І.
Плила по небі хмаронька —
Над гаєм опинилась;
Зівялий лист побачила —
В слезу перемінилась.
Перемінилась хмаронька
У дві слїзки перлисті —
Заискрили ся перлами
Вони на жовтім листї.
Подув мороз о півночи —
Тремтячі слези-перли
Стялись на листї инеєм,
Мов разом з ним завмерли.
Стяли ся слези инеєм,
Завмерли на листочку;
Вмираючи зготовили
Єму на смерть сорочку.
Горіли зорі свічами,
Вітри подзвінне вили,
Мерлець скотив ся з дерева
До свіжої могили.
І сумом скрізь повіяло...
По жовтих листя купах
Ступають всї засмучені —
По свіжих топчуть трупах...
II.
Замріло щось у сїрій мглї
Мов довгій хвіст комети:
Летять у вирей журавлї.
Гей, птахи-ключолети!
І ви лишаєте наш край?
За чим, куди ви йдете?
— "Колись ваш край для нас був рай;
"Тепер зима йде люта.
"Пусті поля, обдертий гай,
"Мов Богом позабута
"Цїла країна ваша днесь.
"Яка нам роскіш тута?
"Ми знаєм край, де все смієсь
"Из неба сонце ясне;
"Де все для нас їда знайдесь,
"Кубельце тепле, красне;
"Де ми, позбувшись горя скрут,
"Житє знайдемо щасне.
"Та лиш ваш край позбудесь пут
"Зими й весна настане,
"Тодї ви ждїть нас перших тут..."
О племя препогане!
Та нї! Хиба-ж се их вина,
Що им вже Богом дане:
Глядїти, де царить весна,
Щоб лиш знайшли поживу?
Що там их рідна сторона,
Де им живесь щасливо?
Не диво им!.. Коб я про вас
Сказати міг: не диво!...
Про вас, що в лихолїтя час
Позбули ся идеї;
Що, вбивши всю любов нараз
Для вітчини своєї, —
Без крихти сорому в очах,
Як паньскії лакеї,
Пустились на вигоди шлях...
Врагам служити йдете?!
Розважте! майте в серци страх!
Вернїть ся, ключолети!
[Дѣло, 20.11.1895]
III.
Світ наче велита трумно —
Так тихо, глухо в нїм, сумно,
Мов смерть тут стала табором.
Лиш вітер мертву країну
Ворушить, свище без впину
На глум і сором.
На все лягає трівога,
Все в захист криєсь як мога
І ти, що грімко весною
У бій за волю всїх звали,
Кидають всї идеали
Весни без бою...
IV.
Люблю я небо хмарами сповите,
Люблю всїм серцем — та лише весняне;
Я чую в хмарах тих житє укрите,
Грім чую, що ось-ось пірве кайдани.
Будь чорний сум в души як хмари чорні,
Світ блискавицї і удари грому
Розбурхають єї й думки моторні
Застрашити ся не дадуть нїкому.
Та в осени тебе я земле-мати
Люблю й твої обдерті з листя дуби;
Повищив холод з вітром ваші шати,
Однак зима не принесе вам згуби.
Бо силу всю, всї животворні соки
Глубоко ви в нутрі своїм укрили;
Хоча-б зима тревала і три роки,
У троє ваші побільшать ся сили.
Весняне небо хмарами сповите, —
Коби менї днесь грому твого сила!
Осінний дубе, вмій я так укрити
Ту силу, щоб зима єї не вбила!
Я встав би скорше ще, чим грім ударив,
Чим перша цвітка виросла у полї,
Я встав би як Титан, щоб громом хмари
Народ збудити й добувати волї!...
У Вѣдни, дня 1—7. XІ. 1895.
[Дѣло, 23.11.1895]
23.11.1895