«Навіть якщо я загублю усе»

Ми, тобто людство,  дістали у спадок кілька ключів, які нам хтось вкладає в долоні у різний час, наче хоче допустити до відкриття якоїсь таїни, але одночасно обмежуючи простори й межі нашого сприйняття. Схоже на те, що однією рукою вручає ключ, а іншою притримує нас, бо не впевнений, що ми усе вчинимо вірно. Ці ключі – слова, звуки, фарби, геометричні лінії, математичні рівняння – усе з розряду єдиної формули Всесвіту та його безконечних видозмін. Якщо б дотримуватися математичної термінології, то музика Пярта подібна до теореми Пуанкаре, яку так довго доводили. Один із документальних фільмів про Пярта називається «Навіть якщо я загублю усе». Це речення, знайдене у щоденникових записах композитора, режисер використав як назву. Фраза на позір і проста, і глибока, якась дуже біблійна, а тому ближча, мені здається, до пояснення стану людини у хвилини відчаю або самотності. У час, коли безмежна туга огортає краї душі, і ти не можеш знайти пояснення цій безнадійності й сумнівам. Як поезія вимірюється не розміром рядка чи їх кількістю, а глибиною проникнення в словесну матерію, так само музика Пярта при своїй сакральності й мінімалістичних, часто повторюваних, тактах – наче висмикнутий з балтійського повітря пучок пряжі, що зітканий зі звуків і світла. «Навіть якщо я загублю усе»... яка ж глибока фраза, як на наш цинічний час! Перший крок самоусвідомлення приготування до чогось важливого з усвідомлення, що з якогось моменту все, що було в тебе, – зникне. Ти залишишся одинцем для якогось важливого  процесу втрачання. А як звуками можна розповісти про систему втрат, що супроводжує людство і супроводжує кожну людину зосібна? Для цього потрібен нотний стан партитури, позначений дрібними як макове зерня значками. Якось вони та займають свої місця на нотному стані, як глядачі у концертній залі.  Мова звуків записується, вона поки що – тиша. Її відчитають уста й голос, смички, клавіші, бубни, флейти, тромбони, труби, арфи, ґобої, кларнети – уся ця зібрана під одне склепіння оркестра, звалище інструментів, лінії нотного стану, дзьобики нот. Для неї інколи також потрібна зала ґотичної церкви з орґаністом, якого ніде не видно, а латунні труби орґану вилискують і здіймають догори звукову палітру, бо їм, наче порохові, велено під смугою світла спливати догори. Велено – й спливають, наповнюючи склепіння роєм звуків. Витрушують хлібні крихти з кишень, наче мандрівники, в надії знайти хоч щось для поживи. Ми відімкнули подарованими нам ключами майже усі жанри та способи висловлюватись в літературі, музиці чи малярстві. Від спрощеного до складного, від аплікативного до роздирання ядер слів, від мовлення від першої особи до експериментування з формою. Кожного разу переоцінка написаного, створеного і намальованого поглиблює наш досвід, але не виключає стану розгубленості перед пошуком отієї формули Всесвіту. Де вона, в чому і яка? Мінімалізм – з мінімальною кількістю нот і звуків – спрощує музичну мову до повторюваності, яка варіюється й неспішно змінюється, переходить з однієї октави в іншу, поволі з усвідомленням призначеної втрати і призначеного часу для звучання. Їй, музиці – так само, як і нам – призначеність тривання додає сміливості просуватися нотним станом, з ліній якого звалюються нотні значки, розсівається в повітрі макове зерня їхнього світла. З усього, що Пяртом написано, він сприймається надто точним в своїх устремліннях композитором, тобто з сакральністю біблійних сюжетів, плачів, псалмів, мес. В його композиціях слово і звук торкаються одне одного, стаючи  одним, наче складені перед польотом крила метелика. А про що музика Пярта? Це, мабуть, найважче питання. Тобто, якщо б запитати: а про що Біблія? Переказати, звичайно, можна, але переказ без відчуття й розуміння небагато нам допоможе. Те саме з музикою, і хоча вона накладається на слово – особливо, коли це солоспіви – незрозуміло, кому від цього більша користь: словам, які музичні самі по собі, чи звукам, які смислові за своєю природою. Не можна теж сказати, що одноманітність, яку пропонує мінімалізм, – самоціль, а досягнення глибин та висот пізнання меж Всесвіту дається запросто під час комбінування двох-трьох нот. Після прем’єри Credo, в якому молодий композитор використав біблійні тексти, Пярт на цілих десять років замовкає. Він не пише, а слухає, переважно григоріанські хорали. «Григоріанський спів навчив мене, яку космічну таємницю приховано в мистецтві комбінування двох, трьох нот». У ті роки він мені уявляється своєрідним музичним схимником, диваком, який підтверджує істину, що процес пізнання – завжди талан самітників. Для самітництва, духовного чи музичного, потрібна ще одна важлива умова – тиша. Пярт каже, розмірковуючи про музику тиші, її мінімалістичну естетику, що вміння послуговуватись мінімумом, естетична «бідність» – це алгебраїчне спрощення дробів. Отож, від аванґарду до спрощення, але не простоти. Усі Пяртові твори після 1972 року,  як відзначають музичні критики, схожі на один покаянний канон. Навіть якщо я загублю усе... До кого це звернення? Кому адресовано цей схлип? Що означає втратити все? Взагалі  композитори доволі часто намагаються писати і пишуть на біблійні теми і сюжети або ж інтерпретують відомі псалми, хорали, меси чи переписують літургії. До прикладу, на латинський текст Stabat Mater, що приписують ченцеві-фрацишканцеві Якопоне да Тоді, або інший варіант – папі Інокентію ІІІ, створено понад двісті композицій від Вівальді, Шуберта, Дворжака, Пендерецького до Пярта. Для порівняння я переслухав різні інтерпретації. Звичайно, що виконані вони у різній музичній стилістиці. Якщо ж йдеться про Пяртову, то вона позбавлена додаткових музичних деталей, у його звуках немає полови – як на пшеничнім зерні, або луски – як на рибі.  Цікаво, що хор і оркестра – це два музичних ряди, що прямують по висхідній лінії віршованого сюжету то незалежно одне від одного, то взаємопроникаючи, а то наче розбігаючись в різні кути, щоби після них ми підібрали тишу скорботних слів. Власне така всепоглинаюча тиша напливає при кінці твору, тривожачи нас затихаючими схлипами скрипки і наповнюючи простір багатозначними паузами. У Пярта релігійна свідомість за своєю природою амбівалентна: похрещений в дорослому віці у православній традиції, він, однак, у творчості більш схильний до уживання західних літургійних надбань через григоріанські хорали та музику Баха, яку часто використовує як джерело цитат для своїх творів. У молодому віці, придумавши стиль Tintinnabuli – іншими словами, йому було подаровано один із ключів для розмови з Творцем – Пярт замкнув за собою двері мінімалістичної естетики, щоби перебувати там виключно наодинці – самітником й схимником. Зрештою, схимники обходяться без товариства, бо їм нічого не потрібно, окрім всесвіту слів. У Пярта також всесвіт, але звуків, що напливають космічними хвилями до вух тому, хто готовий втратити все.