20 січня на 58 році життя раптово обірвалося життя Інни Булкіної – відомої київської літературознавчині, абсольвентки і докторантки Тартуського університету (докторська монографія – «Київ у російській літературі першої третини XIX століття»), авторки київського часопису "Критика" і галузевих філологічних і літературних видань "Новое литературное обозрение", "Гефтер", "Знамя" і "Новый мир" (Москва), а також редакторки й авторки сайту InKyiv. Останніми роками Інна Булкіна регулярно висвітлювала новинки української літератури й активно досліджувала творчість Віктора Петрова-Домонтовича. Пропонована публікація – український переклад рецензії на "Амадоку" Софії Андрухович – один із останніх прижиттєвих текстів авторки.
Софія Андрухович. Амадока. Роман. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020, 832 с.
Років із двадцять тому я вже писала на сторінках «Нового мира» про письменника на прізвище Андрухович і про три його романи, що були головними на той момент романами нової української літератури¹. Але час минає, літературна історія розвивається стрімко, і нині знов на язиках автор(ка) на прізвище Андрухович. Це вже наступне літературне покоління, дочка Патріарха Бу-Ба-Бу Софія Юріївна Андрухович, 1982 р. н., письменниця з солідними досягненнями і доброю преміальною історією. У неї в активі теж щонайменше три резонансні романи. З першим, «жіночим», ризиковано відвертим («Сьомга», 2007), вона, виглядає, випередила час: нині він став би маніфестом модного радфем-проєкту, а тоді критики обізвали його «генітальним дурдомом». Втім, Софія завбачливо обіграла і це: на ефектній обкладинці була недвозначно зображена та сама сьомга-вагіна в розрізі — розумій як хочеш. З іншого боку, з'явися «Сьомга» тепер, вона би виглядала ще однією пробою «проєктної літератури», нудною, як усе, що пишеться на соцзамовлення. А тоді це було провокацією і чи не першою серйозною спробою написати «про це» українською «жіночою» мовою і з «жіночої голови». Через сім років вийшов «Фелікс Австрія» («Книга року ВВС – 2014»), бідермаєр в галицьких декораціях: на поверхні — химерна гастрономія (Галичина очима туриста), а всередині сюжетного прийому (служниця-пані) — психологічна метафора з виходом на «історію з географією».
Софія Андрухович, авторка роману «Амадока».
І ось нарешті — «Амадока», складно вибудуваний великий роман (дуже великий — 800 з гаком сторінок!), і, по суті, тут кілька романів чи, скажімо так, — кілька великих різножанрових текстів. Найпростіше пояснити його через назву, точніше переказати ту історію, яка за цією назвою стоїть. Амадока – це величезне озеро, яке, якщо вірити середньовічним мапам, лежало між Волинню і Поділлям, про нього нібито згадував Геродот. (Геродот справді згадував якесь озеро в «межах Скіфії», з якого «витікає річка Гіпаніс», — за одними припущеннями, «Гіпанісом» вважали Південний Буг, з іншого боку, так називали і ріку Кубань.) Вперше озеро з цією назвою з'являється, здається, у Клавдія Птолемея, але вже в якості «болота». Суть у тому, що в XVII столітті воно з усіх карт зовсім зникає, й у нинішніх географів і картографів є стосовно цього дві версії: ентузіастична і скептична. Ентузіасти (їх ще називають міфологами) впевнені, що таке озеро було та загуло, пропало — висохло або зійшло під дією неотектонічних зрушень, коли формувався нинішній рельєф Наддністрянського Поділля. А скептики вважають Амадоку «примхою географів» і «картографічною фантазією». Вікіпедія посилається на головного українського картографа Ростислава Соссу, який говорить буквально про «озеро-фантом»: в якийсь момент воно з'явилося в результаті «чиїхось недостовірних розповідей» і потім стало «мандрувати з мапи на мапу».
Як би там не було, обидві версії відповідають сюжету роману: пам'ять може відійти, зникнути, як те саме озеро, в результаті тектонічних зрушень, читай — травматичних стресів, — назвімо це дисоціативною амнезією. А може, те, що ми вважаємо пам'яттю, – лише недостовірна реконструкція, фантом, хвора фантазія оповідача.
Загалом, як ви вже зрозуміли, це роман про пам'ять. Дія відбувається в наші дні, перше, що помічає читач, — водойми (природна і неприродна, озеро, потім акваріум), до них прикутий погляд головних, але ще не названих персонажів. Води багато (як і слів, до речі), вода переливається через край, вона несе в собі холод і смерть, і перш ніж ми дізналися справжній сюжет «Амадоки», ми вже зрозуміли, що мова йтиме про непам'ять, про воду живу і мертву. І дуже скоро з'ясовується, що в центрі цього сюжету герой, який втратив пам'ять. Ми поки не знаємо, як його звати (він і сам не знає), знаємо лиш, що він у шпиталі, що прибув зі Сходу і жахливо покалічений, що на війні він втратив не тільки пам'ять, а й обличчя. Іншими словами, він не знає, хто він, і ніхто не може йому цього сказати: він невпізнаваний. А потім з'являється дівчина на ім'я Романа і називає його своїм чоловіком. В принципі, це популярна наративна модель: детектив з мелодраматичною розв'язкою — або навпаки лавсторі, яка насправді виявляється нуаром з неминучими викриттями, і ми, досвідчені читачі, маємо підстави очікувати чогось такого.
Та не все так просто. По-перше, ця оповідь не лінійна, її хронологія не підпорядкована сюжету, її внутрішній час то відступає, то повертається, ми поступово дізнаємося якісь передісторії, які намагаємося підставити на потрібне місце в цьому пазлі, заповнити «безпам'ятні» порожнечі — одне слово, ми і самі не помічаємо, як стаємо такими ж «недостовірними» реконструкторами і співучасниками містифікації. По-друге, всі ці неспівмірні відступи містять власні сюжети — і вони переважують вихідну лавсторі, відтягують увагу, заплутують і закручують, аж у якийсь момент здається, що цю величезну візерункову мозаїку ніколи не зібрати.
А втім до кінця все це безсюжетне, перевантажене і перелите через вінця дійство раптово прискорюється, набуває сенс і форму, всі вузлики розв'язуються і всі рушниці вистрілюють. І навіть абсолютно самостійна, винятково детальна, на кілька сотень сторінок, історія «розстріляної» української літератури, написана на полях «Болотяної Лукрози» В. Домонтовича, — яка весь цей час здавалася нам вставним трактатом, корисною, але обтяжуючою романний сюжет надмірністю, — теж виявляється хитро в цей сюжет вбудованою.
Отже, перед нами роман про пам'ять і безпам'ятство, і в центрі оповіді «архівна дівчина» Романа. Її професія – відновлювати минуле зі шматків, зі сміття, збирати з кусочків, з чужих історій (вона дуже любить вислуховувати чужі історії і вміє це робити). Місце дії — музей-архів літератури і мистецтва, Київський аналог ЦГАЛИ , він розташований у Софійській бурсі, зовсім поруч з «брамою Заборовського» — символом українського бароко, «відкритого» модерністами на початку ХХ століття. Архів, до слова, з'являється на перших сторінках роману, відразу після пильних описів води — і він, сирий і холодний, точно так само покликаний нагадати про мертву воду забуття. Та якось в архіві з'являється «людина з валізами» — археолог Богдан Криводяк, він залишає тут те саме «сміття»: черепки, сімейні фотографії, уламок кам'яної левової голови — з усього цього Романа потім реконструює заплутану історію родини Фрасуляків-Криводяків.
Власне, ми вже приготувалися читати про любов архівістки й археолога, та де там. Їхній зв'язок був у всіх сенсах випадковим, Богдан, одного разу з'явившись, надовго зникає, зате Романа занурюється в чужі сімейні подробиці, обживає будинок Криводяків на Фролівській (загалом це міський роман, і всі адреси тут реальні, і всі будинки — впізнавані, як у київських романах Домонтовича).
У результаті ми отримуємо сімейну історію, відновлену з фотографій, власне сторінки альбому з картинками, які оживають, — і це окрема книга. Її структура і її художні прийоми в цілому знайомі, найближчий у цьому сенсі текст «Пам'яті пам'яті» Марії Степанової, ще одна реконструкція сімейного архіву. Але, можливо, збіги випадкові: меморіальні практики і меморіальні штудії сьогодні на язиці, та ж Степанова згадує книгу фотографій Рафаеля Голдчейна «I Am My Family» — автор робить селфі, уявляючи себе в образі своїх предків, що загинули в Шоа, теж певним чином реконструкція особистих історій. Ще ближче до цієї єврейської глави «Амадоки» сімейна хроніка Каті Петровської «Vielleicht Ester»². Особливість «Амадоки» в іншому: тут у нас саме роман, всі персонажі вигадані, і фікційна недостовірність такої «пам'яті» множиться, по-перше, її незаконним привласненням (кримінальний сюжет там ще посилений появою справжніх мародерів), а по-друге, на контрасті з наступною главою про неокласиків, де всі персонажі щонайсправжніші. Але, як би там не було, перед нами історія галицького містечка, де все змішалося: євреї й українці, німці, чекісти і поліцаї, де є три сестри і заказаний роман між Пінхасом та Уляною (любов, що вбиває). Десь всередині цієї глави з'являються майстер Пінзель та меджибізький Бешт, і їхні історії знову переважують, перетягують на себе романний сюжет, що розповзається по швах. Але на виправдання Софії Андрухович все ж варто сказати одну важливу річ: цей великий роман не в останню чергу — дослідження, а його автор — не письменник-письменник, а письменник-читач, рідкісна в наш час птаха. За похиленою під власною вагою романною конструкцією ховається дослідницька цікавість — те саме, яке веде нас з архіву в бібліотеку, з бібліотеки в архів, що потрафить захопити всі наші думки і почуття, що неймовірно ейфорично, і за це — не за розгадку навіть, а за сам процес пошуків — ми готові віддати все, що маємо і чого не маємо. І це ще очевидніше у великому розділі про Віктора Петрова, чия сюжетна прив'язка, дотепна і красива, все ж явно провисає під вагою самого трактату. Тут особливо помітно, як з історії про любовний трикутник, про Петрова, Зерова і Софію, немов з грибниці проростають все нові і нові герої зі своїми окремими історіями і загадками, як стає цікавим вже не сам Петров навіть, а його «предмети» — Куліш, Марко Вовчок, Сковорода, зрештою. Що ж до самого трикутника, то автор(ка), схоже, вирішувала своє завдання: вона сама намагалася зрозуміти, в чому ж полягав цей дивний (негативний?) шарм Петрова, чому Софія Зерова воліла непоказного, лисуватого і всіх дратуючого автора парадоксів, а не свого блискучого, п'янкого і... самоп'янливого мужа. І в цьому розділі виявляється ще одна цікава річ, певна рима до сюжету про ненадійного оповідача і недостовірну пам'ять. Письменниця зібрала чи не всі свідчення про Петрова і всі їх переказала, причому, як сказав би професійний історик, — переказала «некритично», але ж тут не історія-наука, а історія-твір. І ми бачимо, як із чуток і версій, з легендарних, суб'єктивних і хтозна чи правдоподібних свідчень складається міфологія, яку ми схильні вважати історією. Таке от, коли хочете, оголення прийому.
Тимчасом ця рецензія непомірно розростається, уподібнюючись до свого предмету. Тому наостанок все ж варто повернутися до сюжету, а саме — до його розв'язки. Ми в певний момент вже здогадалися, що ця Романа — ненадійна оповідачка, і взагалі вона не вселяє довіри (до речі, вона там розповідає все і про всіх, але ніколи — про себе і своє минуле). І справді, в механізмі цього сюжету підміна пам'яті. Спойлера не буде. Скажу лиш, що сама я готувалася зовсім до іншої розв'язки, до чогось на кшталт набоківського «Відчаю» – фатальної помилки, оптичного обману. Але ні, все не так, все інакше, і ця історія про втрату і набуття пам'яті, яка почалася в архіві, закінчується на цвинтарі.
«Мертві лежать на своїх місцях і чекають, коли ми за ними прийдемо», — приблизно так пише Петров, і це, як не дивно, любовний лист: Петрова не пускають до Києва, він вирушає на розкопки українських курганів і призначає побачення коханій жінці. І це теж метафора, яка, так чи інакше, пояснює сенс археологічного роману про пам'ять і непам'ять.
___________________
¹ Булкіна І. И это все о нем. — «Новый мир», 2002, № 10.
² Про роман Каті Петровської «Здається, Естер» див.:Буцко Анастасия. Катя Петровская: «В этой книжке все правда — кроме немецкого языка»
Інна Булкіна (1963–2021)
Инна Булкина
Помнить нельзя забыть
Новый мир, 2020, №12