Мій персональний джавелінчик

Ну, що вам сказати... Є в мене фотка з Байденом, але я її вам не покажу. Бо та фотка доволі не фотогенічна.

 

 

Просто нас несподівано сфоткали в кнайпі, коли ми пили «Margarita».

 

Нас не попередили, ми не змогли приготуватися – втягнути животи, защіпнути всі ґудзики, усміхнутися, вдати розумний вигляд і вискалити зуби – «cheese!»

 

Крім того, панна, яка знимкувала, була теж під газом, а її поляроїд глючив.

 

То був листопад 1989 року, Монреаль. Я був ніхто і звати мене було ніяк. А він уже був сенатором, хоч і не надто відомим. Але з президентськими амбіціями.

 

У листопаді 1989-го естрадний театр «Не журись!» вирушив на гастролі до Америки й Канади. В Торонті ми з Тарасом Чубаєм і Богданом Стельмахом зависли трохи довше, ніж розраховували, і кожен бавився по-своєму. Тараса підхопили його однолітки, і він відкрив для себе 158 ґатунків світового пива, Богдан використав час для лікування зубів забездурно і заволік навіть одного разу мене, де мені вирвали корінь. Але переважно я шастав по книгозбірнях, наробив пів валізи ксероксів, провідував ще живих літераторів і записував львівські віци.

 

До вуйця Дозя я не зголошувався, знаючи від брата, що як той вхопить у свої обійми, то вже не випустить. А мама щоразу, як телефонував додому, краяла мені серце:

 

– Ну, ти вже з вуйцьом бачився? Як там Галя? А Стефа? А цьоця Гафійка ще жиє?

 

І я мусив відбріхуватися, бо вирішив зателефонувати йому під самий кінець перебування в Канаді. Але не так сталося, як гадалося. Вуйцьо Дозьо, колишній дивізійник, за якийсь час мене вирахував, відразу взяв під своє крило і став волочити по кнайпах і родинах, що мали підстаркуватих доньок на виданні. За його планом, я мав залишитися в Канаді, але через те, що не був «уситуований» – себто матеріально не забезпечений і з цього огляду безперспективний, – тоті доньки мусили бути заможними і бажано одиначками.

 

Фактично від стрийка Зеня, про якого я вам уже вповідав, він мало чим відрізнявся. Усі вони щиро хотіли зробити мене щасливим. А щастя, як усім відомо, можна здобути лише під теплою цицьою або м’якенькою пантофлею ідеальної дружини.

 

Одного дня вуйцьо Дозьо забрав мене на вечірку з кількома американськими сенаторами. Хоча того дня я мав провідати письменницю і колишню львів’янку Ніну Мудрик-Мриц (1927–1996).

 

Ну і була п’янка. Якісь звабні дівчата сновигали попри нас і підливали, підливали і підливали. І всі вже були такі підлиті, що починали брунькувати і пускати коріння. Вуйцьо з вдячністю цілував кожну таку панну в голі плечі. Хоч і не був сенатором, але одним зі спонсорів тої забави.

 

В залі було купа народу, і незабаром запанувала спека. Нарід зачав скидати маринарки і вішати на крісла. Хтось щось промовляв, джаз-банда намагалася перекричати загальний гомін, а ми намагалися перекричати джаз-банду. Всі пашталакали водночас.

 

Вуйцьо Дозьо від поцілунків у голі плечі плавно перейшов на кляпси по дупцях. Дівчата не протестували. Мабуть, це було передбачено в спонсорській угоді.

 

Я подумав, що яко родич спонсора, можу теж зробити кляпса. Але вуйцьо мене спинив:

 

– Дайсі на стриманє! Хіба би-с хтів, жиби тобі ту марґаріту хлюпнули до писка.

 

А мені вже та марґаріта стояла ледь не під носом.

 

– Якого дідька вони мені ллють весь час ту марґаріту? – запитав я у вуйця.

 

– Ну, бо ти почав з неї. А в них воко набите і підливают кожному те, що він вже пив. А що би ти випив?

 

 – Вино.

 

 Вуйцьо помахав дівчині з пляшкою каліфорнійського, і вона мені налила темно-червоного, від якого мені аж писок стерп. І я нарешті отримав кайф.

 

А тут поволі скупчилися місцеві галіцмани, дивізійники і зачали співати. Ну і я приєднався. Бо коли скроплю собі душу, то пориваюся співати. І так ми фест співали, що джаз-банда втихла, а за нею і весь гамір, а сенатори посунули до нас, плескали в долоні і притупували. Після якоїсь п’ятої пісні ми вже співали, обнявшись за плечі з сенаторами. Ну і такі сі стало, що ми обнялися з Джо. В нього сорочка розстібнута до пупа, і в мене до пупа. Він п’яний, і я п’яний. А нічого так не ріднить двох п’яниць, як спільна пісня. І ми обоє щось волали, кричали «гей!» – і коли вуйцьо запропонував тост «Най би вони віздихали!», то мало хто зрозумів, але всі дружно ґольнули.

 

А вуйцьо вже був такий п’яненький, що кілька разів, намагаючись дати кляпса по дупці, давав кляпса в повітря. Однак не губив при цьому неймовірно задоволеної міни.

 

Минуло чимало років, і я якось задумався, розглядаючи ту історичну знимку: таж то неабиякий дарунок долі. Як же ж його можна використати? Може, написати Трампу: «Донні! Слухай, маю фест компромат. Джо – в драбадан! Голий до пупа! Підспівує пісні Дивізії SS Галичина! Чуєш? SS!!! Тих самих, про яких розмаїті бужанскі-дубінскі пишуть, що в них руки по лікті в крові і за ними Нюрнберг плакав, хоч, правда, Нюрнберг про те не знав. Але менше з тим. У вас там повно таких, що в це вірять. Питання просте: кілько даси?».

 

Але не написав. Пошкодував на марку.

 

Тепер зателефоную Байдену:

 

– Геллов, Джо! Пригадуєш, як ми зажигали в Монреалі?.. Згадав? Я не сумнівався. Посилаю тобі копію нашої фотки, де ти підспівуєш воякам Дивізії Ваффен SS Галичина… Що? Ти не знав, що Ваффен SS?.. Ха!.. Яких SS? Ну, та тих самих... Ну, тепер будеш знати, як ти влип. Але прикинь – я міг її продати Трампу. А потім уявляєш, як у нас радісно б завили усі бужанскі-дубінскі-каламойскі?.. Хто такі? Та шавки хуйлівські. А як у Рашці задзявкотіли б! Ого! Але я вірив у тебе... Що? Нє, ніц не прошу. Нє, жодного бабла. Ми, старі дивізійники, не за бабло. А за ідею. Так мій вуйцьо Дозьо казав, який маринарку твою під столом знайшов… Який вуйцьо? Ну, той, що виголосив «Най вони віздихают!», а ти радісно за це випив… Кого він мав на увазі?.. Розумієш, ті, жи мают віздихати, весь час міняються. Тому цей тост вічний і завше актуальний… Не переживай.  Але щось таки в тебе попрошу. Закинь мені одного джавелінчика. Персонального… Так... Іменного. У нас це прийнято – дарувати іменну зброю. Я тобі – фотку, а ти мені – джавелінчик… З інструкцією… Куди я його націлю?.. Джо... Ну, це ж не по телефону. Ти ж розумієш... Але не переживай. Будеш задоволений.

 

 

 

11.11.2020