В гімаляйских горах.
Дарджілінг в сїчни 1890.
Вечірним поїздом вернув я з Калькути.
Сонце стояло на заходї і освітлювало своїм тропічним кровавим жаревом рівнину Ґанґесову. Над городом стояла густа мрака і дим непрозоримий. Менї прийшло на думку, що та пара взносить ся из того міліонового пріючого нагого тїла усяких тих рас, — що штовхають ся ліктями у тім величезнім містї.
Я з роду нїколи не був мізантропом. Людске товариство ставив я над усяку велич природи. Однак в Калькутї я зненавидїв людей. Тут тиснесь і глотить ся цїла орґія нагого тїла, котрого не стискає нї станик жіночій, нї не прикривають пантальони мужескі тїла, пріючого від спеки і блискучого від кокосового олїю. Усякі раси, усякі барви! Геркулесові постатї "кулїв"-робітників, що им за одежу служить шматок полотняний — і золотом та брилянтами вишивані набоби! "Кулї", що за три рупій проживають цїлий місяць — і магараджі, що викидають за один вечір сто тисяч рупій баядерам! Хитрі браміни і шахрайскі купцї, зглупілі і висохші до скелету курцї опіюма і гарні підростки-дївчата, що свою молодість виставляють на продаж! Сей діявольскій танець усяких рас і усяких страстей надоїдає і денервує.
Я почув, яка правда лежить в словах Монтеґацци, котрий, пробуваючи довшій час в Индіях, викликнув в своїй италіяньскій емфазї: "Усего тут за богато!" То мотив, на котрий би про Индії писати треба. За богато людей, за богато звірят, за богато тепла, за високі гори, за богато богатства, за богато фарб, за богато запахів, за богато пропасницї та за богато любови, за богато мерцїв та за богато живих. Най видержує се, хто годен, — европейскі нерви XIX. столїтя за слабі!
І я був радий, та віддихнув свобідно, коли покинув Калькуту. Менї здавало ся, що я уйшов великої небезпечности, коли менї удало ся здорово вийти з того плідного ложа усяких баціллїв і бактерій, великих і малих пасожитів. Я радував ся, що сидїв сам один в купе і спішив в гори гімаляйскі.
Шлях ишов через рівнину Ґавґесову. Вид монотонний. Кажуть, що й "степ широкій — край веселий", має свою поезію, і співають те у піснях. Я сего нїколи не знаходив. і степ україньскій був для мене монотонний і puszta мадярска. Безкрайність степу впливає усипляючо на мозок і на нерви. Однак того сну, того спокою було менї тепер треба після вражінь в Калькутї.
Зелїзниця вела через рижові багнисті поля. Тут то там замигкотїла оселя з своїми соломяними кришами, — тут то там промигкотїв мужик индійскій, що своїм передпотоповим ралом порпав землю, — онтам закракали на дротах ворони, ті невідступні товаришки индійскі, або заверещала папуга, або шакал сполоханий шумом машини загнув хвіст під себе і перебіг нам з поспіхом дорогу. Впрочім усе мирно й спокійно.
Коло 9 години вечером прибув поїзд до Дамукджа-Ґат на правім березї Ґанґеса. Тут пересїдаєсь на парохід, що перевозить на другій беріг.
На пароходї прилагоджена вечеря. За кождим гостем стоїть нерухомий і мовчаливий Индієць. Нїхто нїчого не говорить, усе тихо. Сядь тілько за стіл, а тихою босою ходою приносить слуга усе по порядку. Нїякої суятнї, нїяких клопотів з платою. Положи 2 рупії на стіл і все готово!
В Сара-Ґат пересїлись ми в другій поїзд на лївім березї Ґанґеса. Се був нічний поїзд.
Дивне диво для бідного европейского подорожника: ваґони тут уладжені до спаня! Се не спеціяльні sleeping car, за котрі у нас в Европі годї доплатитись,— нї, се звичайні ваґони, тілько анґлійскі инжиніри додумались до того, до чого не додумали ся в Европі а спеціяльно в Австрії, що подорожник хоче часом заснути в дорозї. Поверх кождої лавки єсть тут ще одна лавка при силена до стїни ваґону, так що лиш треба єї спустити за потиском пружини, а стане в кождім ваґонї чотири вигідні постелї. Нї кондуктор в ночи не мішає, нї нїякій контрольор не загадує переглядати карти як-раз тогдї, коли пасажири тілько-що задрімали... При кождім купе єсть маленькій кабінет тоалетовий, де з чопика можна спустити до умивальницї теплої і зимної води, і зеркало тут єсть і ще де-що другого, що в подорожи стаєсь в пригодї.
Рано прибули ми до Сіліґірі у підніжа гір гімаляйских. Тут знов снїданок — breakfast по анґлійски. Взагалї ті Анґличане тїшать ся добрим апетитом і уладились по зелізницях до того апетиту. Рано о 6-ій у них tea з прикускою, — о 9-ій breakfast з трох або чотирох мясних страв, — о 2-ій tiffen, також з трох або чотирох страв, о 8-ій dinner з пять або шість страв — наконець о 10-ій знов tea до вподоби. Цїлу подорож до Дарджідінґ треба проїстись, і я проїдав ся здорово, як і проїдались молоденькі лєді, що їхали зі мною в однім поїздї.
В Сіліґірі починаєсь уже зелїзниця гімаляйска. Сі мікроскопійні ваґони женуть з дивною скоростію під гору. Піднесенє доходить тут декуди до 5%.
Шлях веде через плянтації чайні. По обох боках шляху тягнуть ся непрозоримі темно зелені корчі, котрих листя сталось конечностію для зденервованої европейскої раси. З чаєм йде тут на переміну кава. Тут то там серед корчів чайних стоїть гнучка хіна. Я вилїз на поблизькій стації з ваґона, щоби придивитись близче тому добродїєви людскости і "вложити свій перст в рану" кори тої благодїйної ростини. Мало на світї ростин, на котрі я споглядав з щирійшим "благоговінієм", мало було таких истот, котрим я складав щирійше заявленіє поважаня. Коли кава та чай більше суть люксусом чи средством, як хто думає, для піддержаня енерґії в упадаючих нервах в тім истеричнім ХІХ-ім столїтю, — то хіна єсть тою добродїйною истотою, що годує "алчущих", напоює "жаждущих" і усмирює болї "страждущих".
Недавно заведено ті ростини в Индіях; не більше, як 30—40 лїт, як зроблено з ними перші проби, а доси управа их розширилась так далеко, що тепер становить один из головнїйших доходів в Индіях. Индійскі плянтатори опанували торг світовий. Та й не дивно, що они дивлять ся тепер з завистію на всї нові проби акліматизації тих ростин в Европі та Америцї. Поки-що почали садити чай в підножах Кавказу і в Канадї. Хоч після т. зв. научних дослїдів анґлійско-индійских, чай кавкаскій не здібний до ужитку, бо за гіркій, неароматичний і т. д. — то все таки плянтації в Кавказї розширяють ся. На рільничій виставі в Тифлісї минувшого року показували чай, котрий з нїякого огляду не уступає хіньскому. Надїймо ся, що козацкі потомки, котрих царска політика пересадила у багнисте підніже Кавказу, не вигинуть від пропасницї, але, знимаючись в гору Кавказу, стануть здоровими плянтаторами і піднесуть з успіхом одиноку в сїм столїтю можливу борбу — борбу економічну.
Гімаляйска зелїзниця знимаєсь з заворотною скоростію в гору. Вже стоїть таблиця: Elevation 2.000 стіп, далї 3.000 стіп... Шлях веде знижаючись в заходи. Дорога йде по-над пропастю з одного боку, а скелею з другого. Здаєсь, що розігнана машина туй-туй розібєсь о скалу, котра заставляє їй дорогу. В-тім поїзд задержуєсь на хвилинку перед самою скалою, сторож переставляє шини — і зелїзниця займаєсь знов у другій бік. Дальше веде шлях через лїс передвічний. Старі дуби покритй мохом, а папороти ростуть високими пнями. Вітер, що недавно шумів цїлуючи шпилї ґімаляйскі, сипле в лице густу мраку. Поїзд жене через сїдло в верху Кірсонґ. На таблици стоїть: 5.000 стіп по-над поверхню моря. Ми взнеслись по-над мраку. Пропасть перед нами і під нами покрита густою непрозоримою мракою. Відвічні дерева шумлять від повіву вітру. Мене опанувало чувство, мов би я летїв у воздусї межи шумячим морем а ясним небом — як колись і будуть лїтати наші потомки в двацятім Х-ім столїтю.
На стації Кірсонґ (Kurseong) стрітив я перші скісні татарски очи. У мужиків підголені чуби, лиш оселедець з тїмени телїпаєсь по плечи, або у паробків завитий за ухо. Одягнені они всї як Москалї. Широкі кратчасті штани, червоні або сині кафтани запинані на рамени. Жінки і дївки в московских сарафанах підвязаних високо під грудьми. Кремезна дївка, обвішана тяжким намистом з пацьорків та дукачів підійшла до мене і усміхаючись — при чім показала свої здорові зуби від уха до уха — предложила менї свій базар на покуп.
Одно слово sir она знала по анґлійски, а там беленкотїла по татарски. Не знаю чому, але она своєю кремезною постатію і здоровим виразом лиця, на котрім через жовтаву кожу пробивав ся здоровий румянець, — першій, якій я бачив від року, — нагадала менї Гуцулку Параску, що служила у моїх родичів коло товару. Она до мене по татарски, а я до неї по нашому та ще з гуцульским акцентом. То був пречудний розговір межи сіккімскою дївкою а Українцем. Коли однак моя Параска порозуміла, що ми не можемо наших звуків привести до згоди, — кинула менї здоровим рухом, — що мав бути щирим і заразом елеґантним — кілька помаранч у купе, а я кинув їй у кіш кілька мідяків в заміну. Тут між веселими Сіккімцями, котрі так відбивали від поважних Индійців, я чув себе як дома. Менї видїлось, що бачу перед собою такого то Ивана, або Грицька, або Николу, в такій самій клепани або кучмі, яка уживаєсь у нас в горах карпатских. Видко, до україньскої крови примішалось чимало монгольских дріжджей і кров татарска пливе не лишень у серафинецких шляхтичів, але декуди і инде між Українцями.
О 4-ій з полудня прибули ми до Дарджілінґ.
Се новомодна оселя на висотї 7.800 стіп, посеред пречудної гірскої околицї, і сотворена енерґією Анґлійцїв. Присилувані денервуючим индійским кліматом — шукали місця, де би им жилось природнїйше і от винайшли те чаруюче місце Дарджілінґ. Тут на висотї нашої карпатскої Чорногори стоїть вілля на вілли, одна красша від другої, одна величавійша від другої. Тут стоїть гарна анґликаньска церква, тут і санаторіюм для хорих. Тут на граници индійского царства стоять червоні мундури вояків, однакові усюда: під пекучим небом Африки, на півострові Доброї Надїї і перед лицем відвічних снїгів гімаляйских. Анґличанин усюди дома. В Европі і на цїлій кули земскій — усюда звучить анґлійска бесїда, усюда панують єго звичаї. От тут в Дарджілінґ грає анґлійска молодїж так само свій lawn-tennis і crocket, як на березї Темзи, — тут на прегарних дорогах гарцюють на конях gentlemen-и і lady і як би в своїм Hyde-park-y, — тут при вечірнім dinner-ї в готели царює фрак і біла кравата, як би в сальонах якого синьо-кровного льорда.
На дворі стояла зима. Термоматр безпечно брехав зухвало, коли показував 4° С. по-над зеро. З студени я звонив зубами, але все таки радував ся, як радуєсь чоловік, коли побачить доброго старого знакомого і приятеля. До мого приїзду в Гімаляї я прів майже два роки без перестанку, волочучись по самих найгорячійших сторонах кулї земскої. Зимно має в собі щось симпатичного. Зимно сталить натуру людску і додав їй гнучкости ума і енерґію волї. То й не дивно, що всюда на світі панує північна раса над полудневою. Отже коли так я йшов за сіккімскими молодицями, що похватили мої пакунки до готелю, з червоним від зимна носом і з синими ухами, я почував в собі вдоволенє, якого не зазнавав уже від років. А коли симпатичний господар Woodlands Hotel-ю дав менї комнату, в котрій палахкотїла жива поломінь в коминї, і я, дожидаючи dinner-a, розложивсь вигідно на анґлійскім кріслї пятами в гору, — то я чув ся паном над панами, царем над царями. Усякі пессімістичні думки щезли і я радував ся, що "живу на світї".
Славного шпилю Кінчінюнґи нї в тій нї в другій день я не бачив. Завистні боги заслонили єго хмарною занавісою, як добрий режісер ховає свою прімадонну на сам послїдок, яко piece de resistance.
(Конець буде.)
[Дѣло, 12.04.1890]
Впоперек Цейльону.
І. Де-що з исторії острова Цейльону.
Кольомбо в лютім 1890.
Хто думками своїми молодечими не лїтав у сей райскій край? Хто не читав чудових описів моряка Сінбада из Тисяч і одної ночи, та не уявлював собі в своїй фантазії тую райску землю, де панували царі добротливі, де жили люде веселі в достатках і згодї, де зелень стелилась ковром по земли, де цвіти вічно цвили, де панувала вічна весна, де росли найбільші велити-ростини, де жили найбільші і найрозумнїйші звірята? — той світ байок і мрій!
Нагода лучилась проїхатись впоперек Цейльону. Чому-ж би не покористатись?
В містї Трінкомалї ступив я на берег тої обітованої землї. В око кинулись зараз різні породи людей.
Одні здорові, крепкі. Их жиластими мускулами і сильними костями радував би ся сам Фідіяс. З відси би брати моделї до Геркулів. Постава гордовита і зухвала. Се магомеданцї — Тамілї.
Другі більше стрункі, тонкокості. Их чорний довгій волос, завитий в косу на тїмени, і их убранне подібне до спідницї надає им вираз жіночій... В обходї они симпатичні. Их бесїда вьє ся в безнастанних conjunctiv-ах: "а може би", "коли би", і т. д. Вираз лиця их більше сумовитий, задумчивий. Се Сінґалійцї — буддисти.
Там дальше в горах та лїсах живе ще одно племя — Ведди. То найперші мешканцї Цейльону. Рідко их можна бачити. Они вже засуджені на смерть силою неумолимого закона борби о истнованє і вимирають поволи.
Дальше йдуть Бурґери (Burgher). Се — промисловцї, купцї, адвокати, лїкарі. То потомки усяких европейских рас, помішаних з тубольцями, — портуґальскі, голяндскі і инчі "бурґери" усяких вірувань христіяньских та усяких відтїней шкіри, від ясної русявости до оксамітної чорности.
А над усїми ними живе Анґличанин — одинокій представник білої раси, одинокій пан.
Яким же побутом перемішались тут усякі ті народи? Яка их исторія?
З покон віку жив собі щасливо у Цейльонї нарід — Якоси. Добре им поводилось. Земля гарна, плодородна, звіра в лїсї подостатком, а кокосові пальми давали поживні горіхи і воду. Якоси жили собі добре, та не хотїли своїх скарбів показувати чужинцям, котрі, як ті гайворони, кружили наоколо их землї. Про Якосів пише хіньскій лїтописець, пишуть і старі сінґалійскі Нестори, що як коли им було чого треба від чужинцїв, то ставили в знанім місци на побережу моря свої товари, а аж слїдуючої ночи приходили і забирали потайно собі річи, що им проміняли чужинцї. І слїд пропадав за ними!
Тілько-ж раз стала ся з ними біда. Умер им цар і зайшли бідні в голову, кому поклонитись. Року 543 перед Христом прибув до землї Ланки — так звавсь тогдї Цейльон — забіяка-молодець Віяю из землї бенґальскої разом з своєю дружиною. Якоси молили єго, щоби змилосердив ся та панував над ними. Дали єму за жінку сироту царску, по имени Кувені. Віяю дав ся упросити. І Якоси стали вдоволені та й розійшлись щасливо по своїх норах.
Тілько-ж не довго тревало, а Віяю пригадав собі свій рід шляхотскій. Спровадив він собі більше своєї ріднї і дружини, щоби було з ким єму жити — та згодом і післав сватів по княгиню з роду бенґальского. Першу жінку — розуміє ся — прогнав він разом з дїтьми, "ибо Кувені не бяше єму рівня" — пише сінґалійскій лїтописець. Віяю з своєю дружиною став шляхтою, а Якоси обернули ся в мужиків. Зараз заведено і панщину, і поголовщину, і инчі подібні штуки. Руками Яаосів-мужиків копано величезні стави, будовано святинї та палати. Якоси робили усе, але прав не мали нїяких. Раз чи два пробовали повставати против сих порядків, але их придушено. Вкінци покинули они усякій опір і здались на ласку божу. Тим підписали они собі засуд смерти.
Останки того племени — яких 6.000 душ — живуть тепер під прізвищем Веддів на полудневім всходї острова. Живучи в нуждї, они знидїли і тїлесно, і духово. Тепер то може найнизша раса в світї. Ходять цїлком нагі, живуть в найгустїйших лїсах та в норах, а годують ся, чим попаде: не гордують нї корінцем, ні навіть стервом. Нема у них нї віри, нї навіть бесїди. Кажуть подорожники, котрим лучало ся стрічатися з тою породою, що они порозумівають ся на міґи, бо тих кілька харкотливих тонів, які они видають из себе, не можна назвати бесїдою.
Віяю і єгo дружина стали господарями в земли Ланцї. За ними потяглись другі переселенцї из Бенґалю. Сінґалійцї, т. є. "сини льва", стали пануючим племенем в Цейльонї.
Из роду Віяю пійшли великі і славні царі. — "Магаванзо", сінґалійска лїтопись, величає тих царів из славного накорінку. Они здобули увесь остров, розширивши усюди своє панованє. Они — пише лїтописець — зробили землю "придатною до житя людского". Зацвив у земли добробит і завелись державні порядки. У земли Ланцї була така безпечність, що — як пише лїтописець — "навіть немічна жінка могла з жемчугом ити через лїси і нїхто б не турбував єї питанєм, що оно таке?"
Сінґалійскій король Деваніпятісса — один из світил великої династії, приняв буддійство і завів єго за державну реліґію в своїм царстві. Буддійство, — та реліґія, котру одну можна що-до чистоти моральних засад поставити поруч христіяньства — зробила своє в уцивілізованю сінґалійского племени. Сінґалійцї стали найгорячійшими исповідниками буддизму. Из Цейльону ишли проповідники до Сіяму, Хін та до Японії. Они стали народом — можна сказати — найбільше цивілізованим в своїм часї. Перед 2000 років, в часї, коли про теперішні культурні народи і слиху не було, они поставили памятники своєї культури, котрі навряд чи знайдуть де собі рівню в світї. Хиба египетскі піраміди та атеньску Акрополіс можна прирівняти до сих памятників, а й то памятники сінґалійскі стануть висше ґеніяльностію помислу, докладностію виконаня і практичним змислом.
Про великолїпні даґоби (т. є. святинї) і королївскі палати я говорити не стану. На них потратилось без користи і без розуму тілько людскої роботи і сили, кілько хиба потратили Фараони, ставлячи собі в пірамідах склепи нагробні. Що именно особливо викликує подив для ґенія того народу, — то ті велитні стави — нї, озера, бо им краю не видко, — які викопали і вимостили Сінґалійцї, щоби в них держалась вода на довгі бездожджеві часи. І ті всї велитні озера, і ті штучні гати і слюзи, і ті проводи, якими вода спускалась і роздїлювалась на поля і рілї, — ставили люде без машин, котрі тепер улекшують чоловікови працю, і без инчих средств культурних. Их технічна відомість і их технічна вправа мусїла бути великаньска. Ба і закони, котрі нормували ужиток води, були так докладні, що могли би служити і тепер за примір новомодним приписам. В той час розвинулась у Сінґалійцїв і література і штука. Книги писані на пальмових листях доховались до тепер в церковних бібліотеках та монаших келіях. Доси не все ще звістне Европі, але ті книги, котрі переведено на язики анґлійскій та латиньскій, — як лїтопись Магазанзо, переложена George-ом Turnour-ом — викликують загальний подив що-до докладности відомостей і різнородности матерії. В тім часї перед тисячами років люде завдавали собі питаня из космоґонії, природної исторії і т. д — і рішали их не гірше новомодних учених.
Земля Ланка процвитала. Слава про неї розходилась по всему світу. Земля се була так гарна, що увійшла в казки арабскі, индійскі, старо-грецкі і римскі. Королї сінґалійскі зносили ся з Хінцями, звали ся з Греками і на дворі римских императорів бували посли сінґалійскі.
Тілько-ж знов звістна річ: si vis pa cem para bellum.
Сінґалійцї розбогатїли та розжилась. Уже по своїй вдачи они більше наклінні до роздумуваня, а віра буддійска з своїми субтельностями додала богато матеріялу до розвитку тої наклінности. Почались реліґійні спори — щось в родї первохристіяньских субтельних спорів між монофізитами а монотелетами. Питаня реліґійні і обрядові стали питанями дня. Як спасатись? як доступити царства небесного? — стало головним піклованєм усїх Сінґалійцїв. Священики і монахи стали першими особами в державі — а их в IV-ім віцї було 50 до 60 тисяч! В лїтописях з того часу величають ся лише ті королї або мужі, що позаписували маєтки на даґоби, або побудували великолїпні даґоби. Се служило мірилом заслуг. Чи прийшов король на трон, замордувавши свого батька або брата, — се було байдуже, коби він лише вивінував даґобу і поважав слуг єї. При такім напрямі думок не диво, що Сінґалійцї полишили управу цїлої держави в руки своїх духовних. Духовні управляли справами цивільними, а світскі знов журиля ся про справи віри та обряду, — щось подібно, як то колись бувало в Полици з єї королями та Єзуїтами. Мотив реліґійний став мірилом усяких заслуг державних і громадских. Вправа в ремеслї воєннім пропала.
Тимчасом на суходолї индійскім розвинулось і дійшло до могучости воєнне племя — Тамілї. З-давен-давна набігали они на береги Цейльону. Тілько Сінґалійцї уміли давати им добру відправу. Але згодом зачали Сінгалійцї самі закликати Тамілїв у свою землю. Закликали их на наємних вояків, бо Сінґалійцї стали нетрібні до того твердого дїла, до рішаня всяких спорів, які виходили из наслїдства. Тамілї покористалась своїм воєнним становищем. Из преторіянцїв — як усюда в світї — перетворились на тиранів царских і королївских. Kopолї сінґалійскі стали ляльками в руках тамільских полковників. Згодом прогнали Тамілї родовитих сінґалійских королїв і опанували "сонїчним троном". Се стало ся в V-ім і тревало до VІ-го столїтя по Христї. За слїдами перших преторіянцїв ишли поселенцї. Північне побереже заповнилось тамільскими кольоністами. Згодом посунулись они в глуб Цейльону. Королї родовиті сінґалійскі мусїли переносити свою державну столицю і цїле сінґалійске племя пересувалось на полудне перед напором Тамілїв. З Амураджпури мусїли "львині" королї переносити свій престол в Х-ім столїтю до Полонаруи, в XІV-ім до Ґампули, пізнїйше до Кольомба, а в початках XVI-гo столїтя в гори до Канди. Усюди мусїли Сінґалійцї зробити місце Тамілян. Из міст перенесли ся в села, из рівнин у гори. Тамілї, котрі були з початку браміньскої віри, приняли магомеданьство. Они перемішались з Арабами та переняли від них их культуру, их енерґію і по части их язик. Тамілї взяли в свої руки торговлю і промисл, і ремесла усякі.
Они стали богатими і найбільше впливовими людьми в Цейльонї.
Тамілї, утворивши собі на півночи в містї Яфнапатам осередок державний, почали грозити истнованю независимого королївства сінґалійского. Сінґалійскі удїльні князики, котрі не дуже то повинувались великому королеви в Кандї і починали собі все на власну руку, давали богато приводу до того, щоби Тамілї вмішувались в их справи. Безперечно, — пише sir Tennent — була би в Цейльонї станула независима держава магомеданьска з супремацією арабско-тамільскою, коли би в ту борбу не були вмішались Европейцї.
Року 1505 вплило до порту Кольомбо судно портуґальске. Лїтопись "Магаванзо" описyє подрібно сей факт. "Корабель — каже був більшій, нїж єго до тепер видали в Цейльонї, завбільшки як палата королївска в Кандї. Люде на тім корабли гарні і poслі. Они білої барви лиця, а одягнені всї в зелїзо та живлять ся білим каменем (сухарями). Мають они машини, з котрих пускають кулї з громом страшенним. Тота куля летить у воздухах і може навіть за милю розсадити мур камінний."
В своїх родинних спорах та усобицях закликали сінґалійскі князики Портуґальцїв на поміч. Портуґальцї, розуміє ся, помагали, кому було треба, а тимчасом ставили на побережу свої кріпости та згодом опанували цїлою долїшною країною. Портуґальцїв прогнали в 1640 роцї Голяндцї, а Голяндцїв з кінцем минувшого столїтя і Анґличане.
Анґличане нинї тут найпроворнїйші. Потомки Портуґальцїв та Голяндцїв живуть собі, перемішавши ся з тубольцями, яко тяк звані halfсast або Eurasians (слово зложене з "Eur", початкової силяби слова "Европa", і з слова Asia). Анґличане користують ся их на-півевропейскою культурою а уживають их за clerk-ів в своїх фабриках, заводах та за писарчуків по урядах. Богато з тих "Евразіянів" єсть високо освічених, богато з них кінчило науки на европейских університетах. Але мимо того тяготить на них пятно половинної раси і Анґличане не допускають их в своє товариство.
Від 1805 року уважаєсь Цейльон за анґлійску кольонію державну (crown-colony — reichsunmittelbar). Від того часу духе богато анґлійского капіталу вплило до Цейльону. Анґличане побудували дороги, зелїзницї і телеґрафи. Підупалі та зруйновані стави они зреставрували. В горах та полонинах завели они управу кави, какао, хініни і наконець чаю.
Анґличане — як я вже підносив при иншій нагодї — practic in colonising. Oни не визискують від разу. Они вкладають капітал, а капітал той несе им з часом величезні користи. Они не дбають про реліґійну пропаґанду. Вір, в що собі хочеш! Не мішають ся до національного вихованя, а лишають усе по старому. Они знають, що кождий мусить учитись по анґлійскі, бо без того світ єму запертий. Они перенесли борбу на поле економічне. Кождому вільно з ними конкурувати і тубольцеві і Европейцеви. Що в тій борбі они виходять побідниками, то их заслуга. Они енерґічні, витревалі, робучі і безвзглядні. В тім их сила. Горе тим, що не мають тих прикмет! Земля усуваєсь им під ногами...
[Дѣло, 12.05.1890]
II. Колишня слава.
Кольомбо в лютім 1890.
Дорога моя вела до Анураджпури, колишнього престольного города князїв сінґалійских.
Приятелї наймили менї почту.
Їздив я уже всякими способами. Знаю "кібітку" московску, знаю і "лінійку" степну україньску, знаю і "тройку удалую" і четверню шляхетску, знаю і Lastzug-и, і Schnellzug-и і навіть Blitzzug-и. Але признаю ся, що так, як їздив я в Цейльонї, не їздив я ще нїколи. Тут переходив я в один час усї фази розвитку людских возів і перевозів. В Цейльонї їздив я в візках, де добрим трабом гнав чорний "кулі" (люде з найнизшої касти); їздив в двоколїсних кібітках, запряжених волами, котрі бігли незгірше коней; їздив почтою, котра нагадувала менї часи наших дїдів, а вкінци і поспішною зелїзницею. Однак треба признати Анґличанам, що они усюди вміли устроїтись практично і добре.
Шлях порядний і вимощений, — далеко лїпше від галицких т. зв. краєвих. Нічна кібітка виложена матерацами, спати в нїй можна вигідно. Конї або воли міняють ся що години. Що пять або що десять миль стоїть урядова "вигода" — governement resthouse. До "вигоди" може заїхати кождий Европеєць. За низьку цїну — 3 або 4 рупії за день — можна припочити зовсїм вигідно і обмитись, і скупатись і похарчуватись добре. "Вигоди" гарні і чисті. Куди нашим жидівским заїздам в цивілізованій Европі рівнятись до сеї Азії!
Шлях з Трінкомалї до Анураджпури веде гладкою рівниною. Усюди зелень. Шлях перерізує лїси передвічні і поля плодородні. Природа тут так плідна, що чоловік мусить хоронитись перед єї плодовитостію. Поле на рік покинене заростає величезним буряном, далї корчами, а за якій десяток лїт непрохідимою гущавиною. Звіра усякого подостатком. Леопарди і дикі коти виють коло людских осель. В гущавинї гуляють і пасуть ся дикі слонї. Дикі свинї нищать засїви рижу. Через шлях пролїтали менї фазани і пави, а на дротах телеґрафічних скреготали папуги. Малпи грали ся в галузях і борикаючись перескакували з пня на пень. Одна цїкава малпа сїла на галузцї і приглядалась нашому поїздови. Я прицїливсь до неї і поранив єї в лївий бік. Першій то раз в своїм житю стріляв я до малпи, але безпечно й послїдний, — я присяг собі те. Менї здавалось, що я дїтеубійця. Як она небога плакала! як она рукою обтикала собі рану, мов-би хотїла затамувати кров! До тепер я сего забути не можу. Єя дитячій жалібний голос звенить менї і доси в ушах. Нехай собі малп убивають Цейльонцї! Малпи — то найбільшій ворог тутешних хлїборобів. Усяка борба, а найпаче борба о хлїб насущний, робить чоловіка диким і викликує найнизші страсти. Може і я, живучи в Цейльонї, набрав би ся тих обичаїв, як би побачив плоди рук і труду свого знищені пустотними малпами. Поки-що я Европеєць, то й лишаю малпи в мирі...
Через рижові рілї ишли проводи водні из сусїдного озера. Усюди робучі Тамілї, або декуди й Сінґалійцї порались коло землї з своїми передвічними плугами та ралами.
Провівши ніч в кібітці, над ранком прибув я до Анураджпури. Господар "вигоди" поздоровив мене. За часок я скупав ся, перебрався і засів до чаю, котрий тут прилагоджують на спосіб анґлійскій і подають разом з усякими перекусками. Поки що запряжено новий віз у воли і я пoїхав з своїм провідником оглядати останки колишнього престольного города — велику та славну руїну.
Наперед справились ми до святої смокви, щоби віддати честь "святому, побідоносному, кріпкому і безсмертному" дереву Яя-Срі-Мага-Бодін-Воганзе. Се дерево — то найбільша святість для буддистів. Се дерево виросло из галузки того святого пня смоковицї, під котрою на роздумуючого ботама Будду зійшло святе вдохновенє. Смоква затряслась від святого духа — і до тепер трясесь єї листя при найлекшім подуві вітру.*)
Коли місіонар і монах Магіндо навернув Сінґалійцїв на буддійску віру, то сінґалійскій король Деваніпятісса просив короля з Магади, прислати у єго землю одну галузку святої смокви. Але святого дерева не можна було різати ножем. І от сталось чудо. Первосвященик зазначив лише краскою галузку, а галузка сама з себе відділилась від пня і встромила ся в підставлену золоту посуду, де зараз і пустила коріня. З великою почестію спроваджено святу галузку до Анураджпури. Сам король вийшов на стрічу. При великій процесії всаджено галузку в землю, котру заорав сам король власноручно. Се дїялось року 288 перед Христом, отже се єсть "документно" доказане найстарше дерево в світї. Оно числить 2.178 лїт.
Дерево робить справдї вражінє великої старости. Похилилось оно на один бік, але все-таки виглядає ще досить здорово и, бачить ся, справдї сповнює пророцтво висказане при єгo посадженю, що оно буде "цвисти і зеленїти во віки". Св. смоква росте серед гарно різаної мурованої огороди. Під нею стоїть мала капличка, де проживає монах, котрий має обовязок стерегти св. дерева і удержувати в каплици вічний огонь в лямпах.
Я вийшов під дерево. Монах власне збирав святе листя з-під смокви. Листя уважаєсь реліквією і роздаєсь паломникам. Святість того дерева для буддистів може уявити собі кождий, коли представить собі, в якім поважаню був би у христіян документний хрест Розпятія, коли-б такій дїйстно де находив ся.
Мури наоколо дерева почасти повалені. Тут то там лежала зломана статуя Будди, "великого учителя", тут то там туловище камінного слоня або крокодиля, котрі служили давнїйше за окрасу та підпору святинї. Хіньскій лїтописець Фа-Гіян, котрий в V-ім столїтю по Христї паломничав до св. дерева, описує тогдїшну великолїпність огороди. Серед неї стояла золочена статуя Будди, та стояла так високо, що, хоч Будда представлений був в сидячій поставі, перші лучі сонця падали на обличє сего великого учителя "віри розуму". Всї входи і ступенї були окрашені прегарними символічними різьбами, до самого св. дерева вела кольонада из різьблених монолітів.
Так то було тогдї. Тепер усе в руїнах.
Недалеко від св. дерева стоїть "золота палата" — Мага-лова-пая. Се монастир виставлений королем Дайтугумену для почоту священиків, котрих повинностію було стерегти св. дерева.
З любовію лїтописець-монах описує велич будинку. Сїм поверхів взносилось до неба. Тисяч комнат було тут уладжених для священиків. Стїни і стелї блищали від дорогої мозаїки из срібла, золота, слоневої кости та самоцвітів. В осередку палати стояв престол для короля, бо королї приходили сюда почасто слухати побожних розмов монахів. Трон був из слоневої кости, викладаний золотом і сріблом. Над троном взносила ся королївска "чатта", се-б то балдахин, а по обох боках престола стояли знаки королївскої власти: "золоте сонце і срібний місяць". Було тут таке богатство і лїпота, що навіть ложка до рижу була из щирого золота.
Тепер осталось на тім місци лиш 1600 камінних стовпів, котрі служила колись за підпору стїн, і граничать лише велич просторони, яку займав сей великолїпний будинок. Впрочім усе повалилось, усе в руїнах.
Тут же поблиз стоять гарно різьблені останки другої палати, т. зв. "павного будинку". Названо єго по сему птахови тому, бо єго внутрішнє і зверхне уладженє блищало від різнородних самоцвітів, як би пера павиного хвоста.
Фа-Гіян, хіньскій подорожник, не може начудуватись роскішній красї усїх тих будинків, палат і святинь, котрі він усї описує подрібно і тим немов справджує сінґалійского лїтописця в "Магаванзо".
Идїм за ним.
Велике свято в Анураджпурі — свято поливаня святої смоковицї.
"Попереду йдуть молоді клирики, співаючи псальми. Всї они в жовтих тоґах. Дальше рушили молоді хлопцї і дївчата из перших родів сінґалійских, всї в пестрих святочних одягах, та обвінчані цвітами. За ними ступають повагом святі білі слонї, всї окрашені цвітами і дорогими матеріями. Між висшим духовеньством їде на слони сам король. На голові у него золота корона блищача від самоцвітів. Біла "чатта" хоронить єго від спеки. Павині вахлярі привівають єму прохолоду. За королем несуть єго знаки — золоте сонце і срібний місяць. Маса народу товпить ся в процесії, радуючись і співаючи псальми та піснї. Процесія ступає по via sacra из Мігінтала до Анураджпури. Увесь шлях застелений cyкном і посипаний цвітами. По правім та по лївім боцї святого шляху задержуєсь процесія перед церквами, т. зв. даґобами. Тут співають священики псальми і складають жертви на престолї. Жертви приносять ся в цвітах білих пахучих. Цвітов кладуть так богато, що цїла даґоба Руанвеллі покрита вінцями і фестонами, а запах розносить ся по цїлій околици. Даґоби — то релікварії буддійскі. Під даґобою Руанвеллі похоронене серце Будди, під Тупарама похоронений обойчик Будди, а в святини Далада хоронить ся зуб Будди. На престолї перед кождою могилою складають ся жертви і сповняють ся обряди реліґійні. Перед святою смоквою задержуєсь процесія. Сам король в почотї священиків поливає из золотої посуди святе дерево. Потім йде великій пир завданий на кошт державний для всїх священиків та всего вірного народу."
А тепер?
Vіа sacra веде через дрантивий тамільскій базар. Крик, гамір і смрід. Хати обдерті, похилені, дрантиві. За базаром та новою Анураджпурою непроходима гущавина, в котрій борикають ся та виють малпи та повзуть ящірки, гадини та черепахи. Анґлійскій уряд казав прорізати в гущавинї улицї. Власне підчас мого побуту було більше як 300 арештантів занятих коло прочищуваня доріг.
Дві лиш даґоби стоять тепер в порядку. Даґобу Тупарама з обойчиком Будди відновив первосвященик из складок вірних, а реставрацію даґоби Мірісветя узяв на себе король сіямскій. Усї другі в розвалинах. Але хоч розвалені, роблять они вражінє импонуюче. Величностію і способом виконаня нагадують они египетскі піраміди і лиш до них дадуть ся прирівняти.
Тут і там єсть провідною идеєю почитанє умерших. Коли у других передисторичних народів виявив ся сей першій культ реліґійний в сипаню могил загробних, як приміром в степах україньских, то лиш у сих двох народів, у Єгиптян та у Сінґалійцїв прибрали нагробні могили ті величезні розміри і великолїпні постатї, як піраміди і даґоби.
Пpo поставленє першої даґоби стоїть переказ, записаний в лїтописи Магаванзо. Король Дайтугумену загадав поставити нагробний памятник над серцем Будди і скликав до себе будівничих на пораду. Довго они спорили між собою що-до форми могили і що до виконаня. Наконець король рішив спір: взяв каплю води і поставивши єї на свій гладкій стіл, сказав: "Оттакій най буде будинок!" і збудували даґобу в видї півкулї. Від того часу всї даґоби ставились в видї півкульних могил.
Щоби уявити собі величину і розмір даґоб, я наведу рахубу, яку вивів сер Теннент, обчисляючи високість даґоби Джайта-ванарама. Цегли, котрі служили до виставленя сеї даґоби, вистачили би до побудованя 8.000 домів, а кождий дім в 20 стіп фронту. Ті доми творили би 30 улиць, а кожда улиця була би за кільометр довга. Навіть при теперішнім способі роботи приладженє і випаленє цегол заняло би 500 цегольників, а ті цегольники мусїли би робити 6—7 років, щоби докінчити свою роботу. Кошт виставленя такого будинку виносив би тепер міліон фунтів штерлінґів. Можна собі легко представити, що такі велитні будинки, коли они стояли в своїй красї, до того обвінчані цвітами і освітлені лампіонами, мусїли задивувати хіньского подорожника. Они дивували і арабских купцїв, і венецких подорожників, і портуґальских та голяндских адміралів.
Тепер стоїть під великою даґобою Руанвеллі, великим памятником великого Дайтугумену, серед повалених статуй давних королїв і первосвящеників; серед відломків давних орнаментів — мала новомодна подла буддійска каплиця. В нїй на престолї сидить Будда, дарований королем сіямским. Нужденна каплиця, мізерна постать великого учателя, мізерно виглядає і монах, що увів мене в каплицю. У своїй жовтій нехарній завитцї робив він вражінє радше жебрака, як слуги божого. Я кинув єму на "бакшіш" кілька монет, а він подякував менї плаксивим голосом.
О, малі потомки великих предків!
Нїколи ще не вдарила мене так, як тепер, різниця між тим, що колись було, а що єсть тепер. Ті давні памятники славної бувальщини дразнили мене і лютили мене. Раз лише в житю відчув я щось подібного: подібно щеміло моє серце, коли я був у Кіїві...
Цілий ще день до заходу сонця возив мене мій провідник по тих руїнах, показуючи менї останки королївских палат, королівскі басейни для них, для их наложниць і для их слонїв, палати монархів, священиків, і т. и. Я дививсь та думав — про що инчого.
*) Порівняти повірку народів христіяньских, що хрест Розпятія був из дерева осикового та що листя на осицї трясесь від того часу. — Авт.
[Дѣло, 14.05.1890]
III. Дамбулля.
Кольомбо в лютім 1890.
Мій boy — а тут вже така поведїнка, що кождий білий джентлемен мусить мати свого нічного слугу, "боя", — стоячу нерухомо за моїм кріслом при вечери, повідомив мене, що bullock-bandy вже готовий і жде на мене коло веранди.
Я замовив був собі половину воза на почтї, щоби могти в ночи вигідно проспатись. Но як же я здивував ся, коли побачив наоколо кібітки яких 5—6 Тамільцїв, котрі всї були пасажирами до Дамбуллї! Я почав робити заміти пану почтареви, котрий, в надїї на "бакшіш", був менї дуже услужний. Як сей почтар устроїв, я не знаю, досить, що коли я вернув ся під дах кібітки, моя половина була вільна, а напротив себе я бачив лиш одну нерухому масу рук, і ніг, і голов і туловищ. А коли навіть в ночи з просоня я відмикав очи, — то та маса находилась усе в тій самій поставі — і я дивував ся анатомічній будові тїла і, задрімуючи, бачив у воздухах ногу, до котрої не міг відшукати бедра, і руку, до котрої хибувало туловища.
Колокільцї на карках здорових волів дзвонили усипляючо. В снї менї здавало ся, що я мчу ся саньми по снїжнім степі, і в моїй сонній думцї проходили спомини з родини — свята Різдвяні з колядами, Новий Рік з "маланками", і всї любі та дорогі лиця. В тім я знов прокидав ся і бачив перед собою стоголову чорну гидру сінґалійских туловищ і, пріючи в місяци лютім, нагадував собі, що я в инчій країнї.
О півночи кібітка задержалась. Се була знов одна из тих стацій, де мінялись підводи. Погоничі скористали з пристановку і стали балакати з своїми товаришами. Умовкненє колокільцїв збудило мене. Ще задріманий я почув якісь звуки та голоси, котрі не подабали на сінґалійскі. З цїкавостію підійшов я до другого воза і в ту саму мить вихилилась из него голова жіноча в европейскім чипци, а за нею почув ся басовий голос мужчиньскій. Хоч незнакомі, ми привитались. Се минав уже майже тиждень, як я послїдний раз бачив Европейця. Я зрадував ся сему анґлійскому паньству мов-би своїй ріднї. Серед моря чорних кождий білий чуєсь як би братом.
Ранним ранком прибула моя кібітка до Дамбуллї. Тут знов гарна "вигода". Будинок чистий, повний воздуха, з широкими верандами наоколо. Було тїнисто і мило. Коли то, скупавшись в холодній водї, засїв я собі на верандї в вигіднім кріслї та на анґлійскій спосіб дивив ся пятами на світ божій, а коло мене суятилось кількох чорних "боїв", щоб ослужити мене, — то менї здавалось, що нема пана по-над мене. Сидячи так собі і позираючи на тих чорних "боїв" з нагими туловищами та крепкими здоровими членами, завдавав я собі відвічні питаня про "братерство та рівність усїх людей та пород", і прийшов до того пересвідченя, що чувство: civis romanus sum — єсть дуже миле для того, хто ним єсть. Приналежність до білої раси, — до тої найбільше пажерливої, рабівничої і пануючої раси, — єсть дуже мила, помимо усяких теоретичних розумовань про рівність і загально-людске братерство. Панованє і використовуванє одного другим вічно буде. Біда именно того, хто не умів поставитись на становище лота...
Ранним холодом пійшов я подивитись до "печерскої лаври". Се печери, викопані в скалї, — однa з головних святинь буддійских, головне місце відпустове буддійских вірних.
Уже з-давна славились печери Дамбульскі. Сюди приходили королї сінґалійскі складати свої жертви, сюда приходять тепер вірні помолитись перед лицем статуй свого великого учителя.
Стїни і стелї печер обмальовані подїями историчними і реліґійними. Тут можна побачити вихід на побереже цейльоньске князя Віяю і єго побідоносний похід на здобутє Цейльону. Тут представлена битва між сінґалійским королем Дайтугумену а тамільским провідником Елала. Дальше идуть подїї з исторії церковної: наверненє Сінґалійцїв через Магінда, засадженє св. смокви в Анураджпурі , і т. и. Всї ті фрески мальовані видними красками. Спосіб композиції нагадує малюнки египетскі. Перспективи тут нїякої. Чим важнїйша особа, тим більшим ростом відзначуєсь она від своїх товаришів на образї. Дальше під стїнами йдуть камінні статуї королїв, ктиторів, фундаторів і добродїїв церкви.
Серед каплицї в півсумерку спочиває Будда. Величезна статуя — яких десять, коли не більше метрів довга — представлена в лежачій поставі. Будда представлений так, як він находив ся, опочиваючи під смоквою, коли на него зійшло боже вдохновенє.
Під той час, як я сюди зайшов, відбувалась реліґійна відправа. Цїлий почот монахів співав псальми. Они просили Будду о поміч в невзгодинах житейских. Вірні приходили, ложили білі пахучі цвіти на престолї, клякали, складали руки до молитви і били поклони.
Монахів було яких з десять. Всї они були одягнені в жовті тоґи, досить порядні. Деякі з них, особливо старші, виглядали досить добре, не без поважненького животика. Здаєсь, не ведеть ся им так лихо. Помимо убожества, котре они обітують, і вічної чистоти чи безженности, живуть собі досить вигідно. Цїлою своєю поставою, своїм намазанєм, найбільше, здаєсь, через те, що они всї виголені на лици дуже гарно, нагадували они менї католицких священиків.
Отець игумен був чоловік на яких 50 лїт. Він говорив трохи по анґлійски а взяв мене під свою опіку. По всїх печерах обводив він мене. Показував менї навіть "святая святих", що — казав — не показуєсь усякому, а лише часом великим джентельменам. Се була чудотворна статуя Вішну за особливою занавісою. Я зрозумів, о що йде, і тикнув пан-отчикови рупію "на боже", з чого він очевидно був дуже вдоволений. Він показав менї ще одно чудотворне жерело, котре виходило из скали в одній каплици і котрому приписувалась животворяча сила.
Ми розпрощали ся.
З верху печерної скали вид прегарний. Цїлий Цейльон — той цвітучій сад — лежав менї в ногах. Тут то там из зелени виринала скала ератична, — там в дали синїли верхи Адамові. Вид пречудний!
На обід я вернув назад у "вигоду". Господар був чоловік світовий. Хоч Сінґалієць, він бував в Индіях і в Африцї. Говорив добре по анґлійски і був римским католиком. Як звичайно в світї у всїх перевертнїв, дивив ся він з-горда на своїх земляків буддистів, і почав, розумієсь, прикидуватись великим католиком, коли довідав ся, що я з Австрії, де віра католицка єсть пануюча і де цїсар єсть католиком. Дальше величав ся він своїми гостями, що пробували в єго заїздї.
Дамбулля звістна в Цейльонї из богацтва всякої звірини. До Дамбуллї приїздить богато спортсменів. Из нудьги — день ще був довгій, а на дворі стояла спека, — переглядав я книжку гостей. Богато подибав я там усяких имен. Деякі гостї сїдали на Пеґазата, виспівуючи неетично красу природи, не забули висказати поетичним способом свого подиву для господаря, котрий уміє так приправляти всякі страви, хоч у всїх головною складовою частію єсть курка, єї мясо, єї кости і єї яйця, а все таки всї ті страви мають в menu всякі високопарні имена.
Там подибав я підпис ґрафа Ланцкороньского, того пана, котрого я лично не знаю, але котрий переслїдує мене своїм именем по всїх усюдах, куди тілько мене судьба кидала. Як підпис звістного Киселяка, подибав я єго имя в Азії, Африцї, в Индіях на Гімаляях і знов тепер в Цейльонї.
З великою почестію показував менї господар підпис Александра, великого князя московского. і сей duc of Russia жалував ся, що хоч усе було добре, і господар чемний і порядний, але вічна chiken (курка) переїдаєсь і надоїдає, хоч би і як гарно була приправлена і названа..
Підписав ся і я в тоту книжку і додав заразом по руски поздоров до земляків, коли-б котрого судьба занесла в ті сторони.
Два днї пробув я в Дамбуллї, а при виїздї, хоч як величав менї господар щедрість князя московского, оно мене не розжалобило і не розвязало моєї мошонки ширша, як того було потреба і як кождий білий джентлемен між чорними розвязати мусить. Noblesse de rage!
[Дѣло, 15.05.1890]
IV. Канді.
Кольомбо в лютім 1890.
З Дамбуллї їдесь знов почтою. Конї були добрі та скорі і мінялись що години на стаціях. Околиця з початку дика. Лїс та лїс непроходимий. Відтак пійшли поля рижові і просяні.
— Чиї то поля? — питаю.
— Governements, — була відповідь.
Уже то королї сінґалійскі присвоїли собі були одну велику часть землї, другу часть дали церквам та соборам монашим. Мала, дуже мала частка землї приналежала до підданих. Уряд анґлійскій, обнявши спадщину королївску, задержав собі их землю, та хоч 1845 року знесено панщину, то не надїлив сінґалійских мужиків землею.
Рівнина скінчилась. Почали зниматись гори. В далечи синїли верхи Адама в голубих облаках.
Три віроисповіданя споглядають на ті верхи з однаковою побожностію. Вірні трех реліґії спішать туда на прощу. Буддійцї вірять, шо там находить ся відбиток стопи Ґотама Будди, коли він перед вознесенєм упослїдне стояв на земли. Магомеданцї вірують, що то пятно Адама. Христіяне ж держать той знак за стопу св. Томи, котрий в тих околицях голосив христіяньство. Охорону каплицї мають монахи буддійскі, а все-таки не відбувають ся тут помимо різнородних вір такі скандальні сцени, як над св. гробом в Єрусалимі між сповідниками різних сект христіяньскої віри.
Усї пригірки коло шляху покриті сочистою зеленью. Тут то там виднїєсь фарма біла. Коло неї господарскі будинки і таке наче.
— Чиє се? — питаю.
— English gentleman, — була вічна відповідь.
Анґлійскій капітал пійшов в парі з анґлійскою витревалостію і сотворив чуда. Анґличане покупували від уряду землю, викорчували непроходимі гущавини і засадили поля цинамоном та кавою. Интереси йшли добре. Великі достатки сплили в кишенї фармерів. В-тім в 1860-их роках виступив ворог в видї незначної плїсни, котра понищила всї кавові плянтації. Грозила руїна. Енерґія анґлійска і тут перемогла усе. Ботанічний город в Канді робив досвіди над акліматизацією пожиточних ростин в Цейльонї. Користаючи з тих практично-научних дослїдів, почали господарі садити на місце кави — чай і хініну, а на місце цинамону, котрий мало поплачував, какао та бавовну. Темно-зелений лист чайних корчів узяв перевагу над усїми соперниками. Всї верхи покрились тою милою для ока зеленію. Тисячі тамільских хлопцїв і дївчат дали свою робучу силу для анґлійскої предприємчивости і рівновага економічна в Цейльонї установилась. Чай цейльоньскій став страшним конкурентом чаєви хіньскому а цейльоньске какао та цейльоньска хініна рівноважать продуктам Яви та Суматри. Кава "Цейльон" мусїла зробити місце насїню "Мокка" в торговли світовій, однако посїдачі колишних кавових плянтацій вийшли побідниками з економічної кризи.
В Матале починаєсь зелїзниця, що веде до Канді та на побереже моря до Кольомбо.
Візджаємо в Канді, недавну столицю независимих королїв сінґалійских, послїдне забороло національної держави.
Анґличане посїли уже була цїле побереже і цїлу низину цейльоньску. Одні лиш гірняки кандійскі не хотїли признати власти анґлійскої, а их ватажко все ще писав ся "богом і великим імператором усего Цейльону". Анґлійскому урядови треба их було знищити. Не без підступу і зради, в котрій головну ролю грав анґлійскій намістник в Кольомбо та першій міністер короля кандійского, заняли анґлійскі войска столицю Канді. Послїдного короля Вікрема-Раджа-Сінґа зсаджено з престола і переведено на мешканє до кріпостного міста Валоре в Индіях (1815 року). "Король — каже офіціяльний акт — передав своє правлінє намістникови анґлійскому''. Умираючи 1832 р., записав він свій приватний маєток королевій Вікторії.
На головнім майданї в Канді, серед пречудного городу над штучним озером, котре побудував послїдний король, стоїть єго королївска палата. Престольна комната пречудно украшена різьбами з дерева та слоневої кости. Тепер се мешканє governement agent-a (як в Галичинї старости).
Недалеко від палати стоїть святиня буддійска — найперша і найголовнїйша та найсвятїйша в Цейльонї. В ній хоронить ся найсвятїйша реліквія — котрої посїданє було завсігди привязане до велико-княжої корони — зуб Ґотама Будди.
В монастири при святини находить ся бібліотека буддійска. Старенькій учений монах обводив мене по бібліотецї. Тут бачив я стару лїтопись сінґалійску "Магаванзо" в санскритскім оріґіналї, — тут бачив я законоученє Будди і богато инчих екзеґетичних праць по реліґії і морали. Всї ті дїла писані на листях пальмових, котрі насилюють ся на шовкові шнурки. Спочивають они в оправах кованих золотом та сріблом. Особливо одна "біблія" — як назвав єї буддійскій монах — визначалась красою і дорогоцїнностію оправи. Всї иніціяли санскритских віршів були вимальовані дотепно і гарно золочені. Старий монах дав менї на памятку один листок из пальми, на котрім написав санскритским почерком своє имя. Оно звучало: Суріє Года Сонатара Терунансе первий игумен в монастири Далада в Канді. Великій се чоловік і звістний усїм санскритольоґам. Він помагав Turnour-ови в перекладї лїтописи "Магаванзо", у него учив ся Dickson і богато инчих европейских санскритольоґів.
О 7 годинї вечером відправлялось богослуженє в святини Далада. Я справив ся туди. В святини було вірних не богато. Лиш кілька селюхів клячіло та било поклони. Я став из своїм провідником при головнім входї і ждав. Бубни вдарили, заграли кобзи, що тут служили намість орґанів. В церкву увійшов почот монахів, а між ними Суріє Года Сонатара. Повагом сунулись монахи в своїх жовтих завитках. Засвітили ся смолоскипи і цїлий почот удав ся до святая святих, де спочивав "далада" — зуб Будди. Священики і вірні принесли цвіти пахущі і зложили их на престолї перед св. зубом. Монахи заспівали кілька псальмів і відправа скінчилась.
Я побачив за скляною шафою рід золотого звона, виложеного дорогими каменями. Таких звонів єсть девять і один накриває другій. Під найменчим, котрий має бути цїлий усїяний діяментами, спочиває в золотім цвітї лотуса велика реліквія. Тілько раз в рік показують тоту святощ народови серед великої процесії. Ті, що бачили той зуб, кажуть, що він цїлком не подобав на людскій зуб, і єсть лише кусничком слоневої кости. Тілько-ж оно для Сінґалійцїв все одно. "Віра твоя спасет тя" — стоїть в их приписах, а Анґличане також стережуть тоту реліквію, давши святини і монахам великі пенсії, бо в Цейльонї ходить стара повірка, що, в чиїм посїданю святий далада, — той єсть паном Цейльону.
І ще другій данний переказ ходив між Кандійцями. Той, хто прожене вола через скалу Кадуґанава — стояло в старих лїтописях — той опанує Канді і станеш властелином усего Цейльону. Aнґличане не то вола прогнали, але зелїзницю пустили через скалисті тунелї, і справдили стару пoвірку. Кандійске царство могло устоятись лише стережене непроходимими горами і скалами. Коли в серце Канді провели першій шлях, тогдї вже кінчилась независимість горского панованя.
Тепер місто Канді робить вражінє дуже миле. Білі домки криють ся під зеленью пальм. Усюда віллї і гарні будинки. Рух по містї незвичайний. Усякі потреби можна тут заспокоїти. Стоять тут великі европейскі склепи та индійскі і тамільскі базарі. Готелї уладжені по анґлійски на велику ногу та на глибоку мошонку.
Канді, положене на 5.000 стіп по-над поверхню моря, уважаєсь стадією кліматичною. Всї Анґличане живучи в Цейльонї збирають ся сюда в горячій сезон на мешканє. Товариске житя процвигає тут не гірше, як в Калькутї або Мадрасї. З полудня велика променанда. Джентльмени і лєдії гарцюють верхом, повіз сунесь за повозом. Англичане мають тут і свій lawn-tennis, і свій crooket, і все, чого душа их брітійска забагне. На королївскім озері снують ся елеґантні лодки, a flisting відбуваєсь тут між молодими парами не згірше, як в HydePark у в Лондонї.
Анґличане знають вести своє дїло. Они панами світа.
[Дѣло, 17.05.1890]
17.05.1890