Колись романтик Мендельсон відкрив для слухачів призабутого на той час Баха і тепер ми не уявляємо класичної музики без нього. Цього року знайдено ймовірно перший український фортепіанний концерт. Чи стане він для нас за значенням врівень із концертами Шопена для поляків чи Чайковського для росіян? Історична прем’єра наново відкритих для публіки концертів Станіслава Людкевича відбудеться 23 грудня 2020 року в Органному залі, тож кожен зможе відповісти на це запитання, прийшовши на подію.
Класична музика в Україні вистраждана чи не у глобальному сенсі: у часи поділу країни між Австро-Угорською і Російською імперіями ймовірність успіху артиста була тоді, коли він їхав в котрусь із столиць та практично втрачав національну ідентичність. За радянщини офіційна творчість була можлива майже суто в рамцях партійної гльорифікації, а андеграунд/авангард були недоступними для пересічного слухача.
Музична освіта початку ХХ століття була на досить провінційному рівні, тож композитор або вчився від того, що чув і досліджував практично сам, або ж їхав навчатися за кордон на зазвичай не довгі студії, де намагався ввібрати все й одразу. Звідси такі різкі перепади – від невибагливості форм до складної і гармонічно закрученої музики. Тодішня загально-європейська романтична тенденція нав’язувала до національного декорування і не треба бути експертом, щоб відчути колоритні народні мотиви практично у всій тогочасній класичній музиці, в нашому випадку ця тенденція української музики відігравала не тільки естетичну роль, а була ще й виявом політичної активності. Талановиті, віддані ідеї митці незважаючи на всі перешкоди творили український продукт і вигадували можливі й неможливі шляхи його популяризації. Перемістити б їх у часі до нас, оце вони здивувалися би! – проблема ж актуальна й досі…
Станіслав Людкевич, композитор.
Станіслав Людкевич був одним із таких творців. Його репертуар складався із класичного набору симфоній, творів камерної музики, хорів, фортепіанних мініатюр, у які він делікатно вплітав фольклорне зерно, адже Україну намагалися перетравити інші імперії і народне начало бачилося тим, що треба було зберегти і тим, що промовляло до кожного свого. Людкевич народився в Ярославі в українській родині, де говорили польською, а співали українською. На українську в повсякденному спілкуванні він перейшов свідомо вже будучи юнаком, а пізніше отримав диплом філолога в Львівському Університеті. Музичну освіту Людкевич поїхав здобувати у Відень, де потрапив під вплив ваґнеріанства – складної по формі, гармонічно насиченої музики – такою була і його творчість. Людкевич мало подорожував за кордоном, – його щиро приваблювала Україна.
Пів року тому я почала ближче знайомитись із Людкевичем: праця у його меморіальному музеї дозволяє пізнати, чим жив композитор, з ким спілкувався, якою людиною був. І що далі, то більше симпатії у мені викликає це скромний чоловік із великою кількістю ідей і доволі вільною організацією процесу творення. Про нього відгукувалися суто як про добру, теплу і щиру людину, а цього вже дуже багато, щоб поважати і пам’ятати. Людкевич не був бурхливим активістом і висловловлювався швидше стримано, аніж палко – це відображається також і в його музиці. На відміну від репресованого Барвінського чи політично застрашеного Ревуцького, влада його не чіпала, а дивним чином давала можливість творити й пропускала проукраїнські настрої. При згадці про “митця в часи радянщини” ми звикли уявляти або пристосуванця-підлабузника, або воїна, що гине за ідею. Людкевич був людиною іншого характеру, він тихо лупав свою скалу: знаходив державну підтримку для проукраїнських митців у провінціях, гуртував і помагав творчій інтелігенції, розвивав європейську освітню традицію у Львові. А щодо елегантності та витонченість смаку композитора, то у Львові ще й досі ходять легенди, як то про його вбрання чи про окремий столик в «Жоржі». Влучні та дотепні жарти стали крилатими і навіть додавали сміливости пересічним львів’янам: “нас освободили і нема на то ради” - вислів, котрий радянська влада почула як “нас освободили и мы этому рады” також свідчить про певну недоторканість особистості.
Покійна вдова композитора Зеновія Штундер чимало років опрацьовувала музичну спадщину чоловіка: видала кілька книг і спільно із працівниками вже створеного на базі дому Людкевича музею почала систематизовувати твори композитора. Проте ми всі розуміємо, що для видання повного каталогу і збірок нот потрібна державна підтримка і в майбутньому музей за таку буде боротися, а поки власними силами старається знайомити громадськість із постаттю Людкевича і популяризувати його музику.
Останні роки доробком Людкевича зацікавились керівники Органного залу Іван Остапович та Тарас Демко, організувавши фестиваль «Людкевич фест». Восени цього року, вже поза фестивалем, вони вирішили влаштувати виконання творів, на які Іван Остапович натрапив, коли переглядав архіви музею композитора, – два фортепіанні концерти.
Пошуковці в архіві Львівського музично-меморіального музею С.Людкевича.
Як трапилося, що у визнаного і шанованого діяча знайшлися твори, про існування котрих знали хіба що архіваріуси? У шафі музею лежали не просто забуті мініатюри, а фортепіанні концерти! Ми не знаємо, у який час вони були написані, чи хтось їх виконував і чи мав тоді автор можливість їх видати ( у радянський час члени Спілки композиторів видавали твори опісля представлення їх на засіданні спілчанського осередку). Але, можливо, ці концерти написані були раніше, до 1939 року. З якої причини вони не були опубліковані, – залишається загадкою.
За відчуттями і за спонтанністю музичних вирішень видається, що Людкевич писав їх молодим. За мелодикою і вкрапленнями свінґу – це 20-і роки, такі яскраві й мінливі. В цій музиці багато експресії і чару, а ще вчувається таке притаманне юнацькості жарке наслідування інших композиторів: тривалі Ваґнерівські гармонії із громіздкими розв’язаннями; віртуозні рішення в дусі Чайковського; романтична леткість Шопенівських змагань солюючого інструмента з оркестром, – уся ця кумуляція вражень поєднувалася із шармом самого Людкевича і трансформовувалася у його світ. Із формою твору вона, можливо, не завжди була в згоді, але завдяки тональному порозумінню і широті побудови фраз таку недосконалість можна вибачити.
До виконання ля-мінорного концерту дириґент Іван Остапович і «Ukrainian Festival orchestra» запросили солювати піаніста Андрія Макаревича. Він, власне, відчув тут вплив ще й Ференца Ліста - на його взірець концерт одночастинний, рапсодичного типу, насичений піаністичними проблемами: багато пасажів, октав і, можливо, саме про цей концерт згадувала піаністка Рада Лисенко, але точно стверджувати ми цього не можемо.
Другий концерт ре мінор запропонували виконати мені, – він вельми романтичний і з широкими протяжними «голлівудськими» темами, чомусь певна, що слухачеві прийде тут на думку аналогія саме із музикою до фільмів. Щодо форми, то концерт був запланований, як тричастинний, але в рукописі знайдено тільки дві. Куди зникла остання частина – питання залишається відкритим, і, можливо, в майбутньому цілісність грандіозного творіння колись таки доповниться, бо багато недослідженого є не лише в домі Людкевича, а й в архівах багатьох інших діячів культури: стоси творів чемно лежать в очікуванні свого зіркового часу.
Рукописи нововіднайдених фортепіанних концертів С.Людкевича.
Україні дуже потрібен символ. Австрія має Моцарта. Німеччина – Бетховена, Шумана, Вагнера… – там їх багато, проте Бетховен все ж номер один. Італія має Верді! Кого має Україна? Чомусь Микола Лисенко не став символом. Здавалось би, він гуртував навколо себе, надихав своїм прикладом, але в чомусь не довершив місії. Можливо, секрет символу в актуальності поза часом, в силі переконання особистості і прикладу котрий залишає для нас. Ми тепер отримуємо шанс відкрити наново буцім відомого, а водночас зовсім невідомого Людкевича. І чи стане Людкевич символом Львова чи України покажуть ті хто, до кого звернена його музика – ми.
Фото: Роксолана Труш.
21.12.2020