Несамовиті оргії давнього Львова

5 вересня 1921 р. мешканці вулиці Яґеллонської поскаржилися поліції, що від Кредитового земельного банку до рогу вулиці Рейтана і далі вздовж неї мусять просто таки протискатися поміж дамульками, які масово там прогулюються. Особливо скаржилися жінки, що повії частенько їх зачіпають брутальними жартами або коментують їхній вигляд несмачними словечками.

 

 

 – Ади-во, як ся франца вибрала! Накрутила куркоцьонґів (зробила завивку), напацькала варґи і думає, жи ліпша від нас! А йде, певно, до якогось любаска мундурового. Нє? А під сподом шо маєш? Г-а-га-га! Ніц?

 

Але того ще замало, бо повії ж не можуть працювати без перерви, треба їм перекурити, часом щось перебрати на собі, а то й ґольнути пару крапель лікеру. А для цього вони вибирали брами і сходи в брамах на тій самій горопашній вулиці Рейтана. Поліція неохоче втручалася в таких випадках, обмежуючись перевірянням спеціальних медичних карток, які мусила мати при собі кожна повія. Якщо вона мала картку в порядку, поліцейський до неї не мав претензій. Огляне картку і піде. Якщо ні, то вів до «обичаївки» – де містилася поліція моралі.

 

«Картки потрібні, щоб дівчина не запустила своєї хвороби і щоб вберегла від хвороби "гостя" (клієнта), – пояснювала повія Марися репортерові. – "Обичаївка" не така погана, як здається. Дівчина, яку забрала туди нічна облава, переспить собі до ранку, а вранці піде на обстеження. Ніхто її не шарпає, ніхто над нею не знущається, бо там "татусько" керує».

 

«Татуськом» львівські повії називали доктора Людвіка Маєра, з яким у них склалися дуже теплі, ледь не родинні, стосунки. Маєр був порядним сім’янином, мав три доньки, як голубоньки, і, звісно ж, з традиційних послуг повій не користав. Але що жінка його швидко постаріла, то час від часу користав з нетрадиційних послуг, за що й дивився крізь пальці на окремі порушення поліцейських приписів. Як було не любити такого потульного пана дохтіра?

 

«Якщо дівчина виявиться здоровою, – розповідала далі Марися, – "татусько" радить взяти картку, але не змушує. "Нащо тобі мати клопоти з поліцією? – каже. – Покажеш картку і маєш спокій". А коли хвора, то радить лікуватися, але теж не змушує. "Не хочеш, не лікуйся", – каже, але розповідає, як виглядають ті, що занедбують хвороби. Тільки в гострих трафунках відсилає до лікарні з примусу. Лікують задарма, а здоровим дають охоронні пакети (набір презервативів та іншого інтимного причандалля). "Татусько" цваний, кожній радить, щоб не зачіпалася з поліцією: "Влада, – каже, – не любить опору. Будьте з ними, як слухняні овечки. Бо й так врешті решт приведуть вас до мене". До комісаріату ведуть дівчину лише тоді, коли робить авантури на вулиці або п'яна, а якщо не має картки в порядку, вранці заведуть її до "обичаївки", до "татуська"».

 

Життя повій не було легким у міжвоєнний час. По-перше, люди не мали грошей, а по-друге, щодня збільшувалася конкуренція. Служниці, які теж вирушали на вулицю для підробітку, псували життя фаховій дівчині. Хоч мали дім і утримання, доробляли собі на боці. До них долучалися дружини безробітних і самотні матері.

 

Репортер, який відвідав «обичаївку», був приємно здивований, що в залі очікування тепло, на відміну від тих закладів посередництва праці, де сотні безробітних мерзли в довжелезних чергах. Два лікарські кабінети. Один з окремим входом для сором'язливих жінок. В другому порядкує «татусько» – низенький грубас з пальцями ковбасками.

 

«Поруч – просторий ізолятор для дівчат, яких привели сюди вночі. Кожна отримує дві ковдри і чай з хлібом, якщо голодна. Нема тут ані білих фіраночок, ані вазонків з квітами, але, незважаючи на це, панує дивовижно людяний настрій. Я не вмію знайти слова, щоб передати враження, яке я виніс після годинного перебування в обичаївці. Дівчата охоче піддаються обстеженню; окрім новачок жодна не вважає візит до лікаря карою. Я пригадую собі їхні обличчя і розмови: типові розмови пацієнток в амбулаторному залі очікування. Персонал людяний і ввічливий. Напевно, безробіття пом'якшило ставлення зайнятого класу до повії. Повне презирства "працювати їй не хочеться" треба було замінити на "здихати з голоду їй не хочеться". Не думаю, що персонал і служба зуміли б створити такий настрій в цьому середовищі без інструкції. Відчувається тут присутність когось, хто чітко пояснив всім своїм підлеглим, що повія є людиною, і то переважно нещасною людиною».

 

Після того, як доктор Маєр звільнився, його місце зайняла Клара Савіцька. З нею теж у повій склалися теплі стосунки – так, що коли 19 січня 1938 р. її з якоїсь причини звільняли, повії влаштували перед санітарним офісом на вулиці Казімєжа демонстрацію протесту. Участь взяли майже всі жінки легкої поведінки – близько 900. Звісно, з-поміж зареєстрованих.

 

«Важкі часи настали тепер для львівських доньок Коринта, – писав 12 серпня 1923 р. "Wiek Nowy". – Дні їхнього успіху і розкоші уже в минулому. По центральних вулицях – пляци Бернардинський, Галицький, Марійський, вулиці Леґіонів, Третього Мая, Рутовського, Вірменській – з огляду на сувору заборону дирекції поліції, жінкам з пів- і чверть-світу гуляти більше не можна. Зі зникненням легких дам з центру міста зникнуть також численні загони апашів та інших "альфонсів", що вештаються уночі».

 

Але заборона діяла погано, бо 31 серпня 1923 р. «Gazeta Lwowska» обурювалася тим, що вуличні повії далі окуповують центральну частину міста. «Вже стільки разів писали у всіх часописах, що Бернардинський пляц уночі – найнебезпечніша місцина у Львові. Неможливо тудою перейтися вночі без зброї, щоб не наразитися на атаки і напасті цілого натовпу сутенерів і повій. Тому ймовірно і поліція оминає це місце. Той, хто вночі від міського театру до Бернарднського пляцу знайде трьох постерункових, отримає від нас нагороду. Залишається фактом, що майже щоденні нічні авантюри, загрозливі для здоров'я і життя, відбуваються без участі поліції, яка старанно уникає будь-якого втручання».

 

Та не лише центральні вулиці Львова опинилися під нічним патрулюванням повій і сутенерів. Цвинтарі теж.

 

Новіша частина Личаківського цвинтаря, яка тягнеться пологим схилом від старого цвинтаря до Погулянки, в 1920-х роках виглядала доволі занедбано. Там громадилися піраміди сміття зі старих вінків, стрічок і паперових квітів. Могили, розташовані там, хоч і були найбідніші, ховали в собі часто доволі заслужених людей. На невеличкому лузі, не зайнятому похованнями, паслися корови і кози, раз по раз сходячи й на могили, щоб обдерти з хреста скромний вінок або в'язку польових квітів. Старий проламаний у багатьох місцях паркан відмежував цвинтар від стадіону якогось клубу. Крик, галас, прокльони, верески радості або розпачу дзвеніли там з ранку до вечора. Інколи м'яч, закрутивши дугу, прекрасним голом падав на могили, збиваючи бідолашні вінки і трощачи скляні свічники.

 

Але було ще одне стихійне лихо, від якого страждав цвинтар, – незліченні закохані пари і вифранчені повії та їхні кавалери, з якими вони бавилися в лапанки.

 

Не оминула чаша сія і Стрийського цвинтаря, хоч і вже геть знищеного і занедбаного. Там вечорами, а особливо в неділі, влаштовували оргії розмаїті злочинці і батяри з повіями. «Різні типи приходять туди також удень і безсоромним чином "засмагають", роздягаючись догола, плюгавлячи місце відпочинку покійників, – нарікав "WN" 19 серпня 1924 р. – Може хтось нарешті заопікується тим кладовищем, вигляд якого зовсім не свідчить про культуру XX сторіччя?»

 

Нічого у них не вийшло. Тут ради поліція не дала, але в березні 1923 р. на підставі розпорядження Ради Міністрів було ліквідовано у Львові публічні будинки. Тобто ліквідовано легальні. А ті, які перебували в тіні, не постраждали.

 

З року в рік поліція публікувала списки вулиць, які були заборонені для прогулянок повій. Коли їх попхали з Рейтана, вони перейшли на Леона Сапєги в околиці політехнічного університету. 30 листопада 1926 р. «WN» писав, що газета отримує безліч скарг через «окупацію цієї вулиці жінками легкої поведінки, які нав'язливо зачіпають перехожих і викликають неодноразово обурливі трафунки».

 

Через рік у серпні Дирекція поліції видала розпорядження, в якому заборонила повіям «виконання» службових обов'язків на вулицях Леґіонів, Академічній та Ягеллонській. Але про це розпорядження більшість жриць Венери не почуло, бо під час облави було затримано понад сотню повій «за зневагу вищезгаданої заборони».

 

17 серпня 1927 р. поліція влаштувала ще одну велику облаву, загорнувши знову понад сотню «живого товару». Це на деякий час принесло бажані наслідки. Нічний Львів змінився не до впізнання. Але тільки зовні. В мордовнях і кублах кипіло і кишіло, як у вулику. На поліцейській облаві заробили шинкарі, бо кожна «любовна транзакція» починалася тепер з лікеру.

 

7 жовтня 1927 «WN» знову бив у дзвони: «З усіх боків скаржаться нам мешканці на жахливі стосунки, які панують тепер на вулицях, де ґрасують повії та їхні альфонси. Коли два тижні тому перегнали цих "дам" з Марійського пляцу і сусідніх вулиць, переселилися вони на інші місця. Після п’ятої пополудні вони збираються на Академічній і своєю поведінкою викликають публічне обурення».

 

Та й було чого обурюватися, бо Академічна була віддавна територією Корсо – прогулянкової зони, завше запрудженої перехожими. Але не лише Академічна постраждала, а й Хорунщина, Коперніка, Оссолінських. Повії збиралися також біля костелу святої Анни і церкви святого Миколая, на Личаківській та Пекарській.

 

«Одне слово, жриці Венери розбіглися по цілому Львову, сіючи деморалізацію і викликаючи страх у перехожих через своїх альфонсів, – волала преса. – Цікаво, що навіть біля воєводської комендатури державної поліції на вулиці Лазаря різні типи влаштували собі стоянку, шукаючи поживи серед перехожих».

 

13 липня 1927 «WN» знову нарікав: «Славетні поляки не мають щастя до львівських вулиць, названих їхнім іменем. Тадеуш Рейтан мусить дивитися, як на його вулиці гніздяться нічні лупанари. Останнім часом не набагато від нього щасливішим є маршал Пілсудський, бо недавно охрещена його ім'ям вулиця спрофанована авантурами, які викликає щоночі апашівсько-коритнянське шумовиння. Може, нарешті наша поліція візьме до уваги цей район і забезпечить нічний спокій мешканцям, безпеку перехожим та покладе край подальшій профанації вулиці, яка носить назву Першого Маршала Відродженої Польщі».

 

Та не лише вулицями і цвинтарями обмежувалися спраглі любові. 22.IV.1927 «Gazeta Polska» тішилася: «Завдяки дбайливості муніципалітету парк Костюшки, єдиний зелений острів у центрі міста, був чудово оновлений і покращений. Проведено через парк широку алею, травники і квітники прибрано, засаджено багато нових кущів – любо поглянути на чистоту і охайність парку. Але з настанням тепла загрожує йому небезпека, відома нам з попередніх років. Коли за кілька тижнів буде відкритий ресторан і почне грати музика, потягнуться увечері до парку зграї шумовиння обох статей, батяри з приятельками порозлягаються на травниках, так що неможливо буде гуляти з дітьми в парку, бо вигляд сцен, які тут відіграватимуться, будуть мати негативний моральний вплив. Вторгнення батярів робить парк недоступним також для спокійної публіки, яка прагне по цілоденній роботі зачерпнути свіжого повітря. Натомість о нічній порі прохід через парк складає поважну небезпеку. У неділі і свята ще гірше. Просто таки тисячі вояків із дівчатами, батяри і вуличні діви якнайгіршого ґатунку заповнюють парк. Неможливі крики і верески, безперервні бійки, не буває жодної неділі, щоб карета швидкої не приїжджала. Мешканці околишніх вулиць, а головне вул. Крашевського, безперервно наражаються на крадіж і грабунок, а з парку замість свіжого повітря віє запах поту і бруду.

 

Чи не далося б тут зарадити в цьому році і захистити цей гарний парк від вторгнення батярів та їхніх колєжанок? Якби влада міста заборонила військовим масові здибанки в парку, а поліція зробила б там кілька облав, щоб відштовхнути шумовиння від відвідин парку, то можна було б відновити цьому прекрасному парку його довоєнний характер, що було б великим благом для публіки».

 

Не лише парк, але й пасаж Міколяша став місцем збору різних підозрілих типів, злодіїв, батярів і повій. Бувало, що і вдень, як і увечері, неможливо було тудою перейтися, не бажаючи наразитися на грабунок. Довелося поліції взятися до енергійного очищення пасажу.

 

Преса 22 вересня 1930 р. писала про жахливе освітлення на одній із найрухливіших вуличок в центрі міста – вулиці святого Станіслава, де через єгипетську темряву трапляються нещасні випадки й каліцтва. А останнім часом безпека цієї вулиці ще більше погіршала завдяки тому, що поліція виштовхала сюди фаланги коринтянок, які на Станіслава і Різницькій знайшли свій пристанок. Услід за ними з'явилася там небачена доти орда сутенерів, типів з-під темної зірки, злочинців, що послуговувалися ножем за кожної нагоди – чому, зрештою, сприяла постійна темрява.

 

Не краще було й на Городоцькій дільниці, яка перетворилася на справжню картину «нендзи (злиднів) і розпачу». А на пляцу перед костелом святої Анни у вечірні і нічні години збиралися зграї повій, які, знову ж таки, часто влаштовували скандали на тлі фахової конкуренції.

 

Мав Львів і свого Джека Різника. 5 лютого 1934 р. у парку Кіліньського було знайдено розрубані й обгорілі останки жінки без голови і кінцівок. Пополудні і впродовж наступних днів в околиці цегельні Нахта на Тарновського, на пляцу Східних Торгів і в парку Залізна Вода виявлено решту частин тіла. А ввечері було впіймано убивцю Ієроніма Цибульського – обронця Львова, власника газетного кіоску біля парку. Це саме він уночі з 3 на 4 лютого вбив повію Емілію Шефферівну і, порубавши на кавалки, розметав по місту. У кіоску Цибульського знайшлися голова і руки повії.

 

Поховали її 12 лютого. Щоб уникнути навали натовпу роззяв, влада лише в останню мить подала час похорону. Голову жертви – як «незвичайний екземпляр людської голови, порубаної на дрібні кавалки» – залишили в Інституті судової медицини.

 

Однак то була не єдина жертва маніяка, прозваного «вампіром зі Львова». Але про це наступним разом.

 

 

 

 

23.12.2020