Мовчати

“Про те, про що не можна сказати, треба мовчати.”

Людвіг Вітґенштайн

Спершу хочеш написати про наше легковажне поводження з соцмережами, про те, як вони з’їдають нас і наші думки, заробляють на втраченому нами часі, маніпулюють нами, нівелюють всі можливі поняття, чесноти і цінності. Хочеш занадто голосно і пафосно розповісти про те, що фройдівське невдоволення культурою тепер замінило невдоволення соцмережами, і якщо перша нас об’єднувала заради торжества Еросу, придушуючи зі всією силою найтемніше у наших бажаннях, то друге навпаки об’єднує нас тільки Танатосом, котрий витягує з нас на поверхню найагресивніше, невтомно збільшуючи наш апетит до всього, що пахне смертю. Але от стається якась нова хвиля онлайн-активізму, і тобі здається, що важливіше спершу покопирсатись у ній, і ти починаєш розглядати з усіх сторін немічність та лицемірство віртуальних спроб змінити цей світ. Зрештою губишся і в цих спробах, бо зауважуєш, що з «критичним мисленням» теж не все так просто і воно викликає надто багато питань. І, здається, остаточно усвідомлюєш, що саме тут, можливо, ховається корінь проблеми, тому починаєш писати, читати, міркувати, доходити висновку, що теперішнє «критичне мислення» – це суцільний самообман і спроба приховати поразку прогресу 21-го століття, яке може дати собі раду з космосом, але не годне навчити людину підкорити власне мислення. Тут знову губишся, бо все одно нема такої жаданої однозначності і взагалі все не так, щось всередині гризе, свербить, в горлі застрягає клубок недописаних слів і раптом тебе накриває безконечне затишшя, твій голос ніби зникає кудись назавжди..

Але краще спробувати розібратись з усім по порядку. Отож, більш як пів року тому прийшов карантин, а заодно і всі його недоречні недоліки, обмежене живе спілкування, перешкода для заробітку, безкінечні дні з дітьми, втрачені можливості, скасовані поїздки, опісля яких віднайдена Туреччина, Єгипет, Сербія і Сомалі (про останніх двох жартую, звичайно ж). А ще нові формати дискусій, розмов, відшукування сенсів, перепис усіх, хто має безлім інтернет, нарікання на тяжку долю сторицею, втрачена весна, літо, осінь, зима і знову весна. Проґавлені ґранти, студії, культурні обміни, соціальні та інноваційні бізнес-політико-просвітницькі проєкти, ярмарки за кордоном, потенційні скандали та спроби їх таки провести, зберігши на рівні прожиткового мінімуму, бестселери без майбутнього, подвиги без справжніх вчинків і таке інше далі по списку. А пам’ятаєте, на початках карантину ми стільки говорили про необхідність спокою і перезавантаження, але потім щось пішло зовсім не так, і десь наприкінці весни чи то на початку літа раптом все більше почало розростатись нав’язливе голосіння, затьмаривши своєю нав’язливістю всю тишу світу. Що тоді відбувалось? Точно пригадую тільки те, що десь саме тоді вся наша ізоляція ніби розчинилась у всепроникаючому шумі та мутувала в найнеспокійнішу субстанцію невідомої речовини. І в результаті, здається, майже ніхто так по-справжньому і не помовчав, не побув просто так із собою, бо нам здавалось, що ж постійно щось відбувалось і все ще продовжує відбуватись, капризно провокуючи: «давай, опублікуй свою думку про мене». І для мене все ще залишається загадкою, як деяким людям вдається бути такими активними, так палко обурюватись і вдавано перейматись? Де ви набрали стільки сил в часи, коли зовнішній світ викликає лише бажання сховатись під ковдрою і спати бодай би до кінця світу? Але менше з тим.

Мовчання й затишшя може спершу скидатись на апатію, згодом – депресію, моментами – меланхолію, поміж тим нагадуючи ще декілька інших психічних відхилень, лінь, зацикленість на собі чи звичайну обмеженість. Зрештою здається не зайвим навіть піти до психолога, бо раптом мовчання починає набувати все більшої кількості чітких рис і поринати у темряву, а затишшя перетворюватися в вогку порожнечу. Так проходять тижні, місяць, два, три, поки ти паралельно шукаєш в книжках і дослідженнях з провідних наукових центрів бодай якесь пояснення всьому, що відбувається, і заодно надієшся, що от буквально день-два і голос знову проріжеться, бо стільки всього хочеш розповісти публічно. Але ранок, в якому ти прокинешся і знову почнеш відчувати потребу писати, ніяк не настає. Бо проблема таки не в тобі.

Все починалось значно раніше, назбирувалось потроху, але якось не мало змоги собі прорости. Аж поки не прочиталась книжка Джарона Ланьє “10 аргументів видалити свій акаунт у соцмережах”, що, здається, назавжди відбила бажання займатись активною діяльністю у соцмережах. Більше ніяких спроб когось там просвітити, долучитись до якогось активного фейсбук-бою, а заодно й сповідатись у власних чи чужих дописах, плакатись, розповідати про те, як прекрасно я божеволію чи навпаки – здоровію, намагаючись мотивувати та надихнути всіх нужденних стати на мене схожими. Але стан залежності не зникає так просто, тому я досі продовжую мало не щодня робити якісь дописи без глибокого змісту, лиш би засвідчувати власну присутність. Заодно зауважую дедалі частіше, як онлайн-поведінку декотрих друзів більше не годна сприймати та розуміти. І тепер доводиться все більше тренувати пам’ять, щоб не забувати, які всі ці люди прекрасні в реальному світі, як іноді бракує їхньої присутності й розмов про буденне в спільному фізичному просторі. Бо з кожним днем їхні дії все більше перетворюються на якісь незрозумілі спроби здаватися ще крутішими, сміливішими, гострішими на язик, відвертішими на фотографіях і в своїх дописах про занадто інтимне. Я сама робила багато із цього, і, здається, поки існуватиме фейсбук та інстаграм, буду на віки вічні – як і ви, до речі, – приречена на моментами цілком ідіотську поведінку, за яку сама себе б засуджувала ще років зо п’ять назад. Всі ці в’їдливі коментарі, нещирі лайки, переглядання сторіз на унітазі, зумисне продукування контенту, аби привернути увагу об’єкта своїх сексуальних фантазій, надмірне залюбовання власною роботою і проєктами, вимушене змінювання аватарок і рефлексивне зацікавлення новинами про найважливіше, і ще багато всякого іншого. Цей простір ніби якась мега-збірка всіх антиутопій, де виживе тільки найагресивніший і най доброзичливіший захисник світу. Про що там говорити? Для чого? Хіба ви не бачите, що цього разу фейсбук вам не допоможе просто так почати нову революцію? Хіба ви не помітили, що саме там ми всі розкололись на найменші частинки і саме там ми втратили свою країну, мову і залишки віри? Хіба не там розсварились ті, хто колись протестували разом, пліч-о-пліч? Хіба не там для багатьох інтелектуалів мова не мала різниці, хіба не там всі почали торгувати своїми цінностями і вимінювати залишки поваги та національної свідомості на європейські ґранти, “діалоги про важливі теми”, журналістські стандарти, які вимагають звертатись до ворога ввічливо та “об’єктивно” називати речі не справжніми іменами? І хіба була вирішена бодай би одна із проблем, з якими ми так вперто намагаємось саме там розібратись? Між іншим, а куди ділись збентеження через дискримінацію ромів, хіба вони вже всі живуть в мирі та злагоді? А де той пан скульптор з армією пісюнів, за якого всі так переживали? Як там справи у звільнених полонених, крім Сенцова й Асєєва? Як там демпінг цін на видавничому ринку, який результат з усіх тих ґрантів від УКФ, як там якість перекладів, пошуки наших Ремарка і Гемінґвея? Зрештою, де обіцяний провал Зеленського, його умовна “втеча в Ростов”, де? І стільки ще можна згадувати тих незавершених розмов, погроз, бутафорних дискусій та звинувачень, захисту прав пересічних скривджених, що краще таки й далі мовчати.

Бо пишеш і наперед відчуваєш спотворене прочитання, кивання головою, що так, отут правда, а тут ти щось перебільшуєш, маніпулюєш дражливими темами заради більшої кількості лайків. І взагалі, чи маєш ти право вголос про щось говорити, якщо не переймалася виборами в Штатах, не агітувала і не коментувала результати місцевих виборів, не писала жодного разу публічно “Аваков чорт”, не насміхалась з Зеленського на рівні його ж вбогого гумору, не цькувала нинішній уряд, не підтримувала протести в Польщі, Білорусі чи не обурювалась врізанням бюджету на розвиток культури і т.і.?.. Якщо ти не мислиш “правильно”, по-лібертаріанськи, по-сучасному, не сповідуєш онлайн-активізм, не намагаєшся при кожній непередбачуваній проблемі наввипередки пояснювати, чому вона сталась, не вважаєш за необхідне зациклюватись на політиці, купити книжку про Стуса, то направду краще й далі мовчи. Добре говориться тільки тим, хто живе за встановленими правилами цього дивного, нового світу і його цілодобово активних та повсякчас небайдужих громадян з найправильнішими цінностями, демократичним розвитком, критичним мисленням, толерантністю та фемінізмом, сакральністю читання книжок про найважливіше, любов’ю до радянської архітектури, ненавистю до будь-яких проявів націоналізму та релігійності, гордим підспівуванням лівакам.

Хіба не краще про це все й далі мовчати? Бо взагалі в тебе якесь надто вже негативне мислення, піди до психолога, ти сама з цим не справишся, і скільки можна з цим своїм ніцшеанством, скільки можна пафосно говорити про те, що ми маємо більше часу проводити наодинці з собою, якщо всі знають, що успіх тільки в постійній комунікації, співпраці, відчайдушній активності, вечірках в часи пандемії, залежності від присутності інших і постах про те, які ми нещасні і класні. Тому краще все ж повертайся у власне затишшя.

Затишшя, в якому не знаєш, чи все завершиться бурею, і так само не знаєш, чи воно в принципі коли-небудь закінчиться, і якщо так, то чи станеться це цього місяця, року, життя, століття. І це затишшя якесь таке особливе, бо йому ж йдеться не тільки про мовчання саме по собі через роздратованість зовнішнім світом, йому йдеться заодно і про потребу тримати при собі власні роздуми, оскільки саме так ти відчуваєш їхню вагу і цінність, тільки так ніхто не зможе спотворити їх своїм викривленим прочитанням чи спробою переконати тебе, що це ти неправильно мислиш, неправильно дихаєш, неправильно ковтаєш слину. Хіба ж не здається, що в цьому радикально високосному 2020-му році невисловлення власної думки могло б стати найголоснішим закликом до дії, найрадикальнішим з усіх можливих протестів? Бо все навколо так швидко несеться і всі навкруги стільки ґелґочуть, намагаючись вирішити найгостріші проблеми планети, часу та простору заднім числом, що мати сміливість зберегти свої думки тільки для себе – це нарешті позбутись онлайн-кайданів і бодай в чомусь відчути себе оригінальним. Мати щось без фільтрів з соцмереж, мати щось чисте і непорочне, згадати, якими думки виглядали до того, як почали бути надбанням чи здобиччю кожного пересічного бота і самоука-всезнайки?

Тому краще й далі мовчи. Мовчи про весь гнів від втрачених акцій протесту, мовчи про безглуздість спроб вирішити все в режимі онлайн, мовчи про безпомічність нарікань, мовчи про непропорційність зацікавлень зовнішнім світом, мовчи про безодню страждань тих, хто не вписався в статистики коронавірусу, мовчи про страждання від надмірних повчань, списків всього, що треба подивитися і прочитати, мовчи про відсутність мовчання, мовчи про ті дні, в яких так хотілось померти, мовчи про все, що не стосується вподобань і висловлювань власної думки у відповідь, мовчи про усе, що насправді хочеш сказати. Мовчи про те, що в реальних розмовах все значно краще, мовчи про радість від карантину вихідного дня, втрачений і знайдений сенс писання, листування і обміну втомою, мовчи про усе, чому немає початку й кінця. Мовчи, в цьому насправді й ховається вся радість від існування. Мовчи. Бо справжня свобода – це іноді саме ця безмежна можливість просто мовчати.