До Дня пам’яті жертв Голокосту, що світ відзначає 27 січня, у чернівецькому «Видавництві 21» вийшла книга польського психолога, письменника й фотографа Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії», над перекладом якої працював Олександр Бойченко.
Свою передмову до щойно виданої книжки перекладач так і назвав – «Голокост другого покоління». Адже «Я звинувачую Аушвіц» – це запис розмов із дітьми євреїв, котрі уціліли у Голокості. Всі співрозмовники Міколая Ґринберґа народилися вже у повоєнні часи. І вони не пережили Голокосту безпосередньо, але він позначився на їхньому особистісному формуванні, на їхніх долях.
Я зрозумів, що хочу перекласти цю книгу
«Ніхто з них особисто не ховався по підвалах і горищах від облав, не чекав із розпачем чи апатією на ліквідацію ґетто, не проїжджав у переповненому товарному вагоні через арку брами в Біркенау, не знемагав від голоду й холоду під час «маршу смерті» вглиб Німеччини, – пише у передмові до українського видання Олександр Бойченко. – Однак усі вони також є жертвами Голокосту. Хтось від раннього дитинства детально знав історію своєї родини, хтось до зрілого віку навіть не здогадувався про своє єврейське походження. Але уникнути травми не вдалося нікому. І в цьому полягає їхня головна спільна риса».
Але чому, власне, автор взявся за таку тему? Бо сам належить до цього другого покоління Голокосту. Темі, яка висвітлена у книжці, Міколай Ґринберґ присвятив кілька років.
«Героїв моєї книжки поєднує те, що їх, як і мене, виховували люди, вцілілі в Голокості. А також те, що ми – євреї, і нас мало не бути, бо мало не бути вже й наших батьків, – говорить Міколай Ґринберґ в авторській передмові. – Ще нас поєднують наші родинні доми, застиглі в тіні великої жалоби. Смуток був їхнім непозбутнім складником, який часто залишався в позасловесній царині».
Тема концтаборів загалом і Аушвіца зокрема – не нова для літературознавця і перекладача Олександра Бойченка. 2014 року у «Видавництві 21» і також у перекладі Олександра Бойченка вийшла збірка оповідань Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці…». Але якщо у Боровського – художня проза про концтабір, то у Ґринберґа – це розмови з людьми, які самі в таборах не сиділи. Але Аушвіц прямо і не прямо їх поєднав…
ЗИҐМУНД І КШИШТОФ
Ми зустрічаємось у варшавському помешканні Кшиштофа. Брати Стемпінські сідають по один бік столу, я – по другий. Перед кожною висловленою котримсь із них реплікою брати-близнюки обмінюються багатозначними поглядами. Розмовляємо польською.
У якому році ви народилися?
Кшиштоф: У 1947-му, у Варшаві.
Яким був ваш родинний дім?
Зиґмунт: Ми мешкали з дідом і бабцею, маминими батьками. Вдома говорилося, що мамин батько був італійцем, а мати – француженкою.
Кшиштоф: Нас навіть похрестили.
Зиґмунт: Мама показала нам тоді знімки зі свого першого причастя.
Ви жили у Варшаві?
Кшиштоф: Так. Ходили до одної школи з твоїм батьком.
До школи TPD № 5?
Кшиштоф: Так. Її вибрала мама, з татом у цьому питанні ніхто не радився.
Там були майже самі єврейські діти.
Кшиштоф: На моє око, дві третини, може, більше.
Зиґмунт: Нашими товаришами були майже самі євреї.
Кшиштоф: Ми рано почали грати в карти, і, в принципі, я не пам’ятаю, щоб серед наших партнерів був хтось не єврейського походження.
Чому?
Кшиштоф: Це було наше природне середовище. Таким був вибір матері, яка принагідно наділила нас – цілком даремно – почуттям непевності. Вона, без сумніву, носила в собі щось таке, що її страшенно обмежувало й утискало. Я їй співчуваю, але й дуже шкодую, що про певні речі з нею не вдалося серйозно порозмовляти. Вона знала своє, ми – своє. Наші з нею погляди залишилися неузгодженими.
Ви щось передчували?
Кшиштоф: На цьому етапі можу лише тобі сказати, у що ми грали.
У що?
Зиґмунт: Нам було десь по сім років, коли нас усадовили вдома за карти. Приходили татів брат і сусід, який не любив ходити до костелу. Спершу нас навчили грати в «66», а за рік ми вже вміли різатися в «роббера». Карти – з приятелями, які не ходили до костелу, а вдома – дід-італієць, бабця-француженка.
Але ви відчували, що щось не так?
Кшиштоф: Попервах не здаєш собі справи. Не думаєш про такі речі. Свідомість прокидається класі у восьмому-дев’ятому. Підростаєш, здобуваєш знання і досвід.
Зиґмунт: Починаєш зауважувати свою відмінність.
Кшиштоф: Замислюєшся, чому в одних людей на полицях стоять такі книжки, а в інших – сякі. Цілком інакше росте людина, у якої все це записано чорним по білому. Вона не мусить увечері перед сном так ламати голову, незалежно чи їй сім, чи п’ятнадцять, чи шістдесят шість років, як мені тепер.
Ламати голову над чим?
Кшиштоф: Ну замислюватися: «Ким я є?»
Зиґмунт: Коли нам було по кільканадцять років, мама раптом вирішила, що ми повинні розширити свій бриджевий гурток.
Кшиштоф: У 1956 році частина знайомих виїжджає.
Зиґмунт: Не знаю, як ти це пригадуєш, але в моїй пам’яті залишилися наші тодішні вечірні розмови. У них такий умонтований був мотив, що «по нас прийдуть».
Кшиштоф: Невідомо, чи це був вплив мами, а чи ідіотичних фільмів про Другу світову війну.
Зиґмунт: Такий побічний ефект. У мене, зрештою, це буває дотепер. Прокидаюся весь у холодному поту, бо «по мене прийдуть».
Уривок з розділу книги Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії»
Надано Z у «Видавництво 21»
«Я познайомився з Міколаєм Ґринберґом кілька років тому в Польщі, на літературному фестивалі в Щебжешині, – розповідає Z Олександр Бойченко. – Він там представляв свою збірку оповідань «Рейвах». І там-таки можна було придбати його попередню книжку «Я звинувачую Аушвіц». Що я і зробив. Тематично вони пов’язані, тільки «Рейвах» – це художня проза, а «Я звинувачую Аушвіц» – це 24 розмови з народженими після війни дітьми людей, які пережили Голокост. Наступного дня я повертався в Україну, почав у дорозі гортати книжку і так нею захопився, що доки доїхав додому, всю й прочитав. І зрозумів, що хочу її перекласти. То от нарешті – не без сприяння карантину – переклав. Вихід книжки трохи затягнувся з фінансових причин. Видавець звертався по фінансову підтримку до Польського інституту книжки і до одної єврейської організації – і в обох випадках отримав відмову. Певно, тому що з вуст співрозмовників Ґринберґа лунають гострі слова як на адресу Польщі й поляків, так і з приводу нинішньої політики держави Ізраїль. Після цього видавець – до його честі і моєї радості – сказав: «Значить, книжка точно хороша, будемо видавати». До речі, є в ній і кілька згадок про участь українців у Голокості. Нічого не вдієш, подобається це нам чи ні, але правду треба знати не лише про інших, а й передусім про себе. І ще такий цікавий збіг обставин. Ми здали книжку до друку в грудні, не плануючи конкретної дати виходу, бо в умовах пандемії взагалі важко щось планувати. Але так сталося, що типографія закінчила друк накладу саме 27 січня, тобто в річницю визволення Аушвіца і, відповідно, Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту".
Дав можливість виговоритися
Автор щойно виданої книжки Міколай Ґринберґ (1966 р.н.) до розмов зі своїми героями підійшов саме як психолог. Адже за освітою він психолог і є, а вже потім – фотограф і письменник. Ґринберґ багато років займається проблематикою та історією польських євреїв ХХ століття. І використовує для цього метод діалогу, аби краще зрозуміти історії та переживання інших людей.
Міколай Ґринберґ – автор фотоальбомів «Багато жінок» (2009) і «Аушвіц: що я тут роблю?» (2010). Виставляв свої роботи в галереях по всьому світі. Записав і видав три збірки розмов: «Уцілілі в ХХ столітті» (2012), «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії» (2014) та «Книга Виходу» (2018). Остання здобула нагороду книговидавців «Варшавська літературна прем’єра». Також автор тому оповідань «Рейвах» (2017), який потрапив до фіналу найпрестижнішої у Польщі літературної премії Nike. Найновішою на сьогодні книжкою Міколая Ґринберґа є збірка оповідань «Довірливе» (2020).
Кожна з 24 історій євреїв у цій книзі – це окреме життя. Так, когось родинна травма торкнулася більше, а когось – менше, але торкнулася усіх. Бойченко у передмові до перекладеної книжки зосереджує увагу ось на чому:
«Окрім тривалого перебування в тіні батьківського болю, серед батьківських страхів, комплексів і «дивацтв», потужним чинником голокостівської травми для багатьох із них стала відсутність родичів поза межами дому. Зазвичай діти уцілілих погано розуміють значення таких слів, як вуйко і стрийко, тітка й кузина, а іноді й дідусь та бабуся, бо для них це суто теоретичні поняття. Нічого такого в їхньому оточенні ніколи не було. Як каже одна із Ґринберґових співрозмовниць на ім’я Това, «це квінтесенція другого покоління. Нема до кого звернутися, бо довкола порожньо. Це мій Голокост. Успадкована порожнеча».
Втім, очевидними є не лише подібності, а й відмінності між різними представниками другого покоління. Діти вцілілих мають в анамнезі більш-менш однаковий батьківський досвід Катастрофи, проте самі здобували власну ідентичність далеко не в однакових умовах, які, за точним спостереженням авторки передмови до польського видання цієї книжки Анки Ґрупінської, великою мірою залежали від країни проживання. «Що це означає – бути дітьми вцілілих?» – слідом за Міколаєм Ґринберґом запитував себе я. І в підсумку отримав відповідь: бути дітьми вцілілих у Польщі, Ізраїлі й США – це все ж таки не одне й те саме».
Отож, як зауважив Олександр Бойченко, це відігравало роль, у якій країні ти жив. Якщо у повоєнній Польщі, то люди, часто виховані у змішаних родинах, десятиліттями не мали доступу до свого єврейського коріння і ледь не ставали (або й ставали) антисемітами. Якщо в Ізраїлі, то молода ізраїльська держава просто відмовлялася порушувати тему Голокосту, а самих європейських євреїв називали євреями нижчого сорту. Якщо в Америці, то, якщо так доречно сказати, тут євреям пощастило найбільше. Бо тут американські психіатри вже займалися притаманними другому поколінню Голокосту розладами. Євреї в Америці могли звертатися до численних психотерапевтів, які допомагали їм виговорювати свої трагедії. І, як наслідок, майже всі американські співрозмовники Ґринберґа твердять, що завжди, відколи себе пам’ятають, знали, через що пройшли їхні батьки.
Те, що зробив у книзі Міколай Ґринберґ, – дав можливість своїм респондентам виговоритися, для другого покоління Голокосту було дуже потрібним.
Як психолог – переконаний, що попри всі потенційні небезпеки, попри всі прикрощі, сльози і біль, шлях до подолання травми пролягає не через її замовчування, а через проговорювання», – говорить сам автор.
«Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії» – це більше психологія чи література? – Це нон-фікшн, тобто так звана «література факту», – каже «Z» Олександр Бойченко. – Автор ставить своїм співрозмовникам запитання, записує їх на диктофон, а потім розшифровує і робить із того текст. Він не оцінює своїх співрозмовників, не характеризує їх, не хвалить і не критикує, вказує тільки ім’я, вік і місце, де відбувається розмова. Сподіваюся, однак, що читач зауважить, з якою психологічною майстерністю Ґринберґ веде ці розмови, підбадьорюючи, де треба, надто несміливих і ставлячи на місце надто агресивних, щоб у підсумку, як умілий драматург, змусити своїх героїв максимально саморозкритися».
ЄГУДА
Ми зустрічаємося в арабській кав’ярні на півдні Тель-Авіва. Єгуда Ґай приїжджає зі своєю дружиною, яка всю розмову залишається поряд. Вона не промовляє ані слова, але в її очах часто з’являються сльози. Розмовляємо англійською.
[…]
Що таке бути вихованим уцілілими?
Це питання на мільйон доларів! З одного боку, на вигляд ми були нормальною сім’єю: батько, мати і двоє дітей. Але з другого, все було інакшим, ніж виглядало. Я можу тобі все це за порядком перелічити. З чого почати? Можна з їжі?
Можна.
«Що значить – не смакує? Ти не дивися, смакує тобі чи не смакує. Їжа – не для того, щоб смакувати. Мусиш з’їсти все до останньої крихти на тарілці». Мої батьки справді не розуміли, що це означає – мені не смакує. Приїжджаючи з війська у відпустку, я падав на ліжко і мріяв не вставати з нього найближчі двадцять чотири години. Але о сьомій ранку лунало: «Юделе, вже ранок! Треба поснідати!» Я гарчав і перевертався на другий бік. «Юделе, вже дев’ята! Ти мусиш з’їсти сніданок, бо якщо ти не поснідаєш, я теж не поснідаю». Зрозуміле повідомлення, правда? Можу перейти до наступної теми?
Можеш.
Бабці й дідусі – це хто такі? Я не знав, що до мами й тата були якісь бабці й дідусі. У світі мого дитинства не існувало чогось такого. Із першою родиною, де були бабця й дідусь, я познайомився сорок два роки тому. Це була родина моєї дружини. Я не надто розумів, звідки вони беруться. Їх запрошують? Це якесь спільне рішення? Їх люблять, як батьків? Чи, радше, як тіток і вуйків? Також я не розумів, якими є стосунки між бабцями-дідусями і внуками.
У когось із вашої околиці були дідусі чи бабусі?
Ні, хіба що у сефардів, але ми тоді з ними не надто перетиналися.
Вдома про батьківських батьків не говорилося?
Ні. Але під час кожного сімейного свята мій батько підводився, починав плакати й казав: «Якову-Моше тепер стільки-то років». Він завжди промовляв це речення в теперішньому часі. Мені це доводилося чути незліченну кількість разів. Я навіть не знав імені його матері, але він завжди був моїм братом, присутнім завдяки татові. Таким був мій родинний дім: начебто нормальний, але чи чоловік, на очах якого вбили його п’ятирічного сина, може бути нормальним? Чи чоловік, який із помсти прикінчив десятки людей, може бути нормальним?
Але саме він заснував дім, у якому ти виховувався.
Мої батьки заснували дім, у якому вони жили не заради себе. У них не було жодних потреб. Вони жили винятково заради нас. Наші життя були їхніми втраченими мріями. Коли мене за погану поведінку виключили зі школи, мій батько протягом одного дня постарів на десять років. Він вирішив, що його життя нічого не варте, бо його дитина не матиме доброї освіти. Натомість коли я отримував інженерський диплом і запросив його на вручення, він за секунду помолодів на двадцять. Вони жили завдяки нашому життю. Проте наш дім – порівняно з домом найстаршої маминої сестри – був оазою нормальності. Там була тільки тиша. Ніхто ні з ким не розмовляв, навіть із дітьми.
Як такий дім функціонує?
Мати промовляла в порожнечу: «Сім’ї потрібні гроші». Батько виходив до іншої кімнати і клав гроші на стіл. Так це відбувалося. Там навіть сварок не було. Тиша агресивніша за словесне насильство. У нас було краще, бо ми вдавалися до акторства, грали нормальних.
Уривок з розділу книги Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії»
Надано Z у «Видавництво 21»
Ґринберґ, Міколай. Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії / Міколай Ґринберґ ; пер. із пол. Олександр Бойченко. – Чернівці : Видавництво 21, 2020. – 304 с.
Сторінка книги на сайті «Видавництва 21»: https://books-xxi.com.ua/products/ya-zvinuvachuyu-aushvits
27.01.2021