В старій, зі всїх сторін попідпираній хатинї за селом лежить на постели стара жінка а побіч неї хора мала внучка. Дитина неспокійно кидає ся у снї, а стара що-хвиля накриває сухі рученята і ніжки слабої дївчинки подертою, зрібною плахтою...
По хвили заснула дївчинка супокійно, а стара жінка, похилившись над змарнілим личком внучки, промовила сумним, дрожачим голосом:
— Все би ще найлучше було для тебе, моя дитинко люба, як би тебе — Боже прости мені гріха! — Исус до себе покликав. Батько твій ще позаторік вибрав ся за море шукати там красшої долї, та навіть не доїхав, по дорозї захорував і трупа кинули рибам у море. Недовго по нїм і мати твоя з туги, горя і нужди осиротила тебе... Лишилась я одна, стара, безпомічна жебрачка — і доки ще здорова була, то тим лише, що у добрих людей випросила, себе й тебе якось з дня на день проживила. Але що буде з тобою, моя дитинко, як мене не стане? хто тогди тебе догляне, тебе накормить? хто тобі білу сорочку надїне, голову змиє і волосє розчеше? — Велика, довго здержувана сльоза покотилась по старім, зморщенім лици баби і упала просто на розпалене личко хорої внучки.
Внучка пробудилась.
— Бабо, бабо! де ви?
— Я ось-тут, дитинко, тут, коло тебе... А що, лекше тобі?
— Ох, як ту темно, бабо! засвітїть бо каганець.
— Та я би засвітила, дитинко, коли ж з постелї піднестись не можу... руки й ноги з зимна закостенїли...
Внучка витягнула дрібну ручку з-під плахти, взяла бабу за одну руку, притягнула єї близше до себе і тихим, таємничим голосом почала говорити:
— Бабо, бабо! менї снило ся щось так красного, що я вам і сказати не можу. Менї приснило ся, що я була в раю. Послухайте, що я там бачила. Приснило ся менї наперед, що до мене прийшов хлопчик маленькій, такій білий-білий, ще білійшій як у нашого пан-отця, — волося мав золоте, довге, а на плечех двоє маленьких крилець як снїг білих, і раз у раз тріпотав ними, нїби десь дуже летїти хотїв. Він став говорити до мене так любо, як бувало моя мама.
— Встань мала, встань! ходи зо мною! Я тебе заведу, де ти нїколи ще не була, я тобі покажу щось так красного, якого ти нїколи ще не бачила — і сказавши се, взяв мене поволи за руку і випровадив геть з хати.
На дворі було так студено, що я стала дрожати на цїлім тїлї, а хлопчик, побачивши се, пригорнув мене до себе і закинув на мене свою довгу, білу одежу, що з плечей спадала єму аж до ніг. Менї зробило ся нараз так якось мило і любо, а заразом так якось солодко і безпечно, що я би з тим хлопчиком була летїла не знати куда і як далеко. Летимо, летимо — аж бачу з далека богато світла і оно ясно освічувало нам дорогу.
— Що се є? що то за місто? — питаю я хлопчика, — то певно лїхтарнї, що так ясно світять...
Хлопчик усміхнув ся і каже:
— Се не ліхтарнї... се тоті звізди, що ти их усе бачила.
Я засоромилась, що того не знала, і вже не питала більше нїчого. Незадовго й прилетїли ми перед великі, зелїзні двері з малим, круглим віконцем. Хлопчик запукав три рази — небавом відчинилось віконце і св. Петро, такій самісїнькій, як єго на образках малюють, запитав ласкаво: хто то так пізно пукає до дверей райских?
— То я, св. Петре! — відповів хлопчик, — відчиняйте лиш скоро, бо на дворі студїнь велика...
— Ага, се ти, Николка... але кого то ти ведеш з собою?
— Та се Анничка, донечка бідного Юря, що то на мори помер, пливучи до Бразилії...
Св. Петро відчинив скоро ворота, а коли я переходила по-при него, погладив мене ласкаво по лици і поцїлував в голову... Ми увійшли в величезний сад. Дерева там такі великі і грубі, яких я ще не бачила, а всюда на них садовини стілько, що галузя аж повигиналось і конари всюда попідпирані грубими палями. Чим дальше ми йшли тим садом, тим більша ясність била нам в лице. Дерева так ясно світили ся, що я думала, нїби там десь дальше страшно мусить горіти, коли аж тут відбиваєсь така ясність. Я не могла довше дивитись і прижмурила очи. В-тім ухопив мене хтось на руки і так любо й сердечно почав мене пестити і цїлувати, що я зачудувана розтворила очи і побачила... ану, згадайте, бабо, кого? Мою матусю! Она так дуже утїшила ся, що з-разу й слова не могла промовити і аж по хвили сказала до мене.
— Я знала, моя пестїйко, що ти скоро прийдеш за мною... таж я так дуже банувала за тобою! — і взяла мене за руку та попровадила дальше в сад.
Вкінци прийшли ми до великої палати, з богато золотими вежами і з богато покоями. В покоях всюда блищало ся саме золото і всюда сила свічок що найкрасших світило ся по стїнах. А вже найяснїйше і найкрасше було в однім дуже великім покою, де на високім золотім кріслї сидїв сам Исус Христос, а на право від него Пречиста Матїнка. Богато ангелів маленьких, всї в білих як снїг одежах кружляли навколо престола святого, і всї они так красно співали "Бог Предвічний", що так анї у крилосї в церкві, анї дїти в школї заспівати не годні... Мама моя казала менї пійти і поцїлувати Исуса і Матїнку Божу в обі ручки. Я так трясла ся на цїлім тїлї, що й кроком не могла наперед поступитись. Тогди той сам хлопчик, що мене привів, підпровадив мене перед Исуса та й сам прикляк на колїна і ждав тихонько, аж Исус промовить. Христос, побачивши нас, кивнув до мене головою так любо, що я аж усміхнула ся з радости і вже сміло підойшла до Него і поцїлувала вперед Єго а відтак Матїнку Божу в обі ручки. Исус піднїс мене, посадив на колїна, погладив по головцї та й промовив:
— Я знаю, дитинко, що ти була хора і нинї нїчого ще не їла, бо твоя баба також хора, тому й не мала дати тобі що. Иди-ж дитинко онтам в тим хлопчиком... він тобі дасть усего, чого сама лише забажаєш...
Я аж тепер почула, що я справдї дуже голодна і з радостію побігла я з хлопчиком до другого покою, де стояв довгій стіл, а на нїм наложено повно яблок, грушок, горіхів і медяників. Менї аж очи засміяли ся, коли я побачила тілько ласощів, а слинка туй-туй що не потекла.. Я вибрала собі що-найкрасше, велике, червоне яблоко і вже мала єго вкусити — в-тім пригадую собі, що ви, бабо, лишили ся самі на земли... ви десь певно розщибаєтесь і журитесь за мною та і ви дуже голодні, а нїхто вам нїчого не принесе... От я скоро й положила яблоко назад на стіл і побігла вже цїлком сміло до Исуса і стала єго просити:
— Исусе дорогій! Позволь менї ще на хвильку вернути ся назад на землю, до нашої хати, де лишила ся моя стара, хора баба. Она також ще нїчого сегодня не їла... Я єї приведу з собою сюда до раю і подїлю ся з нею моїм яблоком, що я єго собі вже вибрала.
Исус взяв мене знов на колїна, поцїлував сердечно в лице і позволив менї ити по вас, бабо, але наказав менї не баритись довго, бо завтра Святий Вечір в небі, то я також мушу там бути... От тогдї я й пробудила ся! А що? пійдете, бабо, зо мною до неба? — спитала хора дївчинка, скінчивши оповідати свій сон.
— Пійду, дитинко, пійду! Лише ти спи тепер, бо ти певно змучила ся дуже, оповідаючи менї свій сон... Я тебе ще й запаскою накрию, бо в хатї не топило ся нинї, нема дровець...
— Не журіть ся, бабо, дровами! Нинї, як прийдемо до неба, я попрошу Исуса, а він певно позволить нам набрати дров по повнім наручю, бо він такій добрий, бабо, такій добрий, що я вам і сказати не можу...
— Спи, вже дитинко! — зацитькувала баба — бо завтра святий Вечір... завтра мусиш бути здорова, бо стара Ганна обіцяла нам принести кутї...
Дитина зажмурила очи і, здавалось, уже заспала. Однак небавом знов спитала стару:
— А чому я, бабо, мого тата в раю не бачила? Чи єго не взяли між святих? Таж він хоч бідний, але такій добрий був на земли...
Стара нїчого на се не відповідала, бо на цїлім тїлї так дрожала, що на могла й говорити.
Дитина питала дальше: — Бабо, бабо! Правда, що як прийдемо до неба, то обі відшукаємо тата? правда, що ви менї поможете шукати?
Стара ледви чутним голосом промовила:
— Правда, дигянко, правда... Але спи вже, спи, бо я вже говорити не годна... Зимно підступає десь аж під серце і дихати не дає...
— Не журіть ся, бабо! ще троха, а пійдемо обі до неба... Там так тепло й ясно, що й надивуватись не можна, як тут на земли може бути така студїнь... і менї хоче ся вже спати... Я засну, а потім пійдемо обі до раю... там червоне яблоко на мене чекає...
І накривши ся лїпше плахтою, заснула дївчинка.
На другій день принесла стара Ганна кутї — та застала в хатї лише два закостенїлі трупи.
Снятин-Залуче 28 XII 1895.
[Дѣло, 04.01.1895]
04.01.1896