Сучасна популярна психологія і гуру псевдо-просвітлення переконують нас, що найважливіше – це позитивне мислення, мало не щоденні відвідини психолога, а ще відмова від шкідливих звичок, стосунків і т.д. Ці всі новомодні тренди існування подекуди вже настільки позитивні, що викликають усе менше довіри. На щастя, в цьому світі ще існують книжки й люди, які пропонують альтернативний підхід до розуміння себе. Наприклад, Томас Мур і його книжка «Піклування про душу», яка цього року вийшла у видавництві «Астролябія» в перекладі Ольги Демиденко.
«Йдеться ж бо не про лікування, встановлення, зміну, адаптацію чи оздоровлення, як і не про ідею досконалості чи навіть покращення. І також не про сподівання на ідеальне, безтурботне майбутнє…»
Томас Мур, американський психотерапевт-юнґіанець, написав «Піклування про душу» ще у 1992, однак цей текст не втрачає своєї актуальності й сьогодні. На перший погляд, може здатись, що це ще одна книга з рубрики «допоможи собі сам». У тексті Мур подекуди грішить надмірною розлогістю та самоповторами і водночас радує відсутністю надскладних професійних термінів, фактів, посилань на дослідження, якими часто аж занадто старанно переповнюють такі книги. Натомість автор час від часу нагадує нам первинне значення слів, до яких звертається і які тепер набули трохи іншого сенсу. Заодно він говорить не суто про людську психіку, як відірвану від часу і простору одиницю, а вплітає наші проблеми в світ сучасного і пояснює декотрі болячки всередині нас, спричинені саме цим світом. Таким чином автор ніби намагається одразу ж говорити просто з душею читача і наводити аргументи від щирого серця, повторюючись якраз для того, щоб достукатись, а не логічно схилити людину до вибору його способу терапії – точніш піклування про душу.
Мур не боїться цитувати і посилатись на думки родом із Середньовіччя, говорити про алхімію і цілком не наукове. Також він не боїться і таких, за сучасними мірками вже трохи застарілих, слів, як душа, духовність, релігійність, упродовж усієї книжки він, власне, і намагається довести читачеві необхідність повернути ці слова й поняття у буденне життя. Але навіщо душа саме тепер, якщо всім же давно зрозуміло: головне – це інтелект й умовне “критичне мислення”, а Бога, Будди і Аллаха вже давно немає серед живих?
«Піклуватися про душу – це значить повернутися до своїх прагнень, а ще до симптомів, які доводять нас до божевілля, але це не шлях втечі від тіні чи смерті. Душевна особистість складна, багатогранна і сформована як болем, так і насолодою, успіхом і невдачами. Жити душевним життям не означає уникнути темних моментів і періодів глупства. Відкинувши фантазії про порятунок, ми відкриваємо можливості самопізнання і самоприйняття, а це ж підвалини душі».
Психологія – це наука про душу, якщо згадати про первинне значення цього слова. Відповідно те, що Томас Мур говорить насамперед про душу, можна вважати певною мірою поверненням до джерел самої психології, коли людську психіку ще не розглядали як складний механізм, який правдами й неправдами можна полагодити, ніби машину, ще й просто віддавши в ремонт відповідному спеціалісту. За словами Мура, душа – це взагалі «не те, що належить розуміти» і вона не дана нам в сформованому чи доконаному вигляді від самого народження, навпаки – вона формується впродовж усього нашого життя. Вона чутлива до зовнішнього світу, чутлива до тіла, в якому перебуває, і процес її «зцілення» чи «лікування» не може закінчитись у якийсь період життя, адже в ній все продовжує існувати до самої смерті фізичного тіла.
Томас Мур, американський психотерапевт-юнґіанець.
Тому юнґіанець скептично ставиться до найпрогресивніших психотерапій і трендових практик лікування чи зберігання в тонусі свого психічного здоров’я, які вчать нас переконувати себе в тому, що треба поводитись так-то і так-то, треба бути таким-то, треба відмовитись від того-то, треба мислити ось-так, а не інакше. Адже душа – це дещо значно складніше, а заодно й дещо настільки особистісне, автентичне, неповторне й глибоке, що ніхто, крім вас самих не зможе зрозуміти краще всі ці болячки й душевні страждання. І відповідно йдеться саме про “піклування про душу”, бо цей процес має бути постійним та неперервним, щоб убезпечити себе від нашарування симптомів, які не дають жити, а заодно й не загубити себе справжнього, не перетворитись на такого, яким тебе хоче бачити держава, капіталізм та технології.
«Слово піклування передбачає відгук на вияви душі, що не є ані героїчним, ані жорстоким. Турботливий догляд, або курація, – це те, що робить сестра милосердя, а “сестра милосердя” – це одне з перших значень грецького therapeia, або терапія… Cura, латинське слово, що означає курацію (і з якого походить англійський вислів care of the soul, тобто піклування про душу), має кілька значень: увага, відданість, дбайливе ставлення, прикрашання тіла, зцілення, керування, турбота, поклоніння богам».
Пояснюючи значення душі, її пізнання та піклування про неї, Мур також і пояснює деякі помилки щодо розуміння ролі психотерапевтів та інших тому подібних цілителів. Так склалось, що люди часто говорять про свої певні вади, проблеми та звички, як про такі, яких треба позбутися за рахунок терапії. Проте така мотивація і спроби залагодити власні проблеми в результаті не будуть довговічними, дієвими та дійсно помічними, оскільки вони просто перевтіляться у щось інакше, набудуть нової форми – можливо, навіть приємної чи “здорової”, на перший погляд – і все ж нікуди не дінуться остаточно.
Мур називає ці зовнішні й дуже очевидні болячки симптомами душі, яка намагається вказати нам на необхідність змін, на потребу побачити її справжні потреби і скільки б до них не застосовував протисимптомних ліків, вони постійно повертатимуться назад, допоки не відбудеться усвідомлення істинної проблеми душі й не буде проговорено цих проблем безпосередньо із нею. Жоден терапевт не зможе зробити цього за пацієнта і так само, жоден терапевт не зможе дати покрокову інструкцію проведення цих переговорів, він зможе хіба підштовхнути вас у напрямку пошуку себе та спостереження власної душі. І відповідно справжнє пізнання та сприйняття своєї душі може відбутись суто наодинці, суто самотужки. А для того, щоб позбутися, наприклад, залежностей, автор радить спершу пірнути в них з головою, спробувати зрозуміти, що вони намагаються нам сказати про нас самих, перестати сприймати їх як щось, чого треба якнайскоріше позбутись, і спробувати глянути на них неупереджено, без тиску соціальних норм та вимог.
«Терапія іноді настільки актуалізує зміни, що люди нехтують свою природу і страждають від завжди недосяжних образів ідеальної нормальності і здоров’я.»
Якщо ж говорити про депресію, яка вже стала цілком звичним явищем у сучасному світі, то з нею Мур закликає взагалі не боротись, а навпаки – віддаватись їй і досліджувати себе у найтемніших своїх іпостасях, не цураючись темряви. Душевний біль постає тут необхідним для процесу розвитку душі та життя загалом. Взагалі його головною ідеєю, окрім про піклування про душу, можна вважати заклик до споглядання найтемніших проявів самого себе. Бо справжнє самопізнання, самосприйняття і вмиротворення приходить лише тоді, коли ми без сорому подивимось у вічі власній темряві, познайомимось з демонами своєї душі, прислухаємось до тих думок, які табуювали у власній свідомості.
Бути людиною – це бути добрим і злим водночас, мати в собі тваринне й божественне, належати пітьмі й світлу водночас. Розуміння своєї природи і прийняття своєї суті, а також подальше давання собі ради із нею, полягає насамперед у щирому визнанні внутрішньої темряви, коли ти нарешті чуєш всередині себе те, що ніколи не промовиш вголос навіть перебуваючи в порожній кімнаті. І всі наші неврози, залежності й тому подібне з’являються якраз через заперечення своєї внутрішньої темряви, через спроби вдавати, ніби певних думок не існує, ніби мати в собі щось таке, є цілком неприпустимим.
Цю ідею про знайомство з темрявою своєї душі автор звичайно ж запозичує в Юнґа і не забуває час від часу звертатись до поняття тіні, тим не менш, розмиваючи контури й уникаючи чітких визначень, Мур тут водночас ніби і спрощує, і розширює це поняття, але про це краще дискутувати за більш фахових нагод.
«Коли ми пізнаємо душу і безстрашно сприймаємо її дивацтва, які так по-різному виявляються у людях, у нас виробляється смак до відхилень. Ми починаємо цінувати виверти й відхилення душі. Водночас поступово наближаємось до усвідомлення того, що індивідуальність народжується радше з ексцентричності та несподіваних тіньових прагнень душі, ніж з нормальності й відповідності».
У свої більш, ніж 400 сторінок тексту і 4 розділи Томас Мур вмістив і пояснив з іншого боку справжню, на його думку, суть нарцисизму, потребу в дитячості, розтлумачив сутність ревнощів, тілесних проблем, розповів, де знайти силу, для чого нам мистецтво, як ставитись до роботи, грошей, власного дому, які ритуали краще повернути в своє життя і як піклуватися про душу нашого світу.
Для підсилення власних думок він звертається до грецької міфології, іноді з цілком новим тлумаченням значень давно знайомих історій, і наголошує на важливості оповідання власних історій, повернення до міфів власних родин, сприйняття своїх родичів як певних персонажів. Щоправда, зі всіма закликами та побажаннями читачам почати пізнавати себе, піклуватись про свою душу, автор зазначає і те, що цей процес не означає бодай якийсь статус завершеності в майбутньому, він не обіцяє остаточних рішень, вичерпних відповідей на запитання і вічного спокою. Навпаки – піклування про душу та повернення до неї означає і сумніви, і страждання, і неможливість спокою, неможливість сховатись і відмежуватись від зовнішнього світу, неможливість позбутись минулого та очистити свою пам’ять. І саме тому цей процес такий важливий, бо він означає бути людиною на повну.
«Унікальність людини вибудовується з її психічної ненормальності і викривлень так само, як і з раціональності і нормальності. І щоб сягнути цього парадоксального максимуму напруги на стику пристосування й ненормальності, треба наблизитися до усвідомлення нашої природи, сповненої таємниць і народженої серед зірок».
У цих спробах не надто науково і раціоналізовано донести людям, що проблеми і всередині нас, і зовні, “Піклування про душу” почасти нагадує “Мистецтво любити” Еріха Фромма. У той час, коли самим наповненням викликає бажання порівняти з – чи назвати предтечею – “12 правил життя” Джордана Пітерсона і його лекціями загалом, оскільки обидвоє спираються на ідеї Юнґа, міфи, традиції та духовність. Так само тут існує спокуса навести приклади теперішньої критики популярних методів терапії чи просто перелічити інших знавців справи з схожими поглядами. Адже Мур насправді говорить про дуже важливу тему, яка з часів написання даної книжки, перетворилась на цілісну проблему – узалежнення від терапії, яким хто тільки в наш час не грішить чи то в ролі пацієнта, чи то в ролі терапевта. Тому цю книжку доцільно розглядати також і в контексті спроб попередити людей про ті небезпеки, з якими їм ще доведеться зустрітись і які тепер взагалі такими не сприймаються.
Якщо спробувати пірнути глибше, можна зауважити, що в таких розмовах про втрату духовності, наріканнях на сучасну терапію йдеться не тільки про втрату духовності, а й про неусвідомлену втечу та зречення людиною від свого єства. Ми так палко прагнемо створити штучний інтелект, що, здається, не помітили, як мимоволі самотужки перетворились на нього, бо в нас вже давно штучні й емоції, і душа, і саме мислення. Бо за нашою втратою власної душі, нас чекають ще більші втрати, і почати бодай би розмірковувати про це – означає зрозуміти, що йдеться не про особистісний спосіб стати щасливим на віки вічні, а йдеться про розуміння нашого світу і реальності, яку ми для себе створюємо і в якій нам потім ще жити.
«Іноді відхилення від норми і є особливим викриттям правди».
