Музика Бітлз

ФЕНОМЕН БІТЛЗ. II.

(до 60-літнього ювілею Ліверпульської Четвірки)

 (див. частину I)

Деколи здається, що Бітлз – це продовження британської гегемонії у світі іншими засобами. Британія зі своїм імперським синдромом не може не домінувати у світі, і коли вже стало неможливим зброєю захоплювати світ, треба було захопити його музикою. Так і сталося на початку 1960-х років…

Коли з’явилися Бітлз, все, що було в музиці до цього, здалося чимось дуже незначним, майже нікчемним. Німецький психоаналітик, засновник неофрейдизму Еріх Фромм у 1950-х роках писав, що для молоді початку XXI століття Друга світова війна і Пунічні війни зіллються в одне нецікаве минуле. Так для мене з появою Бітлів рок-н-рол, твіст разом із вальсами, фокстротами, танго і усім іншим теж злилися в одне нецікаве минуле.  

Не думаю, що як живий свідок тої епохи, коли з’явилися Бітли, зможу про їхню музику, власне музику, а не епоху, розповісти щось абсолютно ексклюзивне. Я, як сучасник Бітлів – лише свідок історичного, ментального, побутового, духовного контексту (бекграунду) цієї музики. Декотрі молоді члени нашого фан клубу Бітлз заглиблені в якісь аспекти цієї музики більше, аніж я, деякі тонкощі розуміють краще від мене, і це мене навіть не дивує. А все тому, що геніальне явище відділяється від своєї епохи і стає банальною класикою на всі віки, доступною усім наступним покоління не менше, аніж тому поколінню, яке стояло біля витоків цього геніального.

Музика The Beatles… Я досі не можу прийти до тями, слухаючи деякі їхні речі, і вкотре дивуюся, як же ж це можна було створити такий досконалий геніальний шедевр, настільки досконалий, що деколи навіть не віриться у справжність його існування. Як висловився один мій шкільний товариш, Бітлз – це те, що не міг вигадати навіть якийсь професор із загробного світу. Що саме мав на увазі мій колега – второпати важко, але сказано сильно.

Як я тоді міг сприймати цю музику? Лише на основі тих критеріїв пізнання естетичної категорії прекрасного, які були вже сформовані попереднім культурним досвідом людства і закинуті в моє єство. Людство вже виробило ці критерії, і в душі кожної людини існує той чарівний ключик, який відчиняє шлях до пізнання й насолоди цією незрівняною красою. Я вже чув до цього і геніального Баха, і геніального Бетховена, і геніального Моцарта, і ту совкову туфту, яка називалася радянською популярною музикою. Тобто передумови сприйняття прекрасного чи відкидання потворного в мене були сформовані. І ось в радіоетері з’явилися Бітли з новим ключиком до неймовірної насолоди музикою. І закинуте до цього в мою дитячу душу філогенетичне старе й консервативне прекрасне швидко і в унісон спрацювало разом із новим онтогенетичним прекрасним, бо і перше, і друге – насамперед прекрасне.

The Beatles зробили в музиці новий, небачений досі геніальний якісний стрибок, використовуючи загалом класичні сім нот октави, але розставляючи їх таким чином, що виходили феноменальні шедеври. Американський музикальний критик Нед Рорем порівнює двох видатних композиторів XVIII століття – Моцарта і Клементі: вони висловлювалися однією музичною мовою, навіть працювали в одних стилістичних рамках, але лише в музиці Моцарта присутній дух генія, Божа іскра. В чому полягає цей геній і ця іскра, виявити неможливо, можливо лише геніальне відрізнити від негеніального. Бітлз загалом теж у своїх піснях використовували консервативні елементи гармонії, мелодії, контрапункту, ритму і оркестровки, але робили це інтуїтивно геніально – ламаючи усталені канони: вони майже все робили «неправильно». Напевно граматична помилка у назві гурту The Beatles символізує «неправильність» і їхньої музики.

Як деколи легко стати знаменитим. Імена англійських академічних скрипалів: Tony Gilbert і Kenneth Essex тепер відомі на весь світ. Бо вони 1965 року брали участь у запису пісні Бітлз «Yesterday» і вчили Пола Маккартні, 23-річного хлопця без музикальної освіти, який ще чотири роки тому намотував котушки трансформаторів, якою має бути правильна форма музичного твору і яка має бути у цьому творі кількість тактів. О, sancta simplicitas! Вони були свято впевнені у своїй правоті, у правоті академічної школи, яка виступає проти дилетантства. Лев Толстой – теж геній без літературної освіти – навчав, що будь-яка класична школа нічому доброму не вчить і лише нівечить творчий дух. І напевно мав рацію. Я майже не бачив академічних музикантів, які б відтворювали музику не зором, а слухом. Їхні вуха чомусь не чують звуків, їхні руки лише тупо відтворюють чорні карлючки, надруковані на папері. Пол Маккартні досі зле орієнтується у цих карлючках, але він – творець геніальних шедеврів.

Бітли ламали не лише академічні форми, але й традиційні пісенні. Золоте правило європейської та американської музикальної пісенної традиції говорить, що фрази, з яких будується пісня, повинні складатися з 8 або 12 тактів. На світі навіть існує книжка «Як написати популярний шлягер», одного разу я бачив її на вітрині книжкової крамниці на Академічній. Там написано, яка має бути у світового шедевру, який ви хочете написати, кількість тактів, зі скількох нот повинна складатися ключова музикальна фраза, скільки разів вона повинна повторюватися. Але, прочитавши цю книжку, у нас з вами створити світовий гіт, на зразок, скажімо, «Yesterday» стільки ж шансів, скільки шансів стати мільйонерами, прочитавши книжку «Як стати мільйонером». Моєму товаришеві, екс-вокалістові «Супер Вуйків» Святому, який мешкає в Сіетлі, одного разу пощастило побувати на лекції знаменитого композитора і продюсера Квінсі Джонса, і той розповідав, що ключова фраза класичного гіта не повинна перевищувати 12 нот. Я зразу ж відповів Святому: «Побачиш Квінсі Джонса, скажи йому, що завершальна фраза «Hey Jude» має 13 нот».      

Добре, що прості хлопці з Ліверпуля не читали книжки «Як написати популярний шлягер» і не слухали лекцій Квінсі Джонса. Вочевидь, вони навіть і не чули про класичну пісенну традицію. Не знаючи, що пісня має складатися з 8 чи 12 тактів, Леннон і Маккартні з успіхом писали композиції з частинами по 9 або 11 тактів, чи навіть по 6 із половиною тактів. Це найбільше помітно в «I’ll Be Back». Ця несамовито геніальна пісня варта цілих альбомів, таких як «Let It Be» чи «Sgt. Pepper». Так невеличкий, але рідкісний ексклюзивний діамант коштує дорожче, ніж купа величезних діамантів на велику кількість каратів. «I’ll Be Back» складається з частин по 6 тактів, а в деяких місцях є пасажі від 6,5 до 9,5 тактів. Таку «неправильність» автор пісні Джон Леннон робив, імовірно, не через бажання бути занадто оригінальними, просто це йому так Бог на душу поклав, це була іскра з Неба. Джон і Пол робили неможливе, тому що не знали, що це неможливо.

Структура цієї неймовірної речі цілковито розхристана: темп intro порахувати неможливо, акомпанемент акустичної гітари з ⁴/₄ раптом переходить на ³/₄ і назад, замість очікуваного другого приспіву – запаморочливий бридж зі зменшеними гармоніями, третій приспів зовсім відрізняється від першого, хоча гармонії ті ж самі. Починається пісня з мажору, який несподівано переходить у мінор, а в кінці першої фрази, де ти очікуєш на мінор, знову вривається мажор. Мажор і мінор несподівано міняються місцями, як у якомусь чарівному калейдоскопі, і в кінці пісня, логічно не завершившись, обривається, неначе сон. Цілковито сюрреалістична картина – несподіванка на несподіванці, але як все геніально.   

Оця «неправильність» у кількості тактів «I’ll Be Back» характерна для народних пісень, зокрема українських. Народ, коли співає пісню, не чекає на правильне завершення такту, не витримує ще декількох часток, аби за всіма теоретичними правилами завершити такт, а стрімко рве вперед за покликом душі, ламаючи усі канони, таким чином створюючи геніальні шедеври. А коли ми починаємо піддавати теоретичному аналізові ці шедеври, то виявляється – тут щось не так, там щось не те з точки зору теорії. Таким чином доходимо висновку, що геніальне – це те, що ламає усі попередні канони, тобто створює нове, небачене до цього часу. Це простежується майже в усій музиці Бітлз. Геніальний твір лишається геніальним у будь-якому виконанні: «Реквієм» Моцарта чи 5-а симфонія Бетховена добрі у виконанні Бостонського, та само, як і Лондонського симфонічних оркестрів. Послухайте сучасну версію «I’ll Be Back» у виконанні чарівних близнючок з Відня The MonaLiza Twins.      

Щоразу, коли виходив у світ новий альбом Бітлз, це була подія епохальна. Якщо ми, наприклад, візьмемо блюз, то між першими альбомами Cream чи Джимі Гендрікса і останніми альбомами від Стіва Рей Воена і до Кені Вейн Шепперда насправді різниця невелика. Так само стилістично тягнеться ниточка від Led Zeppelin до будь-якого останнього металевого альбому. Так само нетлінні Ролінги зберегли свій стиль від початку 1960-х і донині. Натомість між кожним попереднім і наступним альбомом Бітлз (а їх за вісім років вийшло тринадцять), кожний наступний альбом був абсолютно чимось іншим, аніж попередній. Навіть деколи здавалося, що для створення кожного їхнього альбому набиралися зовсім різні творчі групи музикантів. Все, ретельно напрацьоване на попередньому альбомі геть чисто кудись зникало, і на новому невідомо звідки з’являлися цілковито нові, небачені до цього музикальні ідеї. Якийсь нездоланний порив безперервно ніс Бітлів на все нові й нові обрії. 

У всіх напрямках рокової, джазової, поп-музики простежується тяглість і наслідування традиції. І блюз, і рок, і попса мають ту стильову червону нитку, яка тягнеться через роки й десятиліття. І блюз, скажімо 1930-х років, і 1960-х, і сучасний блюз – це блюз, який одразу впізнається з першої фрази, тобто це музика загалом консервативна й рутинна. Те саме майже з усіма стилями музики: гард-рок переходить у геві-метал, арт-рок у проґресів, ритмендблюз в соул, потім назад у ритмендблюз, а згодом у нью-соул. Нічого подібного у Бітлз немає, в них ніколи не було того, що називається власним стилем і тяглістю власного стилю.

Ми бачимо очевидну глибочезну стильову прірву між альбомами «Help» i «Rubber Soul», «Revolver» і «Sergeant Pepper», «Magical Mystery Tour» і «Abbey Road», але навіть між, здавалося на перший погляд, схожими «With The Beatles» і «A Hard Day’s Night», або «Beatles For Sale» і «Help» – різниця величезна. У Бітлів був такий невичерпний творчий потенціал, що до чого б вони не бралися, все виходило максимально різноманітно й геніально. Куди б не заносив їх їхній шалений творчий інстинкт, всюди вони створювали блискучі шедеври.   

Можна говорити лише про якісь міні-стилі у їхній творчості, яких можна нарахувати на пальцях. Це, наприклад, міні ретро стиль Пола, який простежується лише у трьох піснях: «When I’m Sixty Four», «Honey Pie» і «Maxwell Silver Hummer». Це захоплення Пола стилем бугі-вугі на «A Day In The Live» («Woke out, fell out of bed…») і на «You Never Give Me Your Money» («Out of college, money spent…»).  

Це міні індійський стиль Джорджа теж у трьох піснях: «Love You To», «Within You Without You» і «Inner Light». Індійський вплив у піснях: «Norwegian Wood», «Tomorrow Never Knows», «Baby, You’re A Rich Man» зовсім незначний, бо полягав лише у використанні індійських народних інструментів. Також міні стиль Джорджа, який можна умовно назвати «гітарним», простежується лише 1966 року у «Paperback Writer», «Rain», «Taxman», «And Your Bird Can Sing», але вже з «Sergeant»’a зникає повністю.

Стиль будь-якого альбому Бітлз настільки благодатний, що використовуючи його, можна було написати ще десятки феноменальних альбомів, але вхопивши за ноги одне геніальне, вони швиденько його використовують, одразу відкидають геть і беруться за інше геніальне, яке взялося невідомо звідки, щедрою рукою розсипаючи купи діамантів геніальних музикальних ідей, про які, щойно вони були подаровані людям, хлопці одразу знову забувають. Та і в межах навіть одного будь-якого їхнього альбому стільки неповторного та різноманітного, що уявляєш, ніби над цим усім насправді працювали натовпи геніальних творців, а не двоє-троє ліверпульських хлопців «with a little help from» Джордж Мартін.  

Бітли насправді були супер авангардистами, по-перше – в структурі твору, по-друге – в гармонії. Їхні стилізовані рок-н-роли (C-F-C-G-F-C) і твісти (C-Am-F-G) настільки досконалі й вишукані, що слухаючи їх, навіть забуваєш про традиційну гармонійну структуру цих двох найбільш популярних музичних стандартів  XX століття. У звичних для вуха банальних гармоніях рок-н-ролу чи твісту вони робили такі революційні вибрики, аж забивало дух. На тому місці, де ти чекаєш якоїсь усталеної десятиліттями гармонії, у Б. раптом з’являється щось цілком несподівано шокуюче. Пам’ятаю феноменальне враження від «Can’t Buy Me Love». На цьому принципі побудовані чи не усі найкращі пісні Бітлз: «You Can Do That», «Penny Lane», «I’m Down», «She’s A Woman», «The Word», «Day Tripper».

Серед понад двохсот оригінальних пісень Бітлів я нарахував рівну кількість стилізованих рок-н-ролів і твістів – по сімнадцять. Незвичний розвиток традиційних усталених форм характерний для сюрреалізму. Ми добре знаємо, як уві сні звичні для нас речі перетворюються на зовсім незвичні, і що головне, це нас не дивує. Таким чином ми можемо говорити про музику Бітлз, як про сюрреалістичну.

Щодо впливів на Бітлз і впливів Бітлз на інших, то це, напевно, тема для окремого дослідження, але тут хочеться повторити думку про те, що у них не було попередників і немає послідовників. Вони явно стояли осторонь усіх інших стилів і виконавців. І якщо навіть творчі площини Бітлів якимось чином перетиналися з творчими площинами інших, то цей перетин був абсолютно мінімальний. Про якісь витоки їхньої творчості з попереднього періоду – це взагалі тема нульова, там навіть за великого бажання нічого не виссеш із пальця і не візьмеш зі стелі. Що ж до їхніх наступників, то окрім «відданотріб’ютних» Rutles і мінімально стилізованих Oasis, не знаю, кого й більше назвати. Якщо вже дуже чесно, то щось мінімально бітлівське у 1970-х мені причулося у Slade, Queen і Pink Floyd, але якщо б мене запитали конкретно що, то нічого притомного я б не відповів.     

Незвичність і створення чогось нового виразно виступає і в багатоголосому вокалі Бітлз. Вони створили насправді прекрасний і чарівний до запаморочливості спів. А спів у них лише одно- дво- і триголосий, три голоси – найбільше. Там де насправді у них звучать два голоси, чується три, там де три – чотири чи п’ять. Доволі довгий час я був свято переконаний, що в «If I Fell» три голоси, насправді ж там два. За великого бажання у вокалі гурту можна знайти якісь елементи госпелу, якісь риси багатоголосого співу інших народів, навіть грузинського співу («She Loves You» на коді), але все ж таки це щось зовсім нове, до Бітлз нічого подібного не було, таких голосових розкладів не використовував ніхто.

Дехто говорить про кельтські корені в музичній творчості Бітлз. Вони, звичайно, тут присутні, але настільки завуальовано, що губляться серед подальших якісно нових нашарувань. І понад усім – потужний фолковий елемент, який присутній в будь-якій геніальній музиці.

Доказом феномену Бітлз є й усілякі несусвітні байки про їхню музику, які сміливо можуть сперечатися з байками про смерть Пола та іншими бздурами. Вигадуються легенди, які нічого не мають спільного з реальністю, потім ця бздура крокує собі успішно через роки й десятиліття, канонізуючись у рейтингах журналу «Rolling Stone», Вікіпедії і навіть у  Beatles Bible. Наприклад, про те, що альбом «Sergeant Pepper» з усіх альбомів усіх часів зробив найбільший вплив на розвиток рокової музики. Хотілося б у цих дуже поважних музикальних критиків попросити показати пальцем на будь-яку річ з «Sergeant»’a, а потім на будь-яку річ інших виконавців, де є відчутний стилістичний вплив. Стилістичного впливу Бітлз на будь-кого бути не може, бо ніхто більше не здатний створити щось подібне на серйозному рівні навіть і близько, хіба що як прикол: послухайте The Rutles.  

Бітлз – це як кохання до прекрасної дівчини, яке надихає на геніальні творчі звершення, але якщо хтось буде шукати у вежах, еркерах чи ризалітах талановитого архітектора тілесних форм його пасії, яка власне й надихнула його на створення цього шедевру, то навряд чи ми назвем цього шукача нормальною людиною. Бітлз насправді можна порівняти з шаленим коханням, яке надихає на створення усього прекрасного, що лишень може створити кожна творча людина, виходячи з можливостей свого таланту, але люди, натхненні музикою геніальної четвірки створювали й створюють, зокрема в музиці, щось зовсім інше, аніж було у The Beatles.     

Щодо інших бздурів, то мене, наприклад, до сліз розсмішили музикальні критики Ian MacDonald і Bill Harry, які писали про схожість акордів бітлівської «I’ll Be Back» з «Runaway» Del Shannon за 1961 рік. Що Джон Леннон міг взяти з якоїсь недолугої пісеньки для створення геніального шедевру, питання риторичне. З таким успіхом можна стверджувати, що Джон запозичив у Дела Шеннона ноти До, Ре, Мі, Фа, Соль, і навіть Ля і Сі. Також смішно виглядає спроба порівнювати  «This Boy» з типовим «конвеєрним» твістом Smokey Robinson «I’ve Been Good To You». Схожих прикладів можна навести достатньо.

Ще одна зі загадок Бітлз – це їхній недостатній професіоналізм у нашому сучасному розумінні. Це звучить доволі парадоксально, але у словах директора фірми звукозапису Decca Діка Роу, сказаних ним менеджеру Бітлів Браяну Епстайну про те, що хлопці не вміють ані грати, ані співати, є частка правди. Звичайно, грати професійно в тому дурдомі, який був на всіх без винятку їхніх концертах, завдання було надважке, зважаючи ще й на неякісну і малопотужну тодішню апаратуру, але в більшості випадків їхнє живе звучання у професійному плані – далеке від досконалості, інша річ – студійні записи.

Від 1966 року почали вже з’являтися музиканти супер професіонали – це Cream з Еріком Клептоном, у 1967 році з’явився Джимі Гендрікс, у 1968-1969 роках – барабанщики Карл Палмер, Джон Бонем, Ян Пейс, гітаристи Річі Блекмор, Джимі Пейдж, клавішники Кіт Емерсон, Джон Лорд, Рік Вейкмен. Яко музиканти Бітлз явно від них відставали. Недарма на останньому етапі творчості, коли вже почали вичерпуватися геніальні музикальні ідеї Пола і Джона, вони запрошували до співпраці у гурті справжніх професіоналів – гітариста Еріка Клептона і клавішника Біллі Престона. У постбітлівський період нас дивують доволі незграбні виступи на сцені Джона і Джорджа, в той час, як Пол мав професійний склад у Wings.

Отже, головне у тому незвичайному, що створили Бітлз, це не професіоналізм, а щось зовсім інше, майже містичне, що впало з неба геніальною Божою іскрою. Навіщо їм вміти класно грати, якщо вони генії? Ця Божа іскра, яка їх осінила, була миттєвою і швидкоплинною. Джону і Полу невідомо яким чином вдалося цю іскру вхопити і втілити у своїх піснях 1963-1965 років. І як вони потім не намагалися створити щось подібне, у них нічого не виходило. Виходило щось нове чудове й феноменальне, але вже не зовсім те, що раніше. А пісні кожного з них окремо після розпаду гурту навіть і близько не можна порівнювати з найкращими піснями, створеними разом. Ні Джон, ні Пол не могли пояснити, як так сталося.

І в цьому Бітлз теж виявили ще одну небачену до цього унікальність. Уся світова філософія говорить нам, що геніальність – явище стисло індивідуальне. Про якесь колективне створення геніальних шедеврів до Бітлз ніхто й не чув. Дарма ми будемо шукати якийсь особливий композиторський стиль Леннона чи Маккартні у найкращих піснях гурту. Окремі індивідуальні стилі обох формуються приблизно з 1967-1968 років і більш рельєфно виявляються у сольних альбомах Джона і Пола вже після розпаду Бітлів. Індивідуальні композиторські стилі у них з’явилися, але, на жаль, назавжди зникло те геніальне, що виявилося в їхній спільній творчості 1963-1965 років. Звичайно, деякі пісні хтось створив сам, але все ж багато тодішніх шедеврів були створені спільною працею. Як виникали чудові композиції цього періоду, і чому у подальшій творчості ні Леннона, ні Маккартні не вдалося створити щось подібне, напевно назавжди залишиться загадкою, як лишається для нас чудесною загадкою справжнє мистецтво загалом.

І ще одна загадка з багатьох. Пісні Бітлз – найпопулярніші у світі пісні, не є гітами у класичному розумінні цього слова. За винятком декількох, мелодії решти пісень Б. зовсім не є нав’язливими і такими, що легко запам’ятовуються і наспівуються. Ці пісні відзначаються деякою кострубатістю і не лягають на вухо так, як більшість класичних гітів. Але все це не має жодного значення. Невідомо яким шляхом, на противагу професіоналізму і традиціоналізму Бітли так міцно завоювали своє визначне місце у поп- і рок-музиці XX століття, як ніхто до них і після них. Але найголовніше, що ніхто до них і після них не завойовував такої шаленої любові мільйонів людей в усьому світі.       

І на сам кінець – ще одна з багатьох дивовижних загадок The Beatles. Серед поціновувачів гурту як старих бітломанів, так і молоді, деколи важко знайти однодумців з приводу геніальності тої чи іншої пісні. Ми у нашому колі складали різні рейтинги пісень, і майже ніколи, за рідкісним винятком, вподобання різних бітломанів не збігалися. У багатьох шанувальників Бітлів вподобання абсолютно різні і охоплюють різні етапи їхньої творчості. Висновок тут може бути лише один: майже всі без винятку речі The Beatles – абсолютно геніальні, здатні задовольнити будь-якого їхнього фаната.                         

У зв’язку з феноменом музики Бітлз виникає цілий ряд загадок. Чому, наприклад, Англія, ця, прямо скажемо, не дуже музикальна країна, у другій половині XX століття дала світу неймовірних Бітлів?  Чому не країни з віковою високою музичною культурою: Італія, Німеччина, Австрія, Іспанія. Чому не Америка – цей плавильний котел усіх чудових напрямків європейської, африканської та латиноамериканської музики? Здається, що все ж таки Англія, незважаючи на те, що не дала світові жодного видатного музиканта чи композитора, за винятком, можливо Бенджаміна Бриттена (але Бриттен все ж не Бах, і не Моцарт, і навіть не Чайковський), має всі підстави вважатися музикальною країною.

Ми знаємо, що та головна риса, яка виділяє англійців серед усіх інших народів – це традиції. Традиція, як підвалина усього суспільного життя. Це стосується й музики. Серйозне і бережливе ставлення до народної музики, до музичного фольклору передається в Англії з покоління в покоління. До цього часу тут збережене мистецтво бардів, яке своїм корінням сягає в середину першого тисячоліття, коли кельтські племена ще не були завойовані германцями. Зберігаються також традиції англійської балади XVII-XVIII століть, що досить відчутно й у творчості Бітлз. Величезну роль у музикальному вихованні англійців відіграє традиція домашнього музикування. В англійських родинах люблять співати, особливо хором, майже кожен грає на якомусь інструменті. В британських загальноосвітніх школах є обов’яковими, а, головно, престижними уроки музики. Рівень викладання музики надзвичайно серйозний. Але безумовно найголовніше в музичному вихованні англійців – це участь у церковних хорах. У кожній місцевій парафіяльній церкві в будь-якому куточку Англії існує чудовий церковний хор. А оскільки практично всі англійці щонеділі відвідують храми, вони постійно з наймолодшого віку перебувають під великим впливом хорової музики. У них це все вже на рівні генетики.

Рідко хто з більш чи менш обдарованих англійських дітей не проходить через участь у церковному хорі. У церковних хорах у дитинстві співали і Джон Леннон, і Пол Маккартні, і Кіт Річардз, і ще багато видатних рок-музикантів. До речі, Джона Леннона разом з його шкільним товаришем Пітом Шоттоном вигнали з церковного хору за те, що хлопці занадто імпровізували, під час богослужіння вигадуючи усілякі нетрадиційні контрапункти. Отож загальне музичне виховання пересічного англійця є надзвичайно високе, і це нарешті виявилося усьому світові у феномені Бітлз у другій половині XX століття.

Англійці люблять співати. Ми скажемо, що теж любимо співати?  Одного разу під львівською Ратушою на День Незалежності зібралася аж… тисяча людей і заспівала наш національний гімн. Таке в нашій історії сталося поки що лише один раз, і це для нас безумовно вважається великим досягненням, бо нещодавно зібралося лише чотириста. І це у Львові. А англійці ось просто так, знічев’я, ні сіло, не впало, для приколу збираються сотнями тисяч і співають свій духовний і національний гімни. Дивитися це відео щонайменше без розчулення неможливо. От коли ми так само сотнями тисяч в усіх містах України, ні сіло, ні впало, збиратимемось, аби заспівати наш духовний і національний гімни, ось тоді ми може хоч трохи зрівняємося з британцями, і у нас, можливо, колись з’явиться щось схоже на Бітлз. А країна, яка дала світові «Щедрика», безумовно на це заслуговує.