Лист з Льондону.

І.

Листування.

Льондон заколупив за живе одною з найстарших моїх звичок і приємностей: потребою писання листів. Мені нелегко було повторяти собі щоденно, що навіть в царині листування істнують деякі святі традиції. Як вдячним був я рідному вихованню, яке не полишило мені ніяких звичок! А проте мене не захоплювала дбайливість, з якою люде анґлійської культури виводили букви, або звязкість, з якою вміли в двох реченнях попрохати вибачення, вибачити ваше прохання і запрохати вас на побачення. Мене пригноблювала точність, з якою вони відповідали на листи.

Люде, до яких я пишу в цьому новому середовищі, є інколи ледве знайомими, чужинцями, які могли би спитати себе: яка користь у знайомости з мандрівною птахою незнаної, ще й підзорливої для них країни? Змістом моїх листів є здебільша дрібниці, орудки, які можна би поладнати прегарно кошиком на папери. А проте: на другий день в ранці нахожу в скринці відповідь.

Одночасно з цими листами, стриманими, як форми чемности для чужинця, холодними, як вивчені обрядові пози, висилаю листи ще й на рідній мові. Одні з них є звернені до тих, які вважають мене, і яких я вважаю своїми другами, товаришами або ріднею, инші до тих, які працюють для спільної національної справи. Не треба жити на чужині, щоб знати, чим є потреба виміни гадок з другом! Не треба бути політичним діячем, щоб розуміти, чим є необхідність невпинного контакту з земляками, які перевірюють ті самі ідеї нашими ідеями, вищими людьми, иншим культурним середовищем!

Друзям кидаєте клаптики наболілого переживання; керманичам дорогої вам справи кидаєте висновки наболілого питання; і кидаючи лист в поштову скриньку, згадуєте мимохіть перстень Полікрата, кинений в море. Минають тижні, часом місяці, і залізнича сіть не вловлює ні одної риби. Риби не чують; риби мають студену кров.

Коли приходить лист, який вважаєте відповіддю, то знаходите в ньому розяснення: чому мовчанка була необхідним наслідком непереможних причин; ідуть нові святошні обіцянки, що на майбутнє відповідь буде негайна і точнійша. Читаєте мало що не віршований монольоґ. Хто з нас тоді зважився би відповісти проханням, щоби висланий нами старий, вже забутий лист прочитали ще раз? Хто з нас є настільки педантом, щоби переховував копії власних листів, або ориґінали чужих?

Ваш товариш, друг або високоповажаний діяч впевняють вас, що вони мають силу праці і дуже мало часу. Вони кажуть про це з таким палким пересвідченням, що ви перестаєте захоплюватись чужинними великими письменниками і діячами за їх твори і вчинки. Ви захоплюєтесь ними в подиві, що вони мають час відписувати на листи.

Писання листів до земляків стає єдиною національною школою на чужині. Ви вчитесь завдяки ним льоґіки: коли роздумуєте над законами думання вашого листувача, псіхольоґії; коли шукаєте мотивів його мовчанки, етики; коли зносите по христіянськи свою вразу і обурення, естетики; коли поширюєте обсяг своїх товариських форм до тих меж, де льоґіка, псіхольоґія або етика стають лише товариськими формами. В цій школі вчитесь усіх предметів вищої освіти, з виїмком науки листування. Невідписування на листи, хронічне у наших земляків, не є гріхом проти товариських форм. Ви не в силі обурюватись на людину, яка десять разів обіцяла вам вислати бажану книжку, або повідомити про здоровля вашої рідні і яка щиро вірить, що зробить це напевно завтра або позавтра. Ви не в силі бути ображені на друга, який замість відповіді вам двома реченнями, пересилає вам ціле анґлійське часописне простирало у якому нема ніякої відповіди на те, що ви бажали би знати.

Історія сучасної нашої літератури і історія нашого сучасного політичного життя також не дають ніякої відповіді на те, що ви бажали би знати. Їх недостачі не є инші, ніж недостачі тих, які вам відписують. Наша література і політика вчили нас багато дечого, — та не вчили нас писати й читати. Вони були певні, що цього ми навчились вже в ґімназії і університеті. А ґімназія і університет були певні, що цей предмет належить лише до народньої школи. І в поглядах на читання і писання наша література і політика стоять на ступіні народньої школи.

Писання й читання є певним зусиллям волі, звязаним з хистом до псіхольоґічних і естетичних проблєм, або ж є навіть механічною звичкою. Ви маєте претенсії, щоби на ваш звичайний лист звернули увагу: гляділи на нього, як на форму якихсь думок і почувань! Наша література має дві сотки людей, які вважають себе письменниками і є ними в очах нашого інтеліґентного загалу. Ці люде мають перед собою тисячі зразків европейської творчости, а коли хапають за перо — тоді пишуть так, немов би їх читачі не читали ні одного европейського твору. Всі столиці Европи викидають щоденно на свої вулиці тисячі часописів, які в тисячних виглядах, обрисах, відтінках і перспективах зясовують політичне становище менту. Наша політика має двайцять тисяч людей, які вважають себе політичними діячами і є ними в очах інтеліґентного загалу. Коли ці люде беруть за чужинний часопис, то вони читають його так, немов би всі ті слова, які є в часописі поруч, над і під словом: "Україна", не мали ніякого значіння.

Одержуєте рідні книжки і часописи. Проглитаєте їх в голоді за рідним словом, який що раз частійше під впливом чужинного середовища запитується і тратить рівновагу, і шукаєте в них жагуче ясної, сміливої, неоманної свідомости, яка бачить дійсність і є приготована на боротьбу з нею. Коли це є роман або том поезій — находите в них сватівський патос часописної статі: штигулькаючу прозу. Коли це є часопис — находите в ньому патос поетичної промови на ґімназійних вечерницях: штигулькаючу поєзію. Приходять хвилини, коли вам здається, що ви є відрізані від світа, заблукаю в чужім пралісі, без орґанів розуміння того, що є для вас найдорожче і найближче. Ви бажали би тоді, щоби рідні діячі та письменники стали бодай малпами: стежили за тими, що вміють читати та писати, і щоби наслідували їх.

І ви є справді відрізані від світа. Ні ті, в яких руках находиться вплив на долю вашої батьківщини, ні ті, від руки яких залежить сила й краса рідного слова, ні ті, яким простягаєте руку в далечінь, як другам-повірникам, вci вони не мають ніяких підстав на те, щоби глядіти на вас поважно. Колиб ви були членом австрійського парляменту, позволили себе називати довгі роки професором, стояли на чолі якої небудь фракції мертвонародженої політичної партії або видавали "Хлібороба" — тоді ви могли би писати до схочу поезії, драми, романи або наукові студії, поперероблювані з ваших студентських літературних спроб, і ваші плоди були би скрізь друковані, себто, всі вважали би вас письменником. За те, коли ви протратите десять років на те, щоби зрозуміти дещо з европейської поезії, драми, роману або якоїнебудь наукової царини, а захочете висловити свою думку про ті політичні події, про які невпинно теревенять українські народні вчителі, війти, фельдфеблі, дяки і всі духово посвоячені з ними недокінчені українські інтеліґенти — тоді всі земляки будуть уважати вас дилетантом.

Ви зробили смертельну помилку, прикладаючи до розуміння суспільних явищ ті самі домагання, що до иншого обсягу ваших дослідів. Ви були необережно-молоді, віруючи, що для розуміння політики, літератури або мови треба мати також якесь підготовлення. Чим частійше будете стояти козирем на засіданнях, зборах, комітетах, вічах і з'їздах, конґресах, чим з більшою самовпевністю будете вживати слів "свобода", "самостійність", "національні інтереси", "принціпіяльні становища", "остання політична орієнтація", — "політика Союзних. Держав", "европейська констеляція" — тим швидше повірите самі, себто, повірять вам, що ви маєте всі поважні умовини на передняка.

Коли в Льондоні прочитуєте національно-державні метикуваті рефлєксії, постанови або висновки такого передняка, в руках якого опинилась доля рідної країни, — коли вам тоді рябіє в очах і інколи хочете закричати, мов крізь сон, що не ви живете на острові, а ціла рідна країна опинилась на середині темного океану, мов закрижнілий корабель, тоді — можете хіба написати ще один лист.

Другам кидаєте клаптики наболілого переживання; керманичам дорогої вам справи кидаєте висновки наболілого питання; і кидаючи лист в поштову скриньку, згадуєте мимохіть перстень Полікрата, кинений в море. Минають тижні, часом місяці, і залізнича сіть не вловлює ні одної риби. Риби не чують; риби мають студену кров.

Падолист, 1920.

[Воля, 11.12.1920]

II.

Між Парижем і Льондоном.

Між Парижем і Льондоном лежить море. Коли хто хоче підкреслити ріжницю двох культур, не може сказати більше. Читаючи і базікаючи про Анґлію, мені здавалось постійно, що перехід від Франції до Анґлії не є важчий, як півторагодинна подорож кораблем. Я не переходив ще тоді морської хвороби.

Коли відчалений від берегу корабель почав розколихуватись від ненадійної бурі, я згадав діточі вражіння з гойдалки, впевняючи себе, що такі памороки навіть приємні. Я зрозумів ріжницю двох заколисних рухів — моря та суходолу: двох культур, щойно тоді, коли моє тіло стало вульканом, який нестримно викидає з свого нутра весь зайвий вантаж чужинного культурного надбання. Приходить препоганий мент фізичного "катарсіс", коли весь світ стає настільки байдужим, що можна не думати про долю своїх покинених валіз, де веземо чужу друковану мудрість і власну недруковану вражливість.

Ля Манш зясував мені дуже дидактично прогалину між світом двох культур. Людина, яка глядить на поверхню моря, або чужої культури, а дістає памороків, упевняє себе, що бачить прегарно і не почуває потреби зміняти місця, щоби голова стала яснійшою. Подорож з Парижу до Льондону може бути повчаюча, як кожна подорож, в якій можна забавляти уяву грою контрастів і суцільних висновків — вічно зрадливих при зясовуванню перших вражінь. Голову обхоплює запит, настирливий, як морська нудота: коли два союзні народи викидають що днини на свої береги стільки сусідів і один з них любить море, а инший — суходіл, то як не повірити, що культура є справою смаку? Систему Кондіяка або Гобса лекше засвоїти собі, ніж тон французького дотепу, або стриману анґлійську усмішку; рухи і тони не є незалежні від шлунка, себто, основи смаку а закони і примхи шлунка вироблюються цілими поколіннями. Ось чому сотки людей на кораблі може в надивогляднійших позах силкувались в поті чола, щоби випорожнити свій шлунок, а решта вітає з сяйовом віч кожний водяний вал і глядить із спочуваючою погордою на слабощі новиків.

Псіхольоґія двох великих народів є прегарною темою для міркувань в мент, коли голова ходором ходить, а ноги бажали би врости в кораблину долівку цупкійше ніж те, що називаємо культурою, вростає в те, що називаємо душею народу. Млоїться тоді, що дуже бідним мусить бути нарід, який вдовольняється власною країною і її культурним надбанням, а не має очей для чужих краєвидів, ніг для мандрівок, або язика для чужинних мов. Здається тоді, що й не дуже багатим мусить бути нарід, який живе невсипущою жадобою, щоби простягнути свою владу над найдальшими закутинами островів, пустар, степів та пралісів. Коли в тузі за власною національною культурою добачуємо докази культури у факті, що якийсь нарід любить свою національну традицію або кольоніяльну торговлю, уявляємо собі, що досить любити чужі кольонії або власну національну традицію, щоби мати й власні кольонії завдяки національній традиції або національну традицію завдяки кольоніям.

Вірю в те, що є на світі чимало дуже ориґінальних міст і що можна між ними найти неодну пару таких суперечних, що їх контрасти переплутали би паралєлі найкращого софіста. Мало великих міст стільки знає про себе і так назирком стежить за собою, як Париж та Льондон. А проте сила контрастів і паралєль виринає між ними не меньше разів, ніж хвилі того самого моря, яке бє об ріжні береги їх двох країн. Контрасти і паралєлі зростають до найповнійших обрисів при порівнуванню двох індивідуальностей. Порівнування двох індивідуальностей може простягати тим ширші перспективи і прокидати тим глибші проблєми, чим більше духової потреби мають ці дві одиниці для взаїмного зрозуміння себе.

Париж уважає себе серцем сучасної людини як одиниці; Льондон уважає себе мозком сучасної людини як маси. Ніякі дві инші столиці двох инщих народів не висловлюють з такою ясністю змагання старої культури, щоби зясувати її мету та вартість. Париж є представником культури, яка плекає культ індивідуальности, аж до віри, що очі всіх культур є звернені на її силу і що всі розуміють її. Льондон є представником культури, яка плекає культ усуспільнення, аж до віри, що її очі є звернені на слабощі всіх культур і що всі розуміє — вона.

А в тім: море лежить не лише між Парижем і Льондоном.

Жовтень, 1920.

[Воля, 18.12.1920]

III.

Літературна мова в політиці.

Ніхто не сумнівається у впливі політичних подій на літературу з виїмком політиків і літераторів. Коли декому з них звернете на чужині увагу, що складений ним документ або книжку слід було би виправити, то можете почути, що в великих історичних хвилинах слово не грає ніякої ролі, лише діло. Ось чому такий направник історії складає невпинно нові заяви, поклики, деклярації, маніфести і універсали.

Фільолоґ має змогу показати здивованим очам сучасників: які непередбачені наслідки мають політичні події на розвиток літературної мови. Колиб політичний діяч мав більше сміливости, ніж треба для відкинення або підписання союзу з якимнебудь із своїх учорашніх ворогів, тоді його сучасники не вийшли би з дива: які непередбачені наслідки має розвиток літературної мови на політичні події.

Бepу один з сотих прикладів за останні два роки нашої еміґрації, приклад, який одною краплею наповнює ущерть каламар мого серця, що скапує в оцю статтю. Передімною лежить поклик в справі львівського університету, звернений на французькій мові до "Академій Наук, університетів і инших наукових (!) товариств (!) цілого світа", підписаний представниками 15 галицьких культурних орґанізацій. Культурний польський нарід, якому остання війна щойно принесла державне визволення, користується законом, нечуваним ні в одній культурній країні в Европі: не дає права вступити в університет українським студентам, які не є польськими підданими, або не служили в польськім війську, себто, боролися проти власних земляків. Це є неймовірне. А проте є в цьому поклику ще щось инше, більше неймовірне. Він є написаний такою францужчиною, що першою рефлексією европейського вченого, професора або хоча би пересічного інтеліґента буде запит: невже-ж ніхто з підписаних не знає французької мови настільки, щоби зрозумів її страховинний комізм та безграмотну саламаху, невже-ж ніхто не розуміє пошани для чужиної мови? Хто з чужинців збагне закулісові періпетії такого видавництва? Кому відомо, що сміх кривдить підписаних, між якими є саме люде, які володіють французькою мовою непогано та які не бачили цього тексту, даючи згоду на свій підпис. Перекладчикам і видавцям, які пустили в світ такий злочинний документ, і не в тямки, що вони подають на глум як найчистійшу справу. Коли при першім погляді на такий нечитаний ще листок, з думкою про насильства ворогів хочете крикнути: "розбишаки!" мить пізнійше самі не знаєте, до кого звернути цей оклик обурення, і наші почування зясовуються як найпростійшим шляхом асоціяції в обривку строфи:

z poszątku porval mnie śmiech pusty,

a potem litość i trwoga.

В протесті для оборони прав української молоді є речення, які замість дзвонити на сполох повертають у нівець поважні почування читача; деякі звороти полишаються незбагнутою тайною для кожного, хто не вміє їх зукраїнщити дослівно на питомий сентиментальний патос, висловлений педантичною канцелярщиною. Є инші, які нагадують клясичні зразки ґімназійних перекладів клясичної літератури. Чи сміх має розсіяти пригноблення, чи безсила лють має стримати бажання сміху?

Не повірять. Наш інтеліґентний загал глядить на домагання чужинних мов крізь потреби, які вдоволяють його на рідній мові. Мені доводиться чути постійно, як наші політичні діячі впевняють, що вони або їх товариші володіють якоюсь чужинною мовою, хто з них зовсім добре, хто свобідно, а хто навіть прегарно. Коли хтонебудь з них заявляє, що він або инший земляк володіє чужинною мовою, як рідною, то на цій підставі можна без прибільшення, з якнайбільшою рішучістю, заявити, що він володіє нею препогано. Такий добродій вживає в розмові з чужинцем не більш слів, як чужинний селянин, або робітник, переставляє їх в реченню по вподобі, збогачує чужинну мову термінами та висловами, перелицьованими з рідної на чужім варстаті, і ніколи не подумає про те, що в його шкандибаючій красномовности підмет не може найти свого присудка, а присудок втікає туди, де навіть німецький присудок соромився би стояти.

Даремно впевняти таких добродіїв, що чистота мови, якою людина володіє в Західній Европі, є не меншою ознакою клясової й культурної приналежности, ніж чистота сорочки. По кількамісячнім побуті за кордоном вони перевірюють точність перекладів на чужинній мові з такою самоповагаю та самовпевністю, з якою пишуть неграмотно на рідній і з якою чужинці вкидають до кошика українські дипльоматичні ноти, брошури і комунікати українських пресових бюр. Не прикладаючи до рідної мови домагань західнього Европейця, земляки не мають спроможности відріжнити ступінь освіти чужинця, — форми від суті. Сотки брошур і книжок, виданих для пропаґанди на чужині нашими місіями і комісіями, комітетами і коміками, бюрами і баюрами, здебільша навіть непригожі до такого вжитку, як оцей університетський поклик, якого обгорточці сторінки гарного чистого паперу служать мені в цій хвилині за бруліон.

Ніякого европейського інтеліґента не можна приневолити до читання друкованого паперу, який вражає його ідеї та естетичні почування. Ми не маємо багато людей, які мають умовини на те, щоби промовити до псіхольоґії західнього Европейця. Зрозуміння такої псіхольоґії не є лекше, ніж засвоєння собі духа чужої літературної мови. Кожна літературна мова зберігає цілий окремішний, доцільний світ ідей та почувань, недоступних для чужинця шляхом абстрактних узагальнень. Ніхто з нас не може домагатись від політичного діяча, щоби він зрозумів світ чужої культури швидше, ніж володітиме першою силою впливу на чужинця: його літературною мовою. Одначе кожний з нас має право домагатись, щоби політичний діяч не відбирав нашим національним правам їх власної сили, нехтуючи і чисто-формальними, а проте першими законами на чужині. Одним з таких перших законів є зрозуміння ваги мови інтеліґентної кляси з Західній Европі — чистої, літературної мови.

Міліони йдуть у нас на те, щоби земляки робили собі на чужинних мовах фільольоґічні і політичні вправи. За соту, тисячну частину тих фондів можна було би видати цілу енцикльопедичну бібліотеку для ознайомлення світа з Україною на всіх европейських мовах і цілу бібліотеку перекладів з усіх европейських мов для ознайомлення України із справжньою европейською культурою. Земляки на чужині цінують чужу культуру на підставі готелів, ресторанів і кафешантанів, а чужинці цінують українську культуру на підставі таких земляків. Нині находимося в стадії ліквідації 24 дипльоматичних місій, як після найкраще виграної війни ліквідується шпиталі, і не маємо навіть ні одного журнальчика, який би зродився з потреби слідкування за проявами культури в Европі і культурою прояв в Україні.

Коли подумати про це — світ замакітрюється і все довкола стає таким неймовірним, як неймовірною є українська дійсність на чужині.

Падолист 1920.

[Воля, 22.01.1921]