(Детективне оповідання.)
— І що гарного знаходять люди за кордоном? Хіба так жилося раніш — хоч, візьмем, у Полтаві. Тут тобі і клуб і "Монголія"... І до знайомих зайдеш, напєшся чайку, заграєш в преферанс... Всі милі, привітні, не так, як тут на еміґрації: всі один на одного вовком дивляться. А панночки? — Просто-ж всі гарненькі, куди там тім Німкеням з великими ногами. От там, у наших, так ноженятка... та і рученятка й оченятка!...
Так на чужині сумував за рідним краєм Клименко.
Все-ж таки на Україну не вертав. Та й хто кине в нього за це камінням? Там війна, свавілля, терор. Що хвилі ховайсь, тікай від когось, бійся за своє життя.
А тут сидиш спокійно в чистенькій кімнаті. Користуєшся помалу зникаючими на Україні здобутками культури — елєктрикою, ваною... Та як правду казати, то й тут закордоном можна найти не погані місця. Хочаб у Відні. Еге! Булиб тілько гроші.
Але, з грошима була кепська справа.
То, що відклав був за час своєї попередньої служби в місії, коли одержував платню в добрій валюті, підходило до кінця, а нових прибутків ніяких не передбачалося.
Правда, казали, там ще якісь ліквідаційні належаться, та не видно було джерела, з якого можнаб їх одержати.
Отже шукання того джерела і було єдине заняття Клименка. Більш ніякої роботи не було.
— Хоч би в університет записатись, чи що... думав він часом.
Але коли згадував, скілько буде турбот з документами, — та ще чи всі вони є, — та перекладай їх на німецьку мову, то ставало нудно від одної гадки і пропадала охота.
То так і жив собі біля Відня. У цій пригородній дірі, що носить голосну назву курорту.
Вранці заходив до каварні, потім їв у ресторації меню, а ввечері більш сидів дома, головним чином для економії. Як вийдеш куди, так сотні корон і нема, або й більше. А вже не богато тих корон залишилося. Неприємний холодок обхоплював душу, як думав про той час, коли їх і зовсім не буде.
Але була ще одна причина, з якої Клименко радо лишався дома. Зовсім дрібна і може навіть непідходяща для серьозної людини причина.
Почалося це так.
Одного вечера повернувся Клименко до дому в дуже поганому настрою. Може зле вплинула на нього американська фільма, що бачив він перед тим у кіно. — Належала вона до розряду самих улюблених їм детективних фільм, але була занадто заплутана. Як не силкувався, так і не зрозумів, хто ж врешті злодій і хто порядний чоловік. Може й так чогось журно стало, але в повній меланхолії сів Клименко біля вікна.
Не хотілося нічого робити, лінь роздягатись. Навіть лямпу не засвітив.
Непричастно дивився він на темну, безлюдну вулицю, коли раптом прямо проти його засвітилося вікно.
Яскравою плямою виділялося воно на темному фоні протилежного будинку, мимо волі притягаючи око.
Хто зна, чи зіграла-б ця незначна обставина яку ролю в його житті, як би побачив він у тому вікні добродушного Німця, або якусь стареньку пані.
Але там мигтіла струнка жіноча постать.
Якось відразу пройшла нудьга. Не полінився скочити, розшуками куплений колись в кращі часи — бінокль. Примостився зручніше і почав, як в театрі, розглядати маленьку чепурну кімнатку, та молоденьку панночку, що була в ній.
А панночка, здавалося, зовсім не підозрівала про нескромне око і почувала себе цілком вільно.
Ось сіла на ліжку. Зняла черевики. Довго розглядає ногу.
— Цікаво, що вона там бачить?
Зняла панчоху, натягнула на руку, дивиться на світ.
— Мабуть дірка. Так і є!
Взяла голку-нитку, зашиває, нахиливши золотоволосу головку.
— Яка акуратна, голубонька! Ні, таки і між тими Німкенями трапляються дуже симпатичні.
З того вечера щось нове ввійшло в Клименкове життя.
Хоч бувало часом ніяково, хоч турбувала думка, що чинить погано: піддивлятися це-ж все одно що лізти непрохано в чужу хату, — але як тілько бував дома, так неначе силою якою тягло його до того вікна. А дома бував все частійше. Навіть у кіно перестав ходити. Що там ті американські вигадки, коли тут саме життя.
Які наміри мав? Ніяких. Не думав навіть про можливість знайомства. Бо була вона далека від нього як мрія.
Але раз зустрів її на вулиці. Так замішався в першу хвилину, що хотів привітатись, а потім застидився і стояв нерухомо. Дивився їй вслід ще довго після того, як зникла за поворотом.
З того часу було йому замало стежити за її життям у хаті. Хотілося знати все, що вона робить. Тепер, коли помічав, що збірається виходити, швидко натягав пальто і біг на вулицю.
З байдужим виглядом ставав коло вікна і, дочекавшись її виходу, йшов здалека слідом.
Для чого? — Трудно сказати. Може глибоко в душі сподівався, що щасливий випадок допоможе познайомитися.
Якось прийшло на думку:
— А що як прямо підійти до неї і сказати...
Але тут і була заковика.
Клименко володів німецькою мовою. Не так, як той бідолаха, що під загрозою лишиться всю ніч на вулиці міг промовити до здивованого portier лише:
— Mein Gott... gute Nacht... Strasse...
А таки зовсім не погано говорив. І в трамваї і в ресторації. Що там казати — газети читав і в кіно надписи. Але це одно, а звернутись до незнайомої гарненької пані, з насмішкуватими очима, це зовсім щось инше.
Тут, дай Господи, і на рідній мові найти потрібні слова.
Ідея підійти до неї на вулиці була цілком відкинута.
Стежив же за нею все цільніше і що дня знайомився ближче з її звичками. Часом навіть догадувався наперед, що вона має робити, і тішився, коли бачив, що не помилився.
Тому був так несподівано і неприємно вражений, коли одного вечера побачив, що в її кімнаті вештається ще якійсь добродій.
Вона ж, навпаки, здавалася дуже задоволеною. В бінокль було добре видно, як вона сміялася, закидаючи назад голову. Часом ще й руками ляскала.
— Чого-б я так радів?
Раптом вона перестала сміятись. Відійшла в куток. Сіла на канапці. Панок за нею, примощується й собі на канапку. Але вона вскакує, щось говоре, здається, сердите. Еге, та вони сваряться! Чи ні?... Що це, він обніма її? Та ні, це напад, боротьба. Він облапав її, а вона викручується, як змія.
Клименко опустив бінокль. Зімний піт виступив у нього на чолі. На його очах нападають на беззахистну жінку і він не може кинутись до неї на поміч. Чому ні? Треба бігти туди як найшвидче. Це його обовязок, обовязок порядного чоловіка.
Ще раз, майже механично підніс до очей бінокль.
Все ще боролися. Він, видно, дужий, але й вона ловка. Ось вивернулась бистрим рухом, схопила щось на столі...
Ніж?
— А-а-а, — скрикнув Клименко і мов несамовитий вибіг на вулицю.
Який же це поверх? Такий як і мій — значить другий, міркував він, біжучи по сходах у гору.
— От тобі й на, — зупинився він раптом на площадці, побачивши дві двери.
— Котрі ж з двох?
Але, подумавши мент, рішив:
— Напевно ця праворуч.
Дз-дз-дз, тричі задзвонив він.
Стара Німкеня, поважна, спокійна, мов нічого й не було, відчинила двері.
Він почав говорити збиваючись, хвилюючись.
— Hat getötet, getötet, — повторив він кілька разів, цілком правильно вживаючи indikativ perfectum, як і в граматиці Гауфа вказано.
Але Німкеня нічого не зрозуміла. Очевидно, не хтіла зрозуміти.
Він пробував знову пояснювати. Але вона безапеляційно вирішила, що йому треба вдатися поверхом нижче, бо там живе "auch so einer". Захлопнула двері.
Що тепер робити? Знову дзвонити? А може й справді помилився.
З неприємним почуттям ніяковости і незадоволення собою пішов помалу вниз.
Вернувши до себе, відразу підбіг до вікна.
Сірою одноманітною масою стояв напроти дім і ні одної ясної плями не кидалось в вічі. Знайоме вікно темніло чорною діркою і нічим не відріжнялось від инших.
Скілько не вдивлявся Клименко, крутячи бінокль — не міг зауважити ніяких ознак життя.
Цілий вечір просидів дома, час від часу кидаючи погляд на вікно, але ні разу не блиснув у ньому світ. Було воно темне і повне таємности.
***
На другий день прокинувся він незвичайно рано. Ніби хтось штовхнув його.
Зразу скочив і — до вікна.
В день було видно далеко гірше, особливо зараз, коли на дворі ще легка сутінь.
Все ж таки через бінокль помітно було серед кімнати дві жіночі постаті і біля них великий кош.
Потім обидві вийшли і вернули, тягнучи щось дуже важке. Так, величезну паку. Щось загорнуте у рядно.
Немов мертве тіло.
Нахилились над ним, силуючись підняти. Але певно це було затрудно. Кілька разів приймалися за діло і знову кидали.
Раптом одна щось підняла з підлоги, підбігла до коша, заглянула.
Ага. Міряє шворкою довжину і ширину. Тепер те саме робить з пакою.
Стоїть, хитаючи головою.
Очевидно, щось не виходить, бо потягли паку назад.
Кілька хвилин кімната була пуста.
Клименко стояв і мучився.
Страшна догадка здавалася з кожного хвилиною все більш правдоподібною.
Але треба було упевнитись, переконатись своїми очима.
Ще був сумнів. Все було занадто надзвичайно.
Тим часом на вулиці зробилось видніще і Клименко вже виразно пізнав свою сусідку, котра знову повернула до хати.
Простилає у коші рядно і папір. Багато паперу.
І другу пізнав. Та сама стара Німкеня, що вчора відчиняла двері. Виходить, таки не помилився дверима.
Але що це у неї в руках. Знову якийсь пакунок, далеко менчий і загорнутий в папір. Розвернула, показує.
Дріжак пробіг по спині Клименка.
Шмат мяса... крівавий, гидкий.
Від жаху закрив очі.
Але не дивитись вже не міг.
З огидою бачив, як укладали крівавий обрубок, як приносили все нові і нові загорнуті шматки, зі страшними плямами свіжої крови.
Тепер сумніву не було.
Хід подій зазначався у своїй страшній правді.
Напад. Опір. Боротьба. В запалі, в одчаю нещасна хватає перше, що попало під руку. Фатальний удар. Чоловік падає мертвий.
Тепер повна жаху перед відповідальністю вона ховає сліди злого вчинку.
Старий спосіб. Запакувати труп і відправити багажем на фальшиву адресу.
Найбільше страхіття у тому, що мертве тіло не влізло цілим у кош і прийшлося розрубати його на частини.
Яку силу характеру треба мати, щоби загортати в папір, носити, складати це порубане тіло, ще вчора живої людини.
Страшне пакування скінчилося. Кош закрито і обвязано шворкою.
Клименко почав швидко одягатись.
Ще не знав, що буде робити, але почував, як по малу прокидається в ньому інстинкт мисливця, який побачив дичину.
Одягшись зійшов у низ, і, щоби не бути на очах, зайшов у маленьку каварню поруч і заняв місце за столиком біля вікна. Звідти було добре видно ворота, куди вчора бігав до сусідки. Клименко знав, що це є єдиний вихід з будинку.
Ледве кілька хвилин пройшло, коли вийшла його панночка. Подивилась на всі боки, пішла.
Незабаром привела чоловіка, з візком. Обоє зникли у воротах .
Клименко заплатив і вийшов з кавярні.
— Тепер треба бути уважним, енерґійним, розумним.
Натягнувши шапку, він перейшов через вулицю і став коло книгарні, ніби розглядаючи книжки.
Скоро показалися обидві жінки і перевожчик. Всі троє з зусиллям несли важкий кош.
— Чого ви сюди понаклали, золота? — спитав чоловік.
— Ха-ха-ха,— трохи вимушено засміялися жінки. — Стара білизна, та посуда.
Нарешті умістили кош на візок.
— На двірець, — почув Клименко, і всі рушили.
Не гаячи часу, поспішив він навпростець до двірця.
В багажному відділі, куди він першим чином подався, ще нікого не було. Тоді він став біля входу, з трівогою дивився на вулицю.
Що, як навмисне так сказали, а по дорозі поїхали зовсім у друге місце.
Ні, он їдуть. Здалека побачив величезний кош.
Підійшли, як всякі инші пасажири. Стороння людина мабуть не помітила-б нічого ненатурального в поводженню жінок, але Клименко побачив щось неспокійне, нервове в їх рухах і вигляді. Він перехватив погляд, яким вони обмінялися, коли носильщики брали кош. Був той погляд повний трівоги, ляку.
Клименко перестав ховатись, став при їх дорозі.
Стара Німкеня замітила його і щось шепнула до молодої.
Та глянула, і на її обличчі визначився переляк.
Тоді Клименко рішився. Бистрим ходом підійшов до них.
— Я знаю все, — промовив він поважно.
— Ах, — скрикнула сусідка, хватаючи супутницю за руку.
— Що ви можете знати, — сердито гукнула та.
— Я знаю, що в коші, — тихо, але рішучо промовив Клименко.
— Um Gottes Willen — скрикнула панночка. І такий одчай був написаний на її гарному обличчю, такий глибокий сум виявляли її сині невинні очі, що серце Клименка затремтіло з жалощів.
Він почав поясняти, як міг виразніще, що єдиною причиною його вчинків було бажання їй добра. Все одно все розкриється і тоді буде гірше. Він готов бути свідком, він бачив, що вона примушена була це учинити, він бачив, як лиходій подло напав, як обхопив її...
Але стара ще більш розсердилася.
— Яке йому діло до нареченого її племінниці. Кождий хоче мати трошки втіхи... Bischen Vergnügen.
Здивовано дивився на неї Клименко.
— Сюди прошу, — гукнув носильщик.
З німим благанням глянули на Клименка великі страждаючі очі.
— Um Gottes Willen, — прошепотіли ще раз зблідлі уста.
— Не скажу, — рішив Клименко. Хай буде, що буде.
Всеж пішов за жінками, котрих носильщик провів у багажний відділ.
Кош поставили на вагу.
— Що в середині, — запитав урядовець.
— Ріжні старі речи, книжки, білизна, — відповіла стара, але голос її був трохи непевний.
Урядовець уважно подивився на неї.
— Прошу відкрити.
Стара Німкеня підійшла ближче, щось потиху говорила, щось совала в руку.
— Відкрити прошу, — грізно рявкнув урядовець.
Клименко стояв — як зачарований.
З захолонувшим сердцем дивився, як розвязували шворку, відчиняли замок, відкривали кришку.
— Я знав це — з тріумфом заявив урядовець, заглянувши в середину. — Це ваші старі річі — глузливо звернувся він до нещасних жінок.
Тоді обидві почали говорити разом, перебиваючи одна другу.
Клименко погано розумів їх швидку, нервову мову.
— Для власного ужитку... Різдвяний подарунок старому дядькові... чув зі здивованням окремі річення.
— So, so — насмішливо протягнув урядовець. — Це все ви розкажете у продовольчій управі.
Він витяг один пакунок, розвернув і з очевидним вдоволеннєм понюхав. — Зовсім свіжий!
— О, — розчулено скрикнув він, розвернувши другий пакунок. — So ein süsses Schweinerl!
І він підняв за вухо породисту... свинячу голову. В повному моральному незадоволенню йшов Клименко до дому.
— Чорт зна що, — бурмотів він час від часу.
Так з похилиною головою дійшов він аж до своєї вулиці.
Але тут його догнали дві жінки, ні, дві люті фурії.
Вже не було ні страждаючого личка, ні благаючих очей. Тільки злістю і скаженою ненавістю палали розчервоніли обличча.
***
З того часу, коли при Клименкові починають говорити про богатство і ріжноманітність української лайки, він глибокомисно мотає головою і промовляє поважно.
— Е, не кажіть... У Німців також ба-агацько образливих виразів.
[Воля, 25.12.1920]
25.12.1920