За Дунаєм, якщо перейти через якийсь старезний кам'яний міст, подібний на один з мостів з того циклу, що розтиражований на паперах евро, був невеликий парк. Я жив перед мостом – у самому середмісті Реґенсбурґу. Була середина лагідної осені на початку століття і тисячоліття. Приїхавши до Реґенсбурґу, я звернув увагу на молоді платани, обв'язані очеретом чи ще якимось бадиллям. О, – сказав я супутниці, – на цьому тримається Европа. Надмірні зусилля стосовно практики садово-паркового мистецтва. Думав, що молоді дерева захищають перед ймовірними холодами. Не знав, що всі ці старання були інсталяцією Влодка Кауфмана. Мешкав у готелику при Ринку. Якраз тоді запроваджували оте евро, і у всіх крамничках ціни подавалися двояко, бо марки ще приймали. Потім наша гуцульсько-болгарська пара художників різали себе на мості і пускали кров у Дунай. Потім я плавав у нічному чорному холодному Дунаю, а друзі стояли на березі з одягом і співали лемківської – што то за палєнка, же я од ней… Потім у моєму готельному номері, на одному великому ліжку ночували ніч за ніччю два молоді українці, що приїхали з різних міст Німеччини, в яких тоді зажили. Один мав з речей тільки смугасту піжаму, а другий наскрізь просяк запахом кебабу, яким харчувався вже довший час. Уявляв собі, що думають про мене на рецепції, коли я кожної ночі приходив з іншим незареєстрованим хлопцем, а кожного ранку відпроваджував після розділеного сніданку до виходу, якраз перед яким – через маленьку площу – був вхід до середньовічного собору. В неділю баварський католицизм наклався на новий соціалізм: від ранку не працювала жодна крамниця. Мені ж після нічних дунайських вод хотілося вина (у виноробних районах я завжди принципово відживлявся виключно місцевими винами). І я вкотре пішов бродити містом, знаючи, що всяке може бути. Тож за тим мостом, за парком, на бічній вуличці, де будинки були вже не 15-го, а кінця вісімнадцятого – початку дев'ятнадцятого століття, знайшлася малесенька крамничка з овочами, де, окрім кільканадцяти інших артикулів, продавали в неділю рано штурм. Наймолодше біле вино. Ще дуже бурхливе, фактично у процесі бродіння. Фляшки були заткані розрізаним навпіл і повздовж корком, щоби той гранат не вибухнув, не експлодував. І я, п'ючи його так, щоби ноги, звільнені від черевиків, таляпалися у дунайських хвилях (тоді добре трохи закотити штанки, але ще ліпше, коли закочені штанки все ж ледь-ледь намочуються у глибокій воді), згадав собі про бурчак. Про Прагу десять років перед тим, також восени. Андерграундні у всіх відношеннях кнайпи, де умебльовання було сформоване столами і кріслами, які не повторювалися, де освітленням слугували настільні домашні лямпи, де молоді чеські інтелектуали з довгим волоссям і у ще довших чорних светрах запивали бурчаком свої дискусії про геофізику, геологію, антропологію, геополітику і геопоетику, а також астрофізику ЦСЕ (центрально-східної Европи). Бурчак був мутним і грайливим, він нагрівав себе сам, не встигаючи дійти до тихої стадії вина. Тоді у Празі, отримавши цілий скляний збанок бурчака, я згадував про те, як двадцять років перед тим у дитячому садочку двічі або тричі ставав у чергу, щоби випити шклянку питних дріжджів. Щось тоді спрацювало так, що цей переповнений життям напій наскрізь реплікувався у біохімії підсвідомості. А вже у понеділок я знав усі розклади Реґенсбурґу. І зранечку пішов через міст і через парк. Купив дві літрові фляшки. Оскільки корок був розтятий, то можна було їх покласти у дві протилежні кишені брезентової куртки. Тай ішов собі через парк, а шийки стирчали. Назустріч простувало кілька чоловіків слов'янської зовнішності. Ще за шість метрів я почув, що вони говорять російською (за парком було кілька будинків, в яких жили совєтські німці). Буду тепер зм'якшувати: зашибісь немцу, счас навєрньот віна і пофіг, а нам єщьо вкаливать целий дєнь… І це добре – подумав я. Хоч і не німець, але час наймолодшого вина минає. Його треба пити, кажуть, аби був здоровим наступний рік, варто випити стільки літрів, скільки є крові у тій чи іншій людині. Не так багато. Якихось п'ять-шість літрів. Того року я досяг такої мірки. І наступний рік був цілком добротний.
А тепер вже не так певно. Радість бурчака, вже нашого, українського, запізнав нещодавно недалеко від Ужгорода. Не дуже пам'ятаю ще чогось, крім радості, але боюся, що до рекомендованої оздоровчої одноразової дози трішечки не старчило.
26.11.2020