Час від часу випірнає хтось на широких ланах інтернету зі своєю непозбувною тугою за щасливою епохою, «кагда всє жилі дружна» і «калбаса била па два двадцять». Але опісля неодмінно хтось атакує оці слиняві спогади і розбиває вщент, довівши, що все було якраз навпаки.
Мої сніданки, коли я жив сам, були завше одноманітні – хліб, масло і плавлений сирочок за 11 копійок. Винятки бували, коли батьки передавали харчі зі Станіславова – тоді сніданок збагачувався вареним яйцем, а сирочок замінював дефіцитний сир. Нічого особливо не змінилося й зараз, тільки що плавлених сирків більше не вживаю.
За совка ми звикли задовольнятися малим. Невибагливість і примиренність з усіма невигодами тодішнього життя була повсюдною рисою кожного громадянина. Ніхто ні на що не нарікав. Панувала всезагальна дружна терплячість. В чергах ніхто не звинувачував владу, в чергах були винні самі продавці, спекулянти і панікери, що брали багато товару «в одні руки»: «В одні руки більше не давати!» – лунало в тлумі, коли хтось хотів купити зайву «палку» ковбаси. І тоді навіть доходило до штовханини і бійки.
Якось я бачив, як жінці вдалося прихопити кілька «палок» вареної ковбаси, бо продавчиня була її знайома. Але їй не дали сховати той скарб до торби. Хтось ухопив її за волосся, хтось видер торбу, незабаром ковбаса чавилася під ногами, а в повітрі стояв жіночий вереск.
Люди були насуплені й відчужені. Совок не сприяв контактам незнайомих між собою людей. Це зараз не виглядає дивним, коли незнайомець заговорить з іншим незнайомцем про будь-що. Або, наприклад, звичай вітатися в крамниці з продавцями – таке зустрічалося лише в селах та на околицях міста, де переважало місцеве населення, яке ще пам’ятало правила етикету за Австрії чи за Польщі. Ті, що понаїхали, везли з собою не лише страх перед голодом, а й настороженість і недовіру до оточуючих.
У світі совка всі боялися всіх. Про політику говорилося лише в колах близьких родичів і нечисельних друзів. Те саме стосувалося проблем історії.
Авжеж, ностальгія і в мене залишилася, але це ностальгія не за совком, а за молодістю. Хоча не все згадуєш із солодким смутком, а часто з огидою. Бо нема ностальгії за їдальнями, тими специфічними закладами зі специфічними запахами, починаючи зі шкільних і з тих, що були в піонерських таборах. Запах цей залишився в пам'яті і не стирається, як і смак тих зупок, макаронів і «катлєток» напів з хлібом. Піонерські табори я ненавидів настільки, що вони ще довго мене переслідували в жахливих снах. Снилося, що мене залишають ще на один місяць. Пізніше ці сни витіснили сни про армію, де мене, звісно ж, залишають теж, але вже на рік.
Я не належав до тих, хто любить жити в натовпі, і надавав перевагу самоті. Але і я був типовою людиною совка. Коли виникав дефіцит якогось продукту, я скуповував його при будь-якій нагоді. Наприклад, цукор продавали лише по кілограму в одні руки. Але можна було дорогою провідати кілька крамниць і купити хоч десять кілограмів. Сам цукор я не вживав, воліючи мед, але він мені потрібен був для вина. Але що я купував його щодня, чимчикуючи з бібліотеки додому і зазираючи до кожної крамниці, то він дожив навіть до десятиріччя Незалежності. З совкових запасів лише недавно закінчилися сірники, які збирала ще моя бабця, складаючи пуделочки в полотняні мішечки. Пральні порошки ще й досі є. Ними добре мити баняки. Оскільки глінтвейн я п'ю дуже рідко, то бабусині гвоздики теж іще красуються в скляному слоїку.
У світі совка не було що робити шматярам, які їздили на возах, збирали старі лахи, а взамін давали свищики, деркачі, сопілки та інші іграшки. Вони зникли ще в моєму дитинстві. Люди совка воліли нічого не викидати і складати в скрині, в старі валізи, громадячи їх на стрихах.
Стрих – улюблене місце мого дитинства. Там було безліч скарбів, у яких я порпався, уважно розглядаючи і вибираючи для себе найцінніше – перламутрові ґудзики, кольорові дротики, старі зужилі гроші, конверти з марками, зіржавілі бритви, зламані авторучки, бабусині розбиті окуляри та інші коштовні речі. Раз я знайшов мишу, розчавлену купою книжок на тоненький пляцок. Я потім нею хвалився перед дітворою.
Стрих перетворювався на музей, здавалося б, проминальних, а насправді живучих речей. Там можна було побачити бляшану балію, в якій ми купалися влітку, дерев'яний шаплик, скручений обручами, в якому прали, маглівницю – рифлену дерев'яну дошку з ручкою, об яку терли намилену білизну.
Батьки нічого не викидали. Все ще могло згодитися. Могла настати знову війна, пропасти електрика... І яка тоді користь з пральної машини? Тому й примусу ніхто не викидав. Як і каністри з гасом.
У старій дерев'яній валізі лежала зужита білизна – фланелеві майталеси, які згодом використовували для швабри, щоб мити підлогу, пірвані панчохи, якими підв’язували троянди і хризантеми, а ще в них запихали м'ясо для вудження. Пасок для панчіх лежав без надії на майбутнє використання, як і калоші, чи то пак мокроступи – взувати їх уже було якось непристойно. Але викинути ніхто не смів. Купи розтоптаного взуття теж не дивували. З нього акуратно витягували шнурівки, устілки і складали до шухляди. А ще тато, який вставляв пацієнтам золоті коронки, ховав у такому взутті обрізки золота.
Порошок до зубів теж не пропадав – ним чистили мельхіорове начиння. В надірваних сітках, які називали авоськами, тримали цибулю і часник, підвішені до балок.
З подивом і, звісно, не без ностальгії я оглядав дитячий діапроектор, який демонстрував на стіну казкові діафільми в дотелевізійну епоху. У мене була велика колекція діафільмів з казками. Кожну картинку супроводжував текст, який пояснював, що там зображено. Всі дитячі гостини завершувалися огляданням діафільмів.
У старій валізі лежав сувій копірки – чорної і фіолетової, а ще бібула – незмінна річ для кожного, хто використовував перо і чорнило, бо бібулою висушували чорнило. Там же ж спочивало і прес-пап’є – такий човник, що мав зверху кулясту ручку. На той човник намотувалася бібула, і теж ним можна було висушити атрамент.
Старими цератами – картатими або квітчастими – застеляли столи. І хоч були вже потяті ножами і брудні, але хто би то викинув! На такій цераті ще можна краяти свиню.
Дерев'яний грибочок для церування шкарпеток і панчіх – теж незмінна річ у давньому побуті. Його тримали за ніжку, а на головку натягували шкарпетку тим місцем, де виникла дірка, і зашивали нитками того ж кольору. В школах учили дівчаток, як ним користуватися. Умільці зашивали тоненькі панчохи навіть власним волоссям.
Так, вона ще не пропала – ностальгія. За молодістю, за втраченими можливостями, за дівчатами, які любили тебе, а ти в той час любив іншу, за маленькими іскорками щастя, які зараз видаються смішними і буденними.
У снах до мене навідується станіславівська Софіївка і львівський Замарстинів разом із тими людьми, що там колись жили. Їх вже давно нема на світі, але вони є в моїх снах. Разом зі своїми голосами. Це дивно і незбагненно, але усі ті голоси – і моїх родичів, і наших сусідів, і моїх друзів, яких уже нема, – я пам’ятаю досі. Але як їх передати? Як зберегти?
Разом із совком відійшов страх, потім відійшли черги, хоча ще кілька років трималися, зникла напруженість і недовіра до будь-якого незнайомця. Але з тотальною телефонізацією і мобілізацією зникла можливість провідувати друзів без попередження.
Все. Це вже пропало і його не воскресити. Оцей стукіт чи дзвінок у двері і: «О, хто до нас прийшов!» У хаті моїх батьків двері майже не зачинялися, бо хтось із сусідів обов’язково мав забігти. Приводів було безліч – позичити солі, сірників, борошна, приправ чи просто обговорити якусь вуличну новину.
Колись вулиці цвіли галасливою дітворою. Але вже не ганяють діти обручі, не гарцюють верхи на соняшниках з саморобними дерев'яними мечами і бляшаними накривками замість щитів, не стріляють з рогаток і катапульок, рідко побачиш їх з соломинками і мильними бульбашками, з м’ячами і скакалками, з хула-хупами і навіть санками... Все перемістилося у світ комп’ютерних ігор... Світ, за яким, можливо, теж хтось колись відчує ностальгію.
25.11.2020