Перспективи.

Після фактичного миру з нашими недавніми союзниками, після розгрому добровольчої армії большевики усі сили кинули на єдиний противобольшевицький — український фронт. Перевага кількости, перевага техничного озброєння були на стороні нашого ворога, і він на цей раз переміг. Досить єсть елєментів, і чужих і своїх, що з того приводу із задоволенням потирають руки і подзвін душі справлять хто по нинішньому урядові, а хто й по самій ідеї нашої державности. В тяжкій атмосфері військової невдачі усякі алярмисти пускають чутки "з певних джерел", навіть такі чутки, що іще за місяць перед цим авансовані; приїзжі "звідти" із таємничим виглядом розказують, що "самі на власні очі" бачили — і шугає по наших еміґрантських колах таке страхіття, що — пускайся, куме, на дно. Малодушні елєменти вже й почувають холод у серці, — а ну ж справді, чи це вже не край?

Треба поставити у велику догану відповідним орґанам нашого уряду, що спричинилися до цеї панікери. Вже більш місяця як сталося військове нещастя наше, як уряд покинув свою терріторію, а й досі ми не знаємо докладно, що сталося і при яких умовах та, що тепер діється і що має далій робитися. Наче це хатня справа, до якої нема діла нікому. З тих вістей, що все ж надходять мимо джерел офіціяльних, довідуємося, що хоч як тяжке нинішнє становище наше, проте воно не загрожує безнадійними перспективами для дальшої визвольної боротьби нашої. Коротко зводячи ті відомости, бачимо, що армія після боїв з численно та техничо переважаючим ворогом все ж не зруйнована, а морально та фізично захована в кількості більш 30 тис. чоловік. Захований і державний апарат, що вже сконцентрувався на український терріторії та роспочав тут позітивну працю. Евакуація великого числа української інтеліґенції, евакуація установ та майна проведена добре при найтяжчих умовах.

Ми знову на еміґрації — не тільки велика сили інтеліґенції, але й офіціяльне представництво У.Н.Р. Розуміється, це факт великого неґативного значіння для нашої дальшої національно-державної роботи. А проте нинішне становище не виключає тої роботи, як не виключало її у свій час аналоґічне становище для Бельґії, Сербії, Румунії. І нам в періпетіях нашої боротьби з північними окупантами вже доводилося залишати свою землю, але річ не в цьому власне фактові, а в тих об'єктивних моральних та матеріяльних умовах, що або унеможливлять нашу дальшу боротьбу за своє національне право, або дадуть широку змогу для дальшої боротьби. З цього погляду треба оцінювати і нинішню сітуацію. Невдача військова — ще не єсть національна катастрофа, хоч може прибрати катастрофичного характеру, як що ми, замість свідомої позітивної акції, виявимо байдужість, певний громадський маразм в нашій національній справі. Не змінилися на гірші й об'єктивні обставини нашої боротьби. Україна так само палає помежою активного протесту проти окупантів, і загонам повстанським допомогають тепер ті частини реґулярної армії, що пробилися до повстанців і ведуть там провід. Не погіршала, а, навпаки, можна вважати, що навіть покращала для нас конюнктура міжнародня. Ми на передодні того моменту, як законсервована в певних до нас тенденціях міжнародня дипльоматична думка має зрушити з своїх попередніх основ та перевести собі ревізію на нових основах реальної цінности. Де-які факти, що мають послідовно довести до того, вже сталися, де-які — вже на черзі подій. На аналізові цього спинимося довше.

Міжнародня атмосфера все більш густішає і криє в собі перспективи, грізні не так для тих, кому мало, або й нічого, тратити, скільки для тих держав, що хотіли б заховати певну норму свого добробуту. Держави-переможці переживають тяжкі внутрішні та зовнішні крізи, міняють тон, тактику і навіть принціпи свого поводження. Ті гасла, що лунають на большевицькому сході, вже вийшли із стадії теоретичної небезпеки і набрали характеру небезпеки цілком реальної. Небезпека ця вже виходить з берегів, призначених їй з ласкавого дозволу міродатних чинників світової політики. Не вдалася перша большевицька спроба вихлюпнутися із своїх берегів і через Польщу перелитися далій на захід. Але для всіх очевидно, що то спроба не єдина і не остання. По-за плечами мирових бесідників у Ризі та в Льондоні піднімається з того ж таки сходу озброєна большевицька рука і намагається до світової комуністичної революції. Так Лєнін отверто і проголосив це urbi et orbi на комуністичному з'їзді у Москві, і лиш питання часу — чи зараз відбудеться, чи до весни буде одкладено черговий удар та — чи на Польщу, чи на Румунію, що стоять на шляху до капіталистичного заходу. А тоді — що було б тоді, це вже починають розуміти навіть найбільш зарозумілі політики, навіть пролєтарські західно-европейські кола почасти вже уясняють собі справжню природу большевицької революції. Настає час приступити до справи з голими руками, практично вирішити, де справжні союзники в боротьбі з грізною большевицькою навалою, переглянути і проревізувати свою попередню тактику в цій боротьбі.

Три рази вже ставки Антанти на єдину Росію побиті. Послідовність в цім напрямі межувала з упертістю. Після Колчака навіть холодні сини Альбіону ще твердо поставили на Денікіна. Палка французька вдача не охолола і після тих двох фатальних спроб. З певних мотивів попереднього франко-російського аліянсу тінь єдиної Росії остільки ще опанувала уяву французьких державних мужів, що "разсудку вопреки, наперекор стихіям" вони з якоюсь безоглядністю одчаю заанґажувалися на Вранґеля із надзвичайною формальною та матеріяльною рішучістю. І, розуміється, стався крах, — певний, сподіваний крах, що його не передбачили лише ті, хто не хотів передбачити. Опубліковані скупі відомості малюють картину гомеричного безладдя цівільного, військового і навіть спеціяльно стратеґичного. Навіть на маленькому клаптикові вранґлівської держави реакційний режім антантських фаворитів здолав так вооружити проти себе місцеве населення, що воно підняло зброю ще ранійше, ніж прийшли большевики з півночі, і не допустило евакуовати все, що було потрібно вивезти. Наслідком того, наше військо і наш народ, що не хоче большевикам коритися, вже вдруге випробовують на собі влучність антантського військового озброєння, що було передано большевикам через посередництво Денікіна та Вранґеля.

Так, це не було щось несподіване, це було саме те, про що усі українські представництва одноголосно попережали европейські правительства, як про факт цілком певний, опертий на певних основах. За винятком військових частин, що мобілізовані були на Україні, на Дону та на Кубані, значно більша решта добровольчої армії черпала свої кадри із кондотєрських елєментів, що вже порвали звязок із народним життям та з народньою масою і лише примушені жити з військової служби, як із свого професійного фаху. І до всього ту ненародню армію чорним гайворонням оточили та іменем її творили що не на єсть реакційні елєменти російського громадянства. Там бачимо все старих знайомих старого російського режиму, тих персонажів, що нічого не забули, нічому не навчилися. І це в той час, коли на всій терріторії бувшої Росії з початком революції виник та під тиском большевизму углубляється в світогляді населення певний процес демократізації думки, той процес, що все більше одриває його морально від старого ладу з його реакційною вдачою. Бувши в Царгороді, я мав повну змогу познайомитися з усією сістемою і з духом добровольчої армії та її "южно-русскаго правительства" і виніс глибоке переконання, що відновлення життя Московщини мусить початися не з того кінця.

Отже в звязку з тим оточенням Вранґелівської армії військовий крах її прибірає далеко глибшого внутрішнього характеру. За час колчаківсько-денікінсько-вранґелівської епопеї майже всі російські громадські кола, за невеликими винятками, однодушно орієнтувалися політично і соціяльно на добровольчу армію з її урядовим антуражом, що був до дна пересякнутий духом реакції та унітарного російського імперіялізма. І тому державний крах вранґеліади — це крах усеї проґрами, усіх національно-державних ідеалів еміґраційного російського громадянства, що вложило свій ідейний капітал у ту вранґеліаду. І оскільки це дійсно крах, крах глибокий і всесторонній, видно з того, який паничний заколот, яка політична прострація повстали в російських еміґраційних кругах, що представляють противобольшевицьке сторонництво. Вже цілий місяць орґанізується у Парижі національний комітет єдиного російського фронта, і ніяк не можуть російські громадські круги до чогось договоритися. Навіть біженського благодійного комітету не можуть вибрати — для зараджування справами кримських втікачів, і само вже французське правительство примушене призначити той комітет членів із Росіян. Розпад серед російських кругів остільки великий, що коли виникла серед них ідея російської конференції для обміркування завдань момента, то впливові російські громадські діячі в ґазетних інтервю отверто висловлюються проти конференції — з тих мотивів, що там виявиться для всіх наочно ідейний хаос російського громадянства і тим воно дорешти позбавиться свого престіжу. До якої прострації доходить справді той хаос, видно хоча із практичної проґрами, проголошеної лідером російських с.-р. В. Червовим, який гадає ждати, поки большевизм не загниє сам по собі, але при тім застерігає, що тоді від народних мас треба сподіватися вчинків, які тепер і передбачити не можна. І це впливовий представник тої партії, що не заанґажувалися до вранґеліади. Виходить — ні акції, ні пляну, ні програми. Нема сумніву, що Росіяне таки до чогось договоряться, на чомусь стануть. Але все те не буде мати творчої життьової сили, аж поки не зійдуть вони із звичайного шляху реакційного імперіялізму і стануть на справжній демократичний шлях, — той шлях, який заповіли їм кращі представники російської громадської демократичної думки. Але найбільше прокляття старого режіму саме в тому й полягає, що він фактично убив ті здорові демократичні основи, що звичайно у людей складають норму життя. Він давив життя, не давав йому нормально розвиватися та або пересичав його отрутою реакції, або викликав гострий протест до себе. Тому-то, коли революція привела до необхідности творити нове життя, то до творчої роботи стали лише такі крайні протилежні елєменти, як реакція Колчака-Денікіна-Вранґеля, з одного боку, та большевизм Леніна і компанії, з другого. А посередні — виснажені, аморфні, нездатні до життя елєменти російського лібералізму, що або в своїй більшости звертають на звиклий шлях реакції, або — як усі ті Керенські, Авксентєви, Чернови — блудять між трьома деревами своїх ідейних вагань та пасивно ждуть, що то буде, як то все "образуется".

В тім, що пожинають тепер Росіяне, багато єсть такого, що посіяли вони в українській справі. Наше відношення до червоної і чорної Росії ясно і певно виходить з нашої основної позіції — самостійної У.Н.Р. Ми не шукали війни з червоною Росією, мусіли ту війну прийняти і мусимо провадити її до краю за визволення нашого народу, нашої батьківщини. Так само і чорна Росія, представлена Денікіном, сама пішла на нас войовничою навалою і в тих тяжких обставинах, в яких була тоді українська армія, здолала нанести їй підступний удар; але при тім і денікінська армія дістала ту смертельну рану, од якої загинула. Тактика Вранґеля не була вже така по салдатському просторікувата: у зовнішних методах він використовував сумний досвід свого попередника, але по суті не збочував з його провідного шляху. Він посилає посланців до Головного Отамана з пропозіціями спільної акції, а одночасно провадить протиукраїнську акцію через "южно-русское правительство", вдається у хлопячі авантури з т. з. українським комітетом, посилає своїх аґентів для роскладу української армії і т. ин. Були розважливі голоси, що звертали увагу і самого ґенерала і його уряду на катастрофичні наслідки такої підступної тактики, що вже мала прецеденти в минулому. Але ті голоси були гласом вопіючого в пустині навіть тоді, коли вже вранґеліада скінчилася, і здавалося, настав вже час переоцінити попередні кроки. І на тих безпослідних нарадах, які провадяться тепер в російських еміґраційник колах, нема ще розуміння того, що без самостійної України неможлива боротьба з большевизмом, не може бути ладу на терріторії колишньої Росії. Ті російські партії, що вже оголосили свою плятформу, то або стоять на грунті федерації (народні соціялісти), або (кадети) твердо додержують випробованої позіції "неподільности терріторії Росії". А російські орґани преси аж захлипуються — радіють з військової невдачи "петлюровських банд". Так політичний розум російського громадянства, покружлявши цілих три роки, прийшов назад до того ж таки російського корита, од якого вже й тріски порозліталися. Це нам ще зайвий раз ясно підкреслює, з ким ми маємо діло, і чи можливі тут які ілюзії що-до дальшої спільної праці. А всі беззубі імперіялістичні замахи ще раз свідчать, що російський імперіялізм вніс дуже глибоку політичну роспусту в псіхольоґію російського громадянства., імперіялістичними завданнями закрив та заглушив здорові горожанські та патріотичні почуття. Хіба ж це не смерть горожанського почуття, що большевики опанували і володіють Московською Росією — без опору, без протесту? Замість капрала-царя взяв бука в руки капрал-большевик і царить там, безборонно чинить найбільші знущання та насильства над пригнобленим людом. Відомости закордонної російської преси про народні вибухи проти большевиків на Московщині — це чистий апокриф, за поодинокими винятками. Правдиві лише звістки і навіть декляративні заяви про протибольшевицькі повстання "русской деревни"... на Україні. Присвоївши собі цей чужий факт, закордонні Росіяне жонґлірують та тішаться їм, яко єдиним своїм козирем, без якого дальші їх перспективи вкриті темрявою та сумом. Дійсно, без народнього протесту — на чому можуть опиратися дальші вигляди боротьби їх з большевизмом? Хіба лиш на міжнародню інтервенцію, про яку не може і гадки бути, та на недобитки армії Вранґеля, яка не виявила себе боєздатною навіть при більш сприятливих умовах свого кримського життя.

При всіх цих обставинах факт катастрофального краху врангеліяди набірає значіння поворотного пункту европейської, навіть світової, дипльоматичної орієнтації на російську справу. Навіть після фактичного роспаду колишнього російського велетня мертві очі мертвої єдиної Росії і до цього часу гіпнотизують Европу, і вона не може одійти од жахливої думки, що там на сході і досі лежить один великий, страшний ведмідь, що головою уперся в Біле море, а хвостом у Чорне, і що коли того ведмедя порушати, то він загарчить і дряпне. З тої певности держаться, особливо у Франції, традіційні реальні розрахунки на фізичну силу того велетня у майбутніх міжнародних комбінаціях. Ґрандіозний кримський крах, як що його буде обєктивно оцінено, мусить і найбільш упередженим роскрити очі, що вже давно міль поїла шкуру того ведмедя, який їх страшив та на міцні кіхті якого покладалися певні надії. Так, кримська катастрофа мусить розбити ті надії, розвіяти ілюзорні упередження. Старого російського велетня вже немає, — замість його єсть "плавуча Росія", що виплила з Криму. Значить, нема і реальної його фізичної сили.

Безнадійне тупання усієї російської еміґрантської інтеліґенції коло утворення якогобудь "центра" повинно роскрити очі і на фікцію внутрішньої сили старої Росії. Коли той цвіт російського громадянства, серед якого налічаються сотні членів законодавчих палат, не спроможеться утворити простий собі біженський комітет, то які сили могли б зліпити до купи того глиняного велетня, який на шматки роспався, наче у сні Навуходоносоровому? Велика російська держава будувалася не одну сотню літ, будувалася здебільшого при. надзвичайно сприятливих зовнішніх умовах, при участі ґеніяльних орґанізаторів в особах російських царів, адміністраторів, громадських діячів. Тими спільними з'усиллями утворено було міцний режім, що залізними обручами скував стоязичну Росію і держав її в тих обручах надзвичайно орґанізованою фізичною силою. Для всіх мусить бути ясно, що і люде тепер не ті, змінилися зверхні обставини і, що найголовнійше, внутрішні умови досить неможливо повернути до того часу, коли "на всіх язиках все мовчало". Клясична казкова рукавичка, що аж тріщала, та все ж вміщала в собі цілу звірячу семю, — вже не видержала, луснула і нинішній, з російського варіянту казки, "медвѣдь — всѣх давиш" не злякає тепер і полохливого зайчика-побігайчика. Де ж ті сили, що знов увігнали б усю ту ріжнородну звірячу семю у тісну рукавичку, у ту остогидну тюрму народів, яку вони спільними силами валили і нарешті таки розвалили? Льоґіка примушує думати, що які б не були у близшому часі вагання европейської дипльоматії, сила обставин примусить її рахуватися не з мертвими фантомами минулого, а з живими силами реальної дійсности. І серед тих живих сил Україна є одною з найбільш реальних, бо власне тілько одна Україна провадить дійсно народню боротьбу з большевизмом. Тому Україна повинна зайняти поважне місце в нових міжнародних комбінаціях боротьби з большевицькою навалою.

Така сітуація вимагала б найбільш енерґічної, консолідованої роботи нашого громадянства, нашого уряду, нашої дипльоматії.

[Воля, 25.12.1920]