У сімдесятих – вісімдесятих роках це місце у армії називалося дискотекою, хоч насправді більше нагадувало мокре пекло. Так званий наряд на кухню взагалі був одним із найгірших. Звичайно, були свої переваги. Особливо для тих, які ще почували постійний голод, переважно на початку служби. Або тоді, коли були дуже сильні морози і будь-яке заняття на відкритому повітрі чи у технічних боксах виснажувало настільки, що щось аж змінювалося у голові. Тоді молодим солдатам, які ще не мали можливості перебути кілька годин у якійсь власній схованці, прожити добу у кухні було мало не канікулами. І – як завжди, як у всіх інших випадках – все залежало від кількох суттєвих обставин. Чи ця кухня обслуговувала кількадесят людей, чи тисячу. Чи весь наряд складався з ровесників, чи були старші і молодші. Чи начальник кухні був господарним, чи йшлося йому про професіоналізм…
В кожному разі, роботи у кухні вистачало на цілий день і більшу частину ночі. З них робота на дискотеці була найважчою. Дискотека – це миття начиння після кожного заходу на їжу. Начиння треба було позбирати зі столів, занести на мийку, розкласти десь ці стоси тарілок, оберемки ложок, вежі горняток, десятки баняків, в яких їжу уділяли для кожного столу. А ще пательні, котли, чайники, кохлі, дошки і ножі, відра і миски. Вже трохи присохлі, підгорілі і дуже масні.
Всі недоїдки з тарелів і баняків згортали у відра, навіки обліплені брудним жиром, і виносили їх десь за кухню, де стояв подібний на польову кухню бак на колесах. Щовечора той бак чіпляли до чергової машини і він їхав – ближче або дальше – на обов'язковий для кожної більшої частини свинарник. Відходів було багато, бо навіть голодні сотні молодих чоловіків не могли спожити належну норму білків, жирів і вуглеводнів, оформлених у неякісні страви. І огиднішими від великої кількості недоїдків можуть бути тільки недоїдки огидних страв.
Коли з цим було покінчено, починалася ота ціла дискотека. У балії під краном з гарячою водою накладали купи тарілок, топили їх у майже окропі і починали відмивати і відшкрябувати кожну тарілку. Ті тарелі, які здавалися помитими, передавали далі – до цинкової мушлі, під протічну холодну воду, для полокання. Руки були червоні і в одних, і в інших – лиш на початку пеклó, а наприкінці студеніло. Здається, саме це поспішне обертання однакових тарілок і їхній нескінченний ряд чимось нагадував пластику навіженого діджея з вінілами. А ще притупування, переступання, повороти і скручування.
Вода у балії була густою і жирною. Не було навіть соди, щоби розчиняти специфічний армійський комбіжир. Єдина надія на горяч. Вже через кілька хвилин весь одяг був заляпаний жирним розчином. Для наряду у кухні видавали спеціальні чорні комбінезони, які передавалися з дня на день, а пралися раз на кілька тижнів. Мокрий комбінезон був важким, а сухий – твердим. Тіло попросту смерділо на кілька сантиметрів у глибину.
Найгірше у всьому цьому карнавалі було мати віру, що все так не буде. Незважаючи на те, що знаєш, що за кілька годин буде новий захід і війська будуть вечеряти вчасно. Із помитих тобою тарелів. Але нє. У пеклі не варто слідкувати за ходом часу. А ще гірше – уявляти собі, як файно буде після виходу з того пекелка.
Натомість зовсім не шкодить згадувати минуле життя. За однієї умови – не сумніваючись, що було і загуло, що уж так не буде. Дякуючи фортуні, що мав вповні щедро уділеного, якого ні так ні сяк не підправиш.
Добре також зануритися у цю зовсім не страшну працю, вишукуючи безліч тонких нюансів, які обов'язково є у цьому ремеслі, які піднімають на новий рівень майстерності, коли досяжним стає неймовірне єднання із валом потужної стихії.
Зрештою, ще зовсім недавно перед тим бабця ж казала – тарелі не сміють бути не цілком чистими.
14.01.2021