.
Згадую, коли ж востаннє – й ніяк не згадаю. Хоча…
Ну звісно: десь на початках 2019-го ти проїздив через Фра зі своєю кіногрупою, ви знімали в Карпатах якісь епізоди твого 36-серійного фільму, і я закликав тебе поглянути на щойно відкритий Підземний Перехід. Хіба ти не пообіцяв бувати частіше?
І як же тепер без тебе той фільм? Він мав називатись «Україна Всесвітня».
Тільки ти міг узятися за роботу з такою назвою.
В ній увесь ти, друже Сергію.
Дякую, що ти такий був.
05.02.2021