Достатньо зійти в льох?

^{photo by Anatoliy Babiychuk}

Моє ближче знайомство з Борхесом розпочалося з Белґрада у 1997 році на Міжнародній зустрічі письменників, яку щороку влаштовують у жовтні. Якби я навіть хотів що-небудь придумати, щоби наблизитись до борхесівської манери змішувати й переплітати часи та місця, то той збіг обставин, у який я потрапив, хіба міг мені наснитися. Зрештою, дві перші літери прізвища (Борхес) та міста (Белґрад) слугували щонайменше римою. З двірця організатори привезли мене до готелю, даючи кілька хвилин для того, щоби змити з себе дорожній пил й переодягнутися, оскільки з хвилини на хвилину  розпочиналося у величній залі Скупштина града Београда офіційне відкриття. Я все одно припізнився. Увійшовши, побачив залу, наповнену людьми, лункими голосами і офіціантами, які вже розносили наїдки з напоями. Якось оговтавшись й роздивившись, почув, що хтось хапнув мене за лікоть – це був Роман Лубківський, якого також того року було запрошено. «Де ви були?» – запитався він. «Щойно з потяга, затрималися на кордоні перед Суботицею». «Зрозуміло, а я шукаю вас по всій залі», – і повів знайомитися з сербськими письменниками. А невдовзі ми з Лубківським серед того велелюддя загубилися. Стоячи при стіні з висмикнутою з підноса порцією віскі, побачив, як прямує смаглява жінка в червоній сукні, оточена чоловіками різного віку. Ті чоловіки пурхали навколо неї метеликами, що мене розсмішило. Серед них був сербський письменник, з яким я познайомився пів години тому, і він, запримітивши, що я біля стіни б’ю бомки, покликав здалеку – мовляв, приєднуйся до нас. Я не розумів, нащо ще мене до того гурту, але підійшов. «Знайомся, – сказав серб, – це Марія Кодама, з Арґентини. Вдова Борхеса». Мене просто заціпило – ім’я Борхеса на межі 1980–1990-х в Україні було перепусткою до будь-якого інтелектуального товариства. Не читати чи, не приведи Боже, не чути про цього арґентинця виглядало б дешевим номером твого існування. А в ту мить, коли я дивився на Марію Кодаму, до якої мені дозволили наблизитись, наче до жертовника в храмі, вона видалася танцівницею танґо, а всі ці письменники – просто її кавалерами. Усе це тривало мить – і рій метеликів із танцівницею танґо посунув далі. Про усіх жінок Борхеса я тоді не знав, тобто про тих, з якими у нього були різні стосунки, тому Марію прийняв за єдину. У цьому вічному виборі-перебиранні Борхеса було щось кафкіанське й шульцівське, якесь самітництво, тілесний страх, психологічний надлом. Повернувшись з Белґрада, я кинувся розшукувати романи Борхеса – і тут мене спіткало перше розчарування: Борхес романів не писав. На тернопільських книжкових лотках продавалися російськомовні переклади, українських поки що не було. Прочитавши кілька оповідань – звісно, що й «Алеф» – у мене закрався  сумнів у достовірності Борхесового методу писання. Його історіям можна було вірити і ні, тобто він одночасно притягав і відштовхував. Не можна було сказати, що текст створено з нічого – навпаки, було власне видно, з чого і як, однак ота маґічна краса, що виблискувала в інших латиноамериканців, у письмі Борхеса ставала матовою. Панорамність збивала з пантелику, пересипаність історичними деталями вводила у ступор, аплікативність подій, імен та подій, замішаних на авторському знанні, книжності та індивідуальному інтерпретуванні, – викликала бажання перевірити й упевнитись. Такою була моя друга зустріч із Борхесом. Прочитавши і погортавши у своєму житті немало книг, я повернувся одного осіннього ранку до Борхеса. Мені потрібен був епіграф до наступного  роману, і я подумки перебирав імена письменників, твори яких пасували б. З усього, що я погортав у Борхеса, вибрав «Алеф». З-поміж усіх оповідань, в яких відбувається на очах читача фальшування історії, тобто уведення її  в літературну світлицю, не дбаючи про точність і документалістику, Борхес фальшує власну оповідь, а історичні деталі йому потрібні для орнаменту і втягнення читача у сферичний простір, в якому й виникає читацька розгубленість. Ну, не зовсім, але те, що традиційно ми уважали б за еклектичне письмо, збудоване на хитросплетіннях розповіді і кількох додаткових відсиланнях, чого у «Алефі» на позір предостатньо! У 1945 році, при кінці війни, Борхес знайомиться з молодшою від нього на вісімнадцять років Естель Кампо. Про неї можна й не згадувати, хоча протягом стосунків, що тягнулися кілька років, було й написане оповідання «Алеф» – про місце, в якому сходяться в одну усі точки світу. Дія відбувається у Буенос-Айресі на вулиці Ґарай – хоча ні, це було б не зовсім точно: дія відбувається у кількох місцях. Уже за часів Перона, арґентинського диктатора і його дружини-красуні Евіти, танґо історії цієї країни продовжувало кружляти, і вигнаний з бібліотеки Борхес дістає посаду інспектора якості м’яса на ринку. Було б зрозуміліше, якби перонівці призначили Борхеса інспектором якості зданих на макулатуру книг. Але, можливо, в Арґентині макулатурою в державних масштабах ніхто не займався. А от биків та корів у Патагонії саме випасають для того, щоби збувати їхнє м’ясо на ринках Буенос-Айреса та інших міст. Хоча ні, йшлося про курей. Звичайно, що це прочитувалося як акт приниження, яким влада вирішила поквитатися. Однак стосунки з Естель розвиваються і оповідання пишеться. Поняття «алеф» багатозначне: від першої літери гебрейського, фінікійського і ефіопського алфавітів до чисел алеф в теорії множин. Взагалі математика, як поезія і музика, – це шлях до вияснення задумів існування світу, пізнання Абсолюту. Цю точку, складену з абсолютних координат, Борхес поміщає у підвалі будинку на вулиці Ґарай, у якому розміщувалося видавництво з промовистою назвою «Прокруст» (усе, мабуть, Борхесова фантазія) – про це ми дізнаємося наприкінці твору. Чи кожному потрібен алеф, тобто шлях до сутності? Відповіді, як правило, нема. Яку сутність шукав сам Борхес? І чому оповідання присвячено Естель Кампо, тодішній дамі його серця? Що зашифровано у щорічних розмовах автора з Карлосом Архентіно Данері, який пише величаву поему «Земля», і з яким оповідач зустрічається кожного року з приводу дня смерті його сестри Беатріс Ватербо? Вислухавши обширний уривок Карлоса Архентіно, який автор сам же й прокоментував, оповідач доходить висновку, що «праця поета скерована не на саму поезію, а на винахідництво доказів, що його поезія пречудова». «Цей висновок не універсальний, а стосується тільки твору Карлоса Архентіно», – поспішно скажете? «Ні, – спробую заперечити. – У Борхеса, на жаль, усе універсальне і багатозначне». Далі оповідач опиняється у скрутному становищі, бо ошелешений проханням Карлоса Архентіно звернутися до впливового критика про передмову до його, у чому він переконаний, монументального твору, написаного здебільша александрійським стихом. Та хіба це важливо, яким стихом і розміром написана та поема? Оскільки ця тотальна поема про все і про всі місця на землі, які дуже докладно описує її автор, оповідач похапцем зауважує там «кілька гектарів штату Квінсленд, кілометр течії Об, гасгольдер північніше Веракруса, головні торгові доми в парфії Консепсьон, садибу Маріанни Комбререс де Альвеар на вулиці Одинадцятого Вересня в Бельґран, турецькі лазні поблизу одного з пляжів в Брайтоні». Звісно, що це лише початок. У автора поеми задум описати й перейтися усіма земними шляхами-дорогами. Попри Борхесівську іронію щодо всеосяжності задуму та можливостей його втілення, криється, на мій погляд, існування уможливленої альтернативи, якою є «алеф», у що варто повірити. Одного разу оповідач отримує розпачливий телефонний дзвінок від Карлоса Архентіно про те, що будинок, в якому той мешкає, хочуть продати і знести, а там у льосі існує Алеф. У будь-якому випадку Карлос Архентіно переконує нашого оповідача, і той наважується зійти в темноту, де справді бачить невелику освітлену кульку, в якій відображено нашу землю і безконечний всесвіт. В принципі – й усе. Борхес при кінці оповідання як постскриптум додає кілька зауваг про існування інших центрів всесвіту, які він вичитав з книг – про дзеркало, в якому відображався всесвіт, чи про колону в каїрській мечеті Амра, приклавши до якої вухо, віруючим і щасливцям вчуваються порухи всесвіту. Насправді урядова афера з посадою контролера якості курячого м’яса на ринку Борхеса оминула. Не склалося у нього також з Естель Кампо. Донья  Леонор Асеведо де Борхес, мати письменника, якій він, сорокап’ятирічний, звітував про кожен свій крок, зустріла в своєму домі Естелу зверхньо. Можливо, материне серце відчуло, що ця молода жінка, яка на пропозицію її сина одружитися відповіла: «Ми не можемо одружуватись, не переспавши», – не пасуватиме йому. Потім у нього була ще Марія Естер Васкес, одруження з вдовою Ельзою Естете Міллян – і Марія Кодама як вічний поводир осліплого письменника, що зареєструвала шлюб з Борхесом у параґвайському муніципалітеті через довірену особу, оминаючи арґентинські закони. Зрештою, у Белґраді восени тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року про Борхеса знаю мало, а про Марію Кодаму – й поготів. Тепер, коли оповідання «Алеф» перечитано кілька разів, мені подумалося, що кожен з нас може знайти перетин світів, хоча би у Белґраді – або у пивниці власного будинку.

Невже достатньо зійти в льох?