Дочекався і ти свого свята, дорогий Львове. Оздоблений квітами і червоними прапорами волі, утверджений врочистою присягою на вірність дітей твоїх, підбадьорений привітами друзів — стоїш, як свідок і грізний сторож історичних прав нашого народу на місці, де тому більше, як сімсот років велів тобі бути господар і основоположник твій князь Данило.
Благословен хай буде розумний наш князь, Данило Галицький, який прирікаючи тобі назву, разназавжди зв'язав тебе з українським народом і землею, на якій ти виріс.
Назва твоя, рідне місто, вже самим звучанням своїм протестувала проти історичної неправди твоїх загарбників.
По сьогоднішній день зберіг Львів цілий квартал будинків Ставропігії, яка на схилі шістнадцятого і на початку сімнадцятого сторіччя була фортецею українців проти зазіхань полонізаторської політики польських вельмож. Хіба ж міг би заперечити старий-старезний університетський будинок по вулиці Миколая, що в його мурах сходилась славнозвісна галицька «Руська Трійця»? Якже ж було нам і нашим дітям повірити, що ми народ без історичної традиції, коли вже в 1837 році діяла у Львові і в Галичині «Русалка Дністрова», журнал-пробудник «Руської Трійці» і Маркіяна Шашкевича зокрема?
Якже ж нам забути, що поміж твоїми пишними, модерними вулицями, Львове, є і вузька, стародавня вулиця Руська? Як нам забути будинок, що міститься на розі Руської і Ринок, позначений числом 10? Адже, в цьому будинку, який служить сьогодні філіалові Академії наук УРСР, містився довгі-довгі роки осередок всіх українських культурних і освітних установ в Західній Україні, огнище культурно-політичного відродження нашого народу.
І хоч сьогодні весь Львів наш, і хоч ми маємо право бувати в будькотрому з його будинків і ступати по встелених килимами, навіть мармурових сходах, будинок номер десять на площі Ринок завжди буде наш сентимент, наші гордощі і наші національні святощі.
Адже його крутими, вигризеними зубами часу, сходами ступали Юрій Федькович, великий Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник.
Якже ж нам забути про це?
Сьогодні красуєшся, гордий Львове, університетом імені Івана Франка. Чи не є це всенароднім поклоном прахові великого Каменяра за те, що вдасть імущі свого часу відмовили йому права на кафедру в цьому ж університеті?
Якже ж нам забути, що в 1901 році сто українських студентів на знак протесту проти понехання прав українського студента залишили мури цього університету і розпочалась довголітня, відома в історії боротьба за український університет у Львові, «сецесія»?
Якже ж нам забути, що в 1909 році в цьому ж самому Львові присуджено до смерті українського студента Мирослава Січинського за вбивство сатрапа графа Потоцького? Історичної правди не можна приховати. Історичним документом є судові свідчення Мирослава Січинського, який вже тоді сказав, що австро-німецькі загарбники і польська шляхта гноблять в Галичині не тільки українців, але й поляків і євреїв.
Якже ж нам стерти з пам'яті кров українського студента Адама Коцка, якого в 1912 році вбили польські шовіністи в мурах університету?
А катакомби так званого «українського тайного університету» після програної українсько-польської війни, після розпаду Австрії? А глузування з нашої мови, що це, мовляв, «китайська мова» після капітуляції українського студентства?
Якже ж часто на запит в рідній мові чулося з уст польських урядовців університету відповідь: «по хіньску нє розумєм» (не розумію по китайському).
Якже ж нам забути, що в домі Франка, який ще в 1940 році радянська влада перетворила в музей Галицької землі — німецькі пси з гестапо примістили були свою прислугу жити?
Якже ж нам забути всі оті поневіряння продовж довгих років? І якже ж нам до сліз не бути вдячними нашим радянським визволителям? З політичних безбатченків ми стали рівноправним народом, рівним серед рівних. Одержали право на своє минуле, історію і традиції.
І ти, вимріяний Львове, назавжди і остаточно став наш. Але не наш сам в собі, ніби човник на морі, ні, таким ми довго не натішилися б. Ти є і будеш наш через те, що ти радянський, через те, що за тобою стоять сотні міст нашої непереможної радянської Батьківщини.
І тому ми безпечні за твоє минуле і майбутнє. І тому ми щасливі крокуємо у віки. За нами наші страждання і героічні пориви кращих з нас, і священні жертви міліонів. Перед нами світле прийдешнє — мирна праця і мирна відбудова...
[Радянський Львів, №2–3, серпень-вересень 1945]
15.09.1945