Я ще був студентом, але вже працював на кафедрі, а тому влітку був задіяний у так звані літні практики для ще молодших студентів. Допомагав своєму науковому керівникові, який ними керував. Ми з ним постійно обговорювали різні враження від тої чи іншої групи. Одного разу ботанічну практику у наших Карпатах відбували студенти із Любліна. Багате емоційне співжиття з ними давало цінний матеріал до порівняльної антропології у наших постпедагогічних бесідах. Попри безліч відмінностей між типовою груповою поведінкою студентів Львова і Любліна, ми вирізнили для себе одну характеристику, яка була найсуттєвішою.
Нерадянські студенти дуже часто згадували і розповідали про свої родини. Часом якісь епізоди, часом щось глибше, якусь закономірність, якийсь поверхневий аналіз, дуже часто не тільки раннє дитинство, не тільки тата з мамою, але і тривалі зв'язки з бабцями і дідусями, які актуальні досі, в час бурхливої ранньої молодості, майже завжди – щось із давнішої історії, і не сама генеалогія, але й барвисті фраґменти родинної пам'яті. Всі ці речі дуже органічно впліталися у кожну їхню історію. Вони могли про це говорити і при вині, і при цигарці, і при нічній ватрі, де час від часу вибухав невинний еротизм. Важливо, що вони не відокремлювали себе від цієї тривалості, вони не вважали недоречним розповідати про особливості своєї родини і пережиття, зазнані у стосунках з родичами. Їхня свобода не мала нічого спільного із запереченням. Вони не робили ідолів ні з батьків, ні з інших представників роду, а попросту розповідали про себе, не уникаючи прийняття своєї сім'ї як того, що робить їхнє життя і їхню персону власне такою, якою вони є тепер.
Їхня дитинність у цьому сенсі здавалася нам високою зрілістю. Радянські студенти із своєю відрубністю фальшивої дорослості виглядали на їхньому тлі дурненькими самодурами, які не знати звідки взялися…
Недавно мене вразив цікавістю погляду мій вуйко. У одній телефонній розмові він сказав, що даремно свого часу наші галичани образилися на «Сестер Річинських» Ірини Вільде. Вуйко сказав, що він з ранніх літ бачив родинне життя близької священичої родини, тому переконаний, що Вільде все добре описала і назвала.
Я давно не перечитував будь-що із Вільде, тож склалося враження, що головний її гріх проти нашої правди полягає у певних ідеологічних акцентах. Тавруванні націоналізму, клерикалізму, угодовства і так далі. Але ж ні. До таких шифрувань наші середовища звикли, вони знали вартість цих маркерів, тож на таке ніхто поважно не ображався. А Ірина Вільде була справжньою письменницею. Її цікавило те, що всередині, те, що на споді. Базис, родинні крипти і льохи. І власне ця частина її історій виявилася найболіснішою у середовищах, де про таке ніколи не говорилося, бо не прийнято було говорити.
Хтось із її сучасників – може, француз Моріак – запевняв, що з історії кожної родини можна зробити роман жахів. Воно дійсно так, якщо правильно потрактувати тезу про кару до сьомого коліна. Бо нема нічого трагічнішого і страшнішого, як приреченість бути близькими не за власним вибором. Але нема нічого вдалішого для взаємного шліфування.
Файно казав Олег Лишега: я не збираюся гордитися і пишатися своєю родиною, я хочу їх всіх любити. Гордість і пиха змушені затирати правду життя. Натомість саме ця правда може бути любовною і плідною. Якщо визнавати за всіма тими, від кого ти походиш, хто подав тобі перші знаки і тавра, що вони – окрім всього іншого і передовсім – можуть хотіти чогось і будь-чого дуже свого. Так само, як сам ти від самого малку хотів, аби було по-твоєму. І ціле своє життя чекаєш, коли так станеться. Оптимально: не всупереч, а завдяки дивнотам родини, які мають усі шанси стати широкою брамою, біля якої сідлають коней.
19.11.2020