Жінка за стіною

Марлен Гаусгофер. За стіною / Переклад Наталі Іваничук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 296 с.

 

 

Роман «За стіною» (Die Wand) австрійки Марлен Гаусгофер оприлюднили 1963 року. Тоді його помітили хіба кілька критиків, які роздратовано зауважили пливкий сюжет і нечітку ідею, і відкритий настіж фінал, і непереконливу оповідну техніку, і… тут же книжку забули. 1983 року цей роман перевидали, тоді й вибухнуло.

 

Читач, точніше читачка «За стіною» доросли за двадцять років до розуміння, що ж таки відбувається в романі і що стоїть за тим пливким сюжетом, відритим фіналом, незавершеністю і нечіткістю оповіді. Друга хвиля фемінізму привчила читати подібні «пошматовані» тексти. Бо жінка там за тим всім стоїть, зболіла, зла, втомлена і змушена(!) про це розказувати тим, хто її не почує.

 

Іронічне, страх яке іронічне те повернення Гаусгофер у велику літературу. Усі її твори (не тільки «За стіною», але й цей роман також) мають ту ж «опорну конструкцію»: жінка середніх літ доходить до моменту, коли усвідомлює, наскільки потужними репресивними штуками вона заповнила своє життя, наскільки їй некомфортно жити подвійним моральним життям – про чужі очі й про свої страхи, і вона повертається спогадами та думками назад, реконструює себе, переписує себе наново.

Один в один дійство за формулою фройдівського психоаналізу: згадуємо, повторюємо, пропрацьоваємо – і в результаті маємо купу поганих спогадів, але стаємо трішки щасливішими. Від 1983 року, коли феміністична критика повернула до життя роман «За стіною», так його і читають: згадують, повторюють, пропрацьовають і сподіваються на дещицю щастя для жінки в фіналі.

 

Імені її ми не дізнаємося, це природно. Вона пише щоденник, який – так певна – ніхто не прочитає. Вона говорить сама до себе, нема сенсу відрекомендовуватися на початку монологу. «Я ніде не називала свого імені. То хай так і буде! Ніхто мене ним не називає, отже, його не існує». Їй трішки за сорок, тобто в самому початку історії їй рівно сорок, але треба ще додати два з половиною роки, поки триває її пригода. У тридцять вісім вона овдовіла, виховує двох дочок-підлітків. Наприкінці квітня якогось там року вона, її кузинка та чоловік кузини приїздять до літнього будиночку в затишній альпійській долині. У кузини і чоловіка є справи в селі, то вони полишають героїню з песиком Рисю і йдуть собі. Вона засинає, втомлена, а коли прокидається, виявляє, що залишилася, либонь, останньою живою людиною на планеті. Вона відокремлена від світу прозорою міцною стіною (це вона називає цю невидиму непорушну перепону стіною) десь з радіусом чотири кілометри від її будиночка. Вона не єдина жива істота тут, є звірі в лісі, плазуни, комахи, миші, птахи – а ще є собака Рись, корова Белла знайшлася і скоро прибилася до дому Кішка, до того ж корова і кішка мають привести потомство. Допомоги чекати уже нема сил і часу, то вона береться виживати самотужки: порає худобу, полює, збирає ягоди, лаштує город під картоплю і боби, намагається з усіх сил врятувати не тільки фізичне, а й психічне здоров’я. Цей щоденник – чергова спроба опанувати себе, допоки вистачить олівця і терпіння, вона відчуває, як втрачає себе, їй треба себе прописати, хоча чітко усвідомлює при цьому: її сповідь спожиють хіба миші та втрата себе в цьому світі за стіною – не трагедія, а проста буденність.

 

Ми з самого початку твору знаємо, що сталося щось страшне, страшніше за стіну – убито Рися і Бичка (Белла отелилася Бичком). Хто убив? Чисельні натяки на цю подію випливають то тут, то там, а самій події присвячено пів сторінки у самому кінці розповіді. Бо не ця інтрига тут головне (але я її не розкриватиму). У світі Марлен Гаусгофер важать причини, а не наслідки, ретроспекція, а не прогноз. Допоки стане олівця, який погано читається на звороті глянцевих буклетів, цей світ протримається, а далі зникне остаточно. «За стіною» за задумом і за ідеєю – очевидна постапокаліптика, хоч і не скидається на історії штибу «Безумний Макс під Куполом грому», із якими цей жанр асоціюється. «За стіною» – це світ, який певен, що він помирає, і тільки одна людина знає точно: цей світ уже помер. Гальванізуюча реальність – про це міркує і Гаусгофер, і її героїня. 

 

Австрійська письменниця Марлен Гаусгофер.

 

Одне з перших речень за «Стіною»: «Я ніколи не збиралася нічого занотовувати, тож боюся, що багато чого в моїй пам’яті збереглося інакше, ніж було насправді». У цьому прекрасному реченні слід звернути увагу не на те, що аберації пам’яті розповідачки можуть спотворити факти. Зрештою, ці факти не можна перевірити, сама мова, історія, навіть сам час існують доти, доки існує ця жінка і її пам'ять, і її версії подій. Усе, що вона говорить, автоматично правдиве, навіть більше – автоматично істинне. У цій репліці треба помітити слово «боюся». Воно тут вжите не в прямому дієслівному значенні, а як ввідне слово, етикетна формула на знак вибачення. Це перепрошування не за недостовірність опису, ясно, це вибачення за те, що саме їй випало бути гарантом достовірності. Тій, яка навіть ім’я своє не годна назвати без страху зрадити собі. Страх. Про нього якраз мова. Слово «боюся» в цій книжці вживається дуже часто, чи не кожне друге речення буде розказувати про цей стан. І лише в наведеному фрагменті «боюся» має непряме ритуальне значення, далі воно буде означати саме те, що має означати – відчувати страх перед кимсь, саме так: перед кимсь, а не перед чимсь. У світі, де більше нема людей, вона продовжує боятися того, що можуть спричинити люди, і вибачається за це на правах останньої людини.

 

У перший же вечір ізоляції вона переставляє меблі в кімнаті так, щоби завжди бачити двері, міцно зачиняє усі додаткові входи-виходи, як от вікна, й кладе поруч ніж та заряджену рушницю. Вона готова до зустрічі з людьми, яких більше нема. І вікно тут страшенно важить, вона першим же робом зачиняє ті вікна. Вікно – очевидний перехід від розміреного систематизованого буденного життя (скажімо, вона миється і чистить зуби щодня, хоча не має для того причин і бажання особливого) і хаосом назовні, який не може контролювати. Дивитися у вікно – це бути і «там», і «тут» одночасно. Вона зачиняє намертво цю зону переходу. Тоді ж стає помітно: усі свої спогади з минулого вона переказує наче картинки, які бачить з вікна: люди її життя (чоловік, діти, матір) – назовні, вона – завжди по той бік вікна, у хаті. І люди в цьому світі таки залишилися. І вони таки небезпечні.    

 

 

Згадала уже: романи Гаусгофер – така собі рамочна конструкція, у якій сорокарічна (зазвичай) жінка переживає ретроспективно своє минуле. Не треба думати, що Гаусгоферові жінки детально відтворюють свою біографію. Це будуть окремі репліки, з яких ми можемо «зібрати» досвід, що вони пережили.

 

От і героїня «За стіною» скаже побіжно, що пам’ятає, що таке бути голодною. І ми собі порахуємо: під час Другої світової вона була молодою жінкою.  Коли на гори зійде перша в її ізоляції гроза, у неї фізично болітимуть вуха, від гучних звуків їй дуже болить, не просто страшно від грому – вона має істеричний панічний біль. Вона пережила бомбардування кінця війни, можливо, навіть була контужена, – маємо зрозуміти ми. Кілька разів згадає чоловіка, за яким сумує, згадає через золотий наручний годинник, який був його подарунком і який в тій гірській хижі не має жодної користі, бо весь час ламається. Скаже, що він любив її тоді, коли міг дарувати їй прикраси. Він її любив, так вона скаже. І ми побачимо: акуратну домівку, лагідну дружиноньку – ладну і гарненьку, як ті прикраси.

 

Її робота в новому світі – піклувалася, від неї залежить життя тваринок, вона взяла на себе відповідальність за них. Але і в її попередньому житті вона виконувала ту саму роботу: піклувалася про родину, слугувала прикрасою, була корисною в своєму маленькому світі і не «ламалася» поза ним. Це і була любов, це і є любов: не та, яка приймає, а та, яка віддає. Все, до останньої крихти віддає. І тоді помирає на самоті від голоду. І на самому початку її розповіді буде фраза, яку вона так і не розшифрує, залишивши нам гадати, що ж саме пережила ця жінка: «Який у тому сенс? З віку й досвіду знала: що має бути, того не минути», з якого побутового пекла прийшла вона в ті гори за стіною, і порівняно з чим її життя за стіною здається втраченим раєм часом.  

 

Так, цей роман читають нині як книжку про жіночу автономію, про ціну, яку жінка платить, щоб усвідомити себе не дружино-мамою-господинею, а людиною, читають як високохудожній  феміністичний маніфест. Цілком підставово. Бо ця книжка про жінку, в досвід якої намертво «прошитий» імператив піклування – вона «виділяє» любов, що обдаровує. А якщо ви давно не виходили з хати-в-горах, то нагадаю: здатність піклуватися і віддаватися й досі вважають першими з перших жіночих чеснот.

 

 

Марлен Гаусгофер, авторка роману«За стіною».

 

2012 року цю книжку екранізували (режисер Юліан Пельснер), зветься кіно так же, як книжка, і абсолютне конгеніальне роману, дуже потужне. Завдяки цій екранізації додатково увиразнилася тема, яка в романі безперечно є, може, навіть вона тут головна. Мить, коли жінка тут усвідомлює себе людиною-без-статі (очевидні штуки: від одноманітного й недостатнього харчування у неї припиняються менструації), і за мить по тому вона перестає відчувати дистанцію між собою і тваринами. Вона піклується про свою худобу, він неї залежить Рись, але живуть вони при цьому повним симбіозом. Міняються самі структурні принципи її світу, саме уявлення про людину і не-людину. Хоча вона змушена убивати оленів, щоб вижити, щоб не померти з голоду. І до речі, саме це, а не самотність доводить її до безуму. Світ наче б то став таким, про який ми мріяли, – ні тварини, ні людини, ні чоловіка, ні жінки, ні раба, ні господаря, ні елліна, ні юдея. І в цьому світі все одно треба убивати, щоб вижити. У феміністичній прозі сцени убивства тварин часто-часто стають алегоріями сцен зґвалтування, приниження, пригноблення жінок. Гаусгофер не така прямолінійна, їй не йдеться про права тварин чи права жінок, їй ідеться про свободу тварин перед людьми, свободу людини серед людей.

 

У світі Гаусгофер нема розлогих рефлексій і екологічних маніфестів. Тут ніяких рефлексій нема, чесно кажучи. В цьому шедевральність «За стіною»: точно передати досвід, не давши нам достовірного суб’єкта, що переживає досвід, але описавши детально сам досвід. От вона піднімає заряджену рушницю, от стріляє, от білує оленя, годує кішку і собаку печінкою, от змушена викинути частину туші, що зіпсувалася від неправильного зберігання, от вона пише, як вилазить її волосся і як часто вона блює від тієї м’ясної дієти. Цього досить – і нам, і їй. Та в принципі: «Цього досить!», бо саме про такий стан і написаний «За стіною», написаний без жодного надриву і пафосу, як холодний протокол з-за межі терпіння. Те саме переживає і читач, бо розлогі рефлексії з описом кожного нюансу почуттів героя нам треба для того, щоб дистанціюватись від самої неприємної події, яка спричинила ті почуття. Гаусгофер не дає дистанцій, вона тут не для того, щоб нам було комфортно і спокійно. Ми – по сей бік стіни, хай прозорої, але надміцної, поруч із тієї жінкою, і рушниця заготовлена для нас.

 

Чому невидиму прозору перепону вона називає «стіною»? Хіба мало слів, які надавалися б до опису цього феномену – кордон, екран, ковпак, щит абощо?  А невідомо чому: «За стіною – я вже почала звикати називати цю дивовижу стіною, бо якось же треба її називати, якщо вже вона тут опинилася, – отож, за стіною». На початках ні вона, ні Рись не бачать стіни і калічаться, натикаючись на неї. З часом – після злив, снігу, пилових бур – стіна не стає помітною, до неї ці штуки просто не пристають, вона не-природна. Жінка по периметру стіни влаштує такий собі частокіл, щоб не ранитися випадково. Висновок: стіна тут – буквально: поверхня, а не буквально: поверхня для її психологічних проєкцій. І тут варто згадати, що за значенням своїм «стіна» не лише подрібнює простір на частини, а й служить для підтримки (стелі, наприклад, упереджень, скажімо, письма, звісно). Вона – жінка, яка має досвід життя «за вікном», тепер вона – людина, яка має досвід життя «за стіною». Знайди пів сотні відмінностей. Це трішки парадоксально звучить, але стіна піклується про неї, підтримує її так само, як вона піклується про своїх котів-телят-песиків. І так, вона не змогла уберегти від смерті тих, про кого піклується.

 

 

«За стіною» Марлен Гаусгофер повернули до життя і прочитали як притчу про жінку, що прагне звільнення, і звільняється тоді, коли її позбавили навіть найменшої ілюзії свободи. А що як прочитати цей роман буквально? От перед нами жінка трішки за сорок. От вона живе в повній самоті і самотності. От вона втомилася так жити. Але глухе вікно її одинокої кімнати все ще виходить на стіну.

14.11.2020

До теми