Для тих, хто не спить

Йосип Ротський полюбив радіо в ті ж таки підліткові роки, коли взагалі полюбив. Ви ще не знаєте, хто такий Йосип Ротський, але невдовзі про нього почуєте, бо він уже йде до вас.

Про себе я можу сказати приблизно те саме: радіо я полюбив підлітком. Проте не радіо загалом, не всі його прояви. На ті часи цих проявів (якщо виключити вуличні гучномовці) було всього три. Інших можливостей для радіовтілення я в тих часах не пригадую.

Репродуктор, транзистор, радіола.

Перший подобався найменше, якщо взагалі подобався. Він промовляв офіціозом, усіма його левітанами й левіатанами, штучно-диктаторською вимовою дикторів, іноді намагався побавити радіовиставами – незмінною загибеллю ескадри чи несмішним калиновим гаєм, по суботах заливався локальним концертом на замовлення з його пласкою радянською музикою. Єдине, за що його можна було сяк-так терпіти, – це за пискляві голоси лисичок, зайчиків і колобків із вечірньої казки. Але у підліткові роки я вже, природна річ, цілком позбувся їхнього впливу.

Чому він так дивно називався – репродуктор? Ніби якийсь племінний самець у зразково-показовому стаді. Коли він і здатен був бодай щось репродукувати, то хіба що брехню. Його тому й називали брехунцем частіше, ніж репродуктором.

Транзистори, переважно латвійські спідоли-селґи, являли собою щось абсолютно прогресивніше. В порівнянні зі сталінською архаїкою репродукторів це була втілена шістдесятницька модерність. Або принаймні модність. Мати транзістор було модно. Добрі для літа, для ріки, пляжу, поля і лісу, для вечірньої втечі у спокусливу темряву на задньому сидінні мотоцикла, вони стали невід’ємним аксесуаром перших еротичних пригод. А їхні висувні антени, схожі на рапіри до того ступеня, що можна було ними фехтувати! І головне – вільний вибір бажаної радіостанції. Репродуктор змушував слухати, що давали. Транзистор натомість, немов інтернет, що заволодіє нами трьома десятиріччями пізніше, провокаційно виманював за межі дозволеного.

Моєю фавориткою, проте, стала радіола. Десь у моєму досвідомому віці батьки спромоглися на придбання «Комети» – гадаю, то була модель 1962 року. Коли я опанував літери, то зміг на ній прочитати слово «Сарапул». Це означало, що її виробили на Сарапульському заводі ім. Орджонікідзе. Де в біса той Сарапул, хто мені скаже? Не Саратов і не Саранськ, а саме Сарапул? І хто в біса той Орджонікідзе?

Я любив нашу радіолу з таких чотирьох (їх існувало більше, але ці найсуттєвіші) причин:

а) на ній можна було крутити платівки

б) вільний вибір країни та станції зі значно ширшим, ніж переважно у транзисторів, діапазоном – довгі, середні, короткі та ультракороткі хвилі

в) моя канапа розташовувалася до неї впритул – отже, вночі я міг удавати, нібито сплю

г) мій письмовий стіл (у мене вже й тоді якийсь був) так само розташовувався до неї впритул – отже, вечорами я міг удавати, ніби готую уроки.

Тобто з нашою радіолою я жив обіймаючись – особливо десь у 1973–76 роках. Але яка тоді була музика! Це ж золоті роки. Самі тільки ґлемери, яких на той час крутили заслужено багато, чого варті: Еліс Купер, Браян Феррі з Roxy Music, Slade, Ґері Ґліттер, ранні квіни! Та навіть і не ґлемери – якась, прости Господи, ABBA з тієї радіоли звучала так, що не хотілося відразу вимкнути її геть.

На середніх я слухав Румунію («аїчь Букурешть!»), частіше – англомовну станцію Radio Luxembourg, ведучі якої симпатично підспівували ледь не кожній пісні, а на худой конец – московський «Маяк», суттєво ліберальніший за Першу програму Всесоюзного радіо. Це він, «Маяк», часом наповнював залитий непробудністю простір ночей дивними програмами, від самих лише назв яких робилося щемко: «Для тих, хто в морі». Або «Для тих, хто не спить». Я не спав.

На довгих таки домінувала Перша, але не совітська, а варшавська, тобто Jedynka, де до студії «Молодіжного радіокур’єра» щосуботи заходив незабутній Пйотр Качковський і зі знанням діла презентував новий альбом когось із ґрандів. «Богемну рапсодію» квінів я вперше в житті почув саме з його подачі увечері 31 грудня 1975 року, і вся моя подальша новорічна ніч перетворилася на десятки поспіль прослуховувань тієї рапсодії, бо до реґулярних радіопояв Качковського я готувався і про всяк випадок завжди мав під рукою під’єднаний для запису маг.

Що ж до коротких з їхніми аж двома діапазонами, КВ1 і КВ2, то там і пульсувало Заборонене. На коротких мовили станції-підривники – голосами дисидентів і диверсантів, крамольними політичними коментарями, протестними віршами й уривками зарубаних цензурою книг. Голос Америки, Свобода, Вільна Європа, Німецька Хвиля, Радіо Швеція – кращих метафор годі було знайти. Про ведучого Раду Теодора з румунської служби «Europa Liberă», мого найкращого мертвого друга, живцем розірваного на малесенькі шматочки бомбою від чаушесківської секуритаті, я не міг не згадати в «Таємниці».

Парадоксальна, до речі, історія – радіо і диктатори. В золоті роки диктатур – 1920–40-ві – радіо вповноважили стати чи не головним інструментом пропаґанди, а голоси Гітлера, Муссоліні та Сталіна (хоч останнього часто заміщав уже згаданий Левітан) магнетизували мільйони людських уваг. Зате нині радіо – чи не найчистіше з медій. У будь-якому разі – найвільніше від політичного шахрайства, найінтимніше, найприватніше. Ви можете легко виграти президентські вибори самими тільки телеканалами. Але виграти самим тільки радіо у вас, на щастя, не вийде.

З усіх мистецтв сьогодення найважливіше – слухати.

Свій роман «Радіо Ніч», який от-от побачить світ, я написав з любові та вдячності. Якби старим радіолам можна було присвячувати книжки, то цю я присвятив би нашій «Кометі».

Завтра вночі, точніше опівночі, а ще точніше – в ніч на неділю в 00:07, я почну читати «Радіо Ніч» зі студії Українського радіо на Хрещатику, й це буде наживо в реальному часі та просторі. Вмикайте свої теперішні «радіоли», суньте їх упритул до ваших ліжок, умощуйтеся поодинці чи парами, заплющуйте очі…

Але не спіть.