Монументальне мистецтво України часів незалежності – царина, супроводжувана дискусіями настільки жвавими, що часами їх правильніше окреслити словом «суперечки». З одного боку, потреба в увічненні репресованої радянською владою національної історії, її постатей і подій очевидна. З іншого – мистецька, чи хоч би й суто естетична цінність новопосталих об’єктів під великим питанням. У певних колах аж обговорювалася ідея мораторію, який треба накласти на встановлення пам’ятників до тих пір, доки у нас не виростуть митці, спроможні запропонувати справді цікаві і ціннісні ідеї. Втім, кола ці надто вузькі; а «широкі маси», для яких такі об’єкти виконують утилітарну функцію місць зібрання віч та покладання квітів до дат, і те, що є, цілком влаштовує.
Скульптор Іван Салевич у Чернівцях – можна сказати, найплодовитіший. Його авторству належить і бронзовий пам’ятник Буковинському куреню (в 1995 році він став одним із перших, що увічнили пам’ять борців за незалежність України), і меморіальний ансамбль жервам політичних репресій та Голодомору, пам’ятники і Паулю Целану, і Назарію Яремчуку на Центральному цвинтарі, й оперній співачці Лідії Липковській у селі Бабин. Ще дві меморіальні дошки, Паулю Целану та Володимирові Івасюку, – це теж його роботи.
Заслужений художник України Іван Салевич нещодавно відзначив своє 60-річчя. Скромно, бо дата припала на час карантину, тому виставка його робіт у Художнього музеї відбулася фактично онлайн. З цієї нагоди ми й зустрілися зі скульптором. Йшлося насаперед про те, аби зрозуміти, як сам митець ставиться до своєї творчості – і, ясна річ, які ще має «творчі плани».
— Іване Миколайовичу, пам’ятник воїнам Буковинського куреня був, напевно, знаковим – на початку 1990-х таких монументів у нашій країні ще не було…
— Він є знаковим насамперед для Чернівців. Створювався у далекому 1995 році, а відкривався у 1998-му. Зараз маємо чверть віку, як цей пам’ятник існує у Чернівцях. Бронзовий пам’ятник Буковинському куреню – один з перших монументів, які було створено в Україні борцям за її незалежність. Саме тут, на Буковині, яка йшла до української ідентичності інертно і повільно, раптом цей пам’ятник з’являється. Ідея його створення належить Українському народному дому у Чернівцях під головуванням Володимира Старика.
Символічно, що пам’ятник постав на вул. Руській, де історично селилися русини, тобто українці. Зводився винятково за кошти української діаспори. З місцевого бюджету не потрачено ні копійки. Отож, 1995 рік: пам’ятник був відлитий у Львові і привезений у Чернівці. Три роки бронзова статуя пролежала у Будинку художника. Активно проти пам’ятника виступали місцеві комуністи. І міська влада не знала, як вчинити. Аж у 1998 році пам’ятник був відкритий. Приїжджав на відкриття полковник Буковинського куреня Петро Войновський.
Коли створював цей пам’ятник, моєю метою було від самого початку відійти від стереотипів. Тут немає бійця буковинського куреня, тут загальнолюдський символ – архангел. І в цій роботі я повернувся до християнської символіки. Жест його рук – це жест з ікони Матері Божої Оранти, що означає захист.
— Цей пам’ятник стоїть на невеликій площі. Чи враховувалися проєктом об’єкти, які тут уже були?
— Пам’ятник воякам Буковинського куреня був спроєктований так, що він мав просторово утворити єдиний архітектурний ансамбль із собором УГКЦ, який якраз навпроти. У проєкті було передбачено навколишнє середовище, у стильовому відношенні воно було прив’язане до собору Успіння: за стилістикою, кольором, архітектурною формою. Споруда газорозподільчої станції, що знаходиться тут, мала б набрати теж форму – відгук від храму, тоді вона перетворилася б у якийсь естетичний об’єкт. Таким чином простір скверу об’єднався б із простором храму – і це був би єдиний архітектурний ансамбль. І фон позаду пам’ятника теж за формоутворенням мав бути прив’язаний до собору. Це була би зовсім інша естетика, ніж ми зараз маємо.
— 23 листопада – 100 років з дня народження Пауля Целана. У Чернівцях про поета активно заговорили лише, можливо, років 10 тому. Він більше знаний у німецькомовному світі. Але, як виявилося, пам’ятник Целану в Чернівцях стоїть із початку 1990-х – хтось його називає модерним, хтось дивакуватим… Розшифруйте.
— По-перше, це перша моя робота для Чернівців у бронзі, 1992 рік. Коли починав її, то вивчав, що це за людина – поет Пауль Целан. А це зірка німецькомовної модерної поезії – саме тому ініціаторами створення пам’ятника були літературне товариство Австрії та австрійське посольство в Україні. Целан тут був невідомий, а там його знали. Тоді з’явилися дослідження Петра Рихла, переклади поезії Целана.
Саме через дослідження Рихла я черпав інформацію. Що таке поезія Пауля Целана? На чому побудована його метафора? На парадоксі. Ось у його «Фузі смерті» ми читаємо: «Чорне молоко світання ми п’ємо і п’ємо». Центр композиції пам’ятника – голова, біля неї – форма, яка асоціюється з косою, серпом чи місяцем. І надпис «Пауль Целан» символом поетів – пером. Такі лаконічні засоби виразності, але як вони співставлені між собою у просторі – у цьому сутність. Голова без шиї, вона ніби скочується вниз, а кінець життя Целана був трагічним – він кинувся з моста у Сену в Парижі.
— Австрійці були задоволені?
— Так. Натомість ні позитивних, ні негативних відгуків не почув від наших місцевих євреїв-інтелігентів – того самого Йосипа Бурга, Семена Цидельковського…
— Ваша остання робота у Чернівцях – пам’ятник, чи, правильніше сказати, меморіальний ансамбль жертвам політичних репресій та Голодомору, що у сквері на розі вул. Руської та Шевченка. Цей пам’ятник довго чекали…
— 13 років. Шлях від конкурсу, який був у 2005-му, і до відкриття — 13 років. Протягом цих років в Україні відбувалися різні політичні процеси, і на Буковині в тому числі. Жодній владі було не до пам’ятника. Нарешті було прийнято рішення міською радою, щоби все-таки збудувати цей пам’ятник у місті. До слова, Буковина – одна з останніх областей у країні, яка спромоглася на цей пам’ятник. Всюди такий уже був. Зроблений він був за один рік – у 2017-му я його робив. Дуже стислі терміни, бо то було бюджетне фінансування.
Зараз є велике прохання до місцевої влади зробити на тому місці відеонагляд, бо смітники під пам’ятником, акти вандалізму... Коли недавно був там, побачив розлиту червону фарбу – умисно, вочевидь, мотузку на колоску і смітники під самим пам’ятником. Не личить таке… Цей пам’ятник – це вершина моїх творчих модерних пошуків у пластиці, у ньому ці пошуки якраз втілені. По-перше, це пам’ятник, який повністю руйнує стереотипи, сформовані у радянську добу. Це об’ємно-просторова композиція. Майданчик, на якому він змонтований, перетворюється у цілий ансамбль. І простір, який він утворює, набуває емоційного стану.
— Яку ідею ви тут заклали? Чи вивчали світовий досвід, якісь ідеї, які вже були втілені?
— Коли приступаю до роботи, завжди вивчаю, що зроблено. І моя задача як митця – створити неповторну річ. Наш пам’ятник не повторює ніякі інші рішення. Я відштовхувався від того, що це має бути не стереотипне рішення. Як це задумано? Оцей простір майданчика – це свого роду Україна. На нашу землю впали важкі роки – їхнім символом є три гранітні куби. Україна – це хлібна держава, і раптом на цій родючі землі такий голодомор. Ось так цю композицію треба розуміти. В ній, до речі, 17 об’єктів. Колоски високо – як недосяжні для людей.
— Проєктом передбачено, що бруківки не буде?
— Так, бо це нам дає асоціацію землі. Ці камінці здалеку як земля, що висохла, пустеля. І на цій пустелі ростуть колоски і вилітають у небо. Ніби тікають від нас…
— До слова, тоді багато говорилося про місце пам’ятника, що це далеко від центру…
— Були такі розмови, і в Товаристві репресованих у тому числі. Але рішенням міськвиконкому був виділений саме цей майданчик. І саме на цей майданчик учасники конкурсу проєктували свої ідеї. Пам’ятник виконаний з граніту і заліза. Колоски пшениці покриті справжнім сусальним золотом. У Німеччині я знайшов це золото, мені звідти вислали. Міська рада виділила на пам’ятник 850 тисяч гривень. І я з цього рахунку фінансував усі роботи. На гонорар лишилися копійки – 175 тисяч. І те, що кажуть, що Салевич мільйонер, бо заробив на цьому пам’ятнику мільйон – це міф. Взагалі пристойний гонорар скульптора зовсім інший – на такому монументі я мав би 850 тисяч заробити гонорару.
— Дуже цікаво, що ви навчалися своїй майстерності у Москві. Чому не вирішили там зостатися? Напевно ж, могли?
— У 1991 році я закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва з відзнакою. І поїхав у Москву, у Строгановку – це тоді був найпрестижніший вуз у цьому напрямі. Москва дала мені багато, в тому числі ширину мислення. І в мене був викладач по композиції, то вона заклала основне: на 1 курсі я усвідомив свою ідентичність. І я точно знав, що повертаюся після навчання на батьківщину. Це в той час, коли всі, так би мовити, нацмени, які приїжджали у Москву вчитися із республік, всіма шляхами намагалися там залишитися. У Москві я два роки все перекладав у голові, коли розмовляв російською.
— Маєте свою архітектурну мрію? Щось, що хотілося б будь-що втілити?
— Коли я змонтував пам’ятник Голодомору, у мене прийшло таке відчуття, що нарешті можу вмирати. Жартую, звісно. Але в мене є ще одна класна ідея для Чернівців, я над нею працював, ще коли міським головою був Микола Федорук. Коли на площі Філармонії був знесений ринок, оголошували конкурс на облаштування площі, і я брав у ньому участь. Ми пропонували фонтан. Але потім, коли все більше і більше осмислювалося, у мене виникла ідея світломузичного фонтану «Червона рута» в комплексі з Музеєм української пісні під відкритим небом.
Ця ідея мене не покидає до сих пір. Якби це втілити у життя, місто би отримало, по-перше, завершену площу; по-друге, з’явився б класний туристичний об’єкт. У центрі світломузичного фонтану – гуцули, які трембітами видувають цю "Червону руту", бо вона прийшла до нас із гір. І вверху – квітка червоної рути. Все це підсвічується різними кольорами, фонтани грають, музика запрограмована. Створюється театр музики і світла. Ви сидите на лавочці на площі, а вам на вушко грає музика. Бо Музей української пісні мав би функціонувати з 9 години ранку до 23:00 тихо і ненав’язливо, біля лавочки – динамік. Репертуар на кожен день підбирається інший – вся історія української пісні. У Чернівцях треба створювати об’єкти, візуально привабливі для туриста. Можливо, моя мрія ще втілиться у життя…
Розмовляла Наталія ФЕЩУК
22.12.2020