Ільченко О. Порт Житана: роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020.
Як відомо, найбільшими шанувальниками мистецтва є люди заможні, ті, що їх шанобливо називаємо олігархами. Чомусь мені здавалося, що олігархи – то серйозні дядьки, які грошей на вітер не кидають, а вирішують глобальні питання індустріалізації чи аграрного виробництва, контролюють популярні медіаресурси і формують політичну мапу, а виявляється, що олігархи – це ті, котрі до глибини своїх мільйонних чи й мільярдних покладів у банках (не плутати зі слоїками) розуміють сенс кількох квадратних метрів покритих фарбою полотен Марка Ротка чи Барнетт Ньюман. Якби йшлося про Сальвадора Далі чи Івана Марчука з його пльонтанізмами, це ще можна було б збагнути, а то ж – ні форми, ні композиції…
Роман Олеся Ільченка «Порт Житана» (з наголосом на останньому складі) не має стосунку ні до М. Ротка, ні до Б. Ньюмана. Зате він має стосунок до теми мистецтва в олігархізованому світі. Йдеться про українських та російських товстосумів і їхню боротьбу за мистецькі цінності.
Час романної дії охоплює майже столітній період від закінчення Першої світової війни і до Революції гідности. Географія книжки теж доволі розлога, хоча переважно події відбуваються в Парижі та Женеві. Простір роману густо маркований мистецько-історичними топосами, що є певною заманкою для читача, зацікавленого європейськими маршрутами українських художників періоду міжвоєння, зв’язками з паризькою богемою. Ось Олександр Архипенко готує каву і прогнозує загострення на політичній мапі Європи. Ось Сергій Лифар зізнається у колі друзів, що водив Гітлера приміщенням паризької опери. А ось співачка й актриса Сюзі Солідор, яку називали найпортретованішою жінкою свого часу, кохається з українським художником Марком Мазуром – одним із головних героїв цієї книжки.
Про останнього ви могли досі не чути – це образ, створений на основі біографій українських митців міжвоєнної еміграції. Сюжетні лінії Мазура та його оточення і, з другого боку, олігархів, артдилерів та співробітників фірм сумнівного призначення періоду президентства Януковича переплітаються у точці пошуку творчої спадщини художника. А оскільки найбільшими поціновувачами мистецтва є самі знаєте хто, то і засоби для вгамування своїх не зовсім естетичних запитів вони вибирають відповідно до міри особистого цинізму і здатности уникати кримінальної відповідальности.
Олесь Ільченко із новою книжкою.
Олесь Ільченко, який близько десяти років мешкає у Швейцарії, вже достатньо обжився, щоб його герої не почувалися насильно закинутими авторською фантазією серед ландшафтів Женеви, Парижа, Ніцци чи Монако. Монако, яким його побачив Ільченко, – аж ніяк не схоже на те, що я міг собі уявити як Європу, дивлячись з вікон у бік Янівського цвинтаря: “… Коли пробіжишся магазинами, то зустрінеш добру половину коханок, дружин і дочок чоловіків із російського й українського списків Forbes. … В усіх бутіках біля кас стоять пакети, готові до надсилання за вказаними адресами, і на всіх пришпилені папірці з російськими прізвищами!”(с. 140). Та й Ніцца не зовсім така, як я собі уявляв, дивлячись з вікна на захід, у бік “тридцятки”. На тамтешньому клубному танцмайданчику танцюють… ні, не міліцейські пари, як у вірші Віктора Недоступа, проспіваному «Мертвим Півнем», а – гареми фарбованих блондинок з череватими мільйонерами, бандитами й спортсменами, і бачиться їм земля в ілюмінаторі, і сниться їм, як свідчить їхнє колективне волання під супровід шарманки, “нє рокат касмадрома, нє ета лєдяная сінєва, а снітса нам трава, трава у дома, зєльоная, зєльоная трава…”(с. 144). Що ж би то були за вечірки без трави у Ніцці.
Але передовсім «Порт Житана» – це роман про долі мистецьких творів та людей, котрі їх зберігають, шукають, замовляють, в олігархізованому світі. Важлива тема з подекуди дуже навіть дражливими сюжетними ниточками, що ведуть вглиб того неосяжного краю, де так люблять співати про землю в ілюмінаторі. Читатимете – зверніть особливу увагу на згадочки про Геленджик, пригадайте, хто такий Асланбек Андарбекович. Такі деталі не повинні залишатися непоміченими.
Олесь Ільченко презентує свій новий роман на терасі готелю "Порт Житана".
Роман читається дуже добре, принаймні якщо ви не проти детективного жанру з його динамічним сюжетом, пошуком картин і пошуком убивць, подвійною крадіжкою і т.д. Читабельности книжці додає мистецька аура періоду двадцятих – сорокових. Завдяки образові Зої Назар (Сотковської), інспірованому художницею Зоєю Лісовською-Нижанківською, вдалося поєднати минуле і сучасне, оприявнити невідоме. І не так важливо, чи справді існував художник Марко Мазур, котрого французи називали Мазюр (очевидно, з наголосом на останньому складі), як те, що українське мистецтво все ще неналежно поціноване у світі – величезні пласти мистецької спадщини були викреслені з історії через російські репресії стосовно творчої інтелігенції, а до багатьох інших українських художників приклеєно лейбу росіянин. А втім, чого дивуватися, що російський мільярдер, громадянин Кіпру, власник футбольного клубу «Монако», скандально відомий своєю суперуспішною риболовлею в артбізнесі (на одній лише картині Леонардо да Вінчі розбагатів на понад 320 мільйонів доларів – про це масово писала західна преса), запитує українського артдилера, що представився збирачем колекції українського авангарду: а хіба такий є? Адже ми самі мало знаємо українське мистецтво, і не тільки образотворче, а загалом.
Художня вправність Ільченка відчувається буквально з першого речення, хоча воно трохи оманливе своєю поетичністю, бо загальна тональність книжки більш приземлена (літаки, що йдуть на посадку вже наприкінці першої сторінки, – чи не про це сигналізують?). Мистецтво як світовідчуття, мистецтво як продукт людської діяльности і мистецтво як товар – сходинки, по яких ми дуже швидко спускаємося, аби мати справу в романі з тим третім рівнем. Але й там є свої фішки, що надають сюжетові продуманого естетського вигляду. Симетрії, в рамках якої сюжетні лінії перегукуються спільними мотивами. Якщо центральний персонаж сюжетної лінії з двотисячних артдилер Сергій Коваленко наприкінці третього розділу планує на 2010 рік поїздку по Європі, то на початку четвертого розділу, події в якому датовані 1920 роком, персонажі масово емігрують з окупованої більшовиками України на Захід. Любовні романи Коваленка і Мазура на чужині, їхні поїздки з коханими до Італії, передчасні пологи в їхніх дружин, повернення до Женеви йдуть, так би мовити, нога в ногу. Хоча часова дистанція – понад пів століття, контекст – інакший, тож зрештою виникають і цілком контрапунктні ходи: коли для одного настане час втрат (раптовий розрив з Селін Дюпон), то для другого відкриється нова перспектива (початок роману з Меган Вілсон); один повернеться в Україну, інший виїде за океан. Симетрія обрамлює текст Олеся Ільченка: розмова артдилера та галеристки Олівії на початку і вкінці; завершення основного етапу національно-визвольної боротьби наприкінці 1920 року – входження в основну фазу Революції гідности у лютому 2014 року.
Авторські читання роману "Порт Житана".
Думаю, що цей роман Олеся Ільченка викличе не менший інтерес, ніж його «Місто з химерами». Елегантно побудований на інтризі сюжет, доведений до логічного завершення, українське мистецтво в Парижі й Женеві, кілька любовних історій і нарешті жорстока боротьба олігархічних структур, пов’язаних з державною владою в Україні й Росії, – хіба цього мало?
09.12.2020