Максом його звали. Я потім усе ж таки дізнався, запитав. Хоча тепер ось знову мусив згадувати, перепитувати, аби не помилитись.
І не тому навіть, що ім’я ніби як не собаче, а Макс властиво собакою був. Із цим мені гаразд – не зустрічав, щоправда, собаки, яку би Дмитром звали, але якби це тільки не для кпинів, і я би геть не ображався. Просто у мене із усіма так: можу детально пам’ятати, що і коли людина сказала, із якою інтонацією, виразом обличчя а чи иншим відрухом, але мушу робити зусилля, аби ім’я запам’ятати.
А щодо Макса і зовсім був заскочений, коли друг запитав раптом, як його звати.
Тієї весни, півтора року тому, я купував хату в сусідів своїх тодішніх. Тут, у Фуратівці. Й вони запропонували мені пса свого старого собі залишити. Точніше, спочатку попросили кілька днів погодувати, бо речі перевозили частинами й самі вже до нового помешкання переїхали. А тоді оце якось поміж иншим – ніби як ізнічев’я, промацуючи ґрунт. Так мені принаймні здалося. Бо кицьку забрали одразу, гусей і поготів, а от старого пса… І тому відмовився. Спершу. А потім згадав, як той пес їм рік вже перед тим кашляти почав, як я запитував, що йому є, і пораду друга-собаківника щодо лікування переказував, а вони навряд чи й спробували. А головне – про те, що сидить на ланці. Подумав, нехай би й справді зі мною залишився та віку вільним дожив… І вже ніби як і домовились, я був вже навіть відпускав його одного разу, заким у хаті прибирав, – бідака так і не відійшов нікуди далі своєї буди. А потім вони передумали – з чогось і несподівано: душа народна загадкова. А мені гріх, проспав я пса – прокинувся, аж коли вони другу вже того дня ходку по речі свої робили, а Макса забрали за першою…
Вони пізніше іще раз приїздили, вже влітку – іще нагадалися, що не все забрали. Кажуть, що прив’язаним більше не тримали – сказали, що за місяць потому помер…
А коли тоді про ім’я була мова зайшла – ну бо ж я, видиш, користувач соціяльних мереж активний: проспати проспав, але розповісти устиг, – прийшло усвідомлення. Ланцюговий пес не потребує імені – його немає куди й немає ізвідки кликати…
__________________________________
Прочитав чудову статтю Володимира Панченка “Диптих про втрачену свободу” – про Павла Тичину і Юрія Яновського. А принагідно ще й вірші окремі – Тичини й Маланюка, бо в есеї чимало про їхні взаємини. Й ото щось таке й собі зримував:
А я не Маланюк і не Тичина
А я Дмитро, що звуть мене “Дімон”
Бо тут не Подєбради, бач, не Київ
Природньо-соціяльний оксюморон
__________________________________
А це вже рік тому восени було. Є в мене друг – тут, у Буджаку, – а до недавнього часу іще й колега Руслан, який усвідомлено, у відповідь на моє прохання, називає мене “Дмитром”. Не “Дімою”, себто. Бо це й взагалі історія довга і окрема: про форми імен у постсовєтських країнах; про те, що “Діма” – це як блідий підсолоджений чай у пакетиках, а “Дмитро” – це Байда-Вишневецький, Туптало і Яворницький… Про орнітолога з Білорусі. Вона приїздила до нас на Тузлівські лимани, щойно я у парку національному працювати починав. І коли я був і її попросив не лишень білоруською говорити, але й мене “Дмитром” називати, а вона зауважила якось, що усі инші, ось, звуть мене “Дімою” й заперечень не чують, я таки заперечив – звернувся в мережі із цілою заявою урочистою…
І мене почули. Багато хто. А коли друг, воно ж і поготів!
Ну ось. А це ми мали із ним бути обидва на зборах колективу, на нараді у Татарбунарах. Одного разу. І коли я не приїхав, він потім повідав, як казав дехто (і не сказав хто): “Чому Єльнікову проспати можна, а иншим ні?” А потім удруге – я знову не поїхав, а він, як згодом з’ясувалося, також на маршрутку запізнився, а позаяк вона у нас одна, стояв, чекав на попутну й гадав собі, що ось, мовляв, зачекає іще хвилин двадцять і, як ніхто не підбере, піде додому: “Усе одно ж Єльніков поїхав – якщо що, прикриє”…
Тут, отже, знову про особу мою безвідповідальну чимало, тільки що я за цим разом про инше. Бо мене тоді не те щоби вразило, але зацікавило, що друг, коли у третій особі, називає мене ось так, на прізвище.
Зокрема іще й тому, либонь, що сам я із імен своїх усіх оцього – свого прізвища – люблю найменше. Щойно ось написав навіть, а програма й слова такого не знає – підкреслює. Вона їх чимало не знає, зрештою, проте инші я вживаю повсякчас, встиг познайомити, а цього, бач, іще й не писав.
Найближчим, мабуть, оте “Дмитро” і є. Але найцікавіше – почав я вночі згадувати, й з’ясувалося, що є їх у мене і справді чимало.
Отже, “Єльніков”, “Діма”, “Дмитро”. А є іще й “Дімка”. Так називав мене друг дитинства на Півночі, Саня. Північ далека, совєтська, і тут усе зрозуміло. Але також і Женька у Львові. І з ним, либонь, усе вже так і залишиться – сам він узагалі любить старого чіплятися, а я й собі скільки разів пробував його Євгеном переинакшити, нічого з того не виходить.
І “Дмитрик”. Це рідше, але буває. І першою була бабця Дока, однокурсника з університету, – членкиня ОУН, що пережила ув’язнення совєтських таборів, із якою спілкуватися пощастило. Потім дружина – багато років, заким були подружжям, властиво, аби “Дмитра” пом’якшити; але останнім часом, відколи друзями залишилися – також тільки в третьому лиці: коли говорить про мене спільно знайомим собакам (“Де Дмитрик?”). І кілька людей іще згодом, із недобрими намірами – яко применшувальну форму, задля тиску. І тут можна хіба із перемоги української мови потішитись, адже суто у сенсі форми це не до порівняння зі сповненим симпатії “Дімоном”.
Є іще форма така, від північних сусідів давно запозичена, як звертання по батькові. Є, себто, на ім’я й по батькові – це вже коли зовсім офіційно, як-от до вчителя у школі або до начальника. (Або десь на нараді якраз – і це окремо цікаво, коли людина, що звертається до тебе зазвичай просто на ім’я, раптом каже ось так. І ти ніби й знаєш, що це до тебе, але десь у підсвідомости сумнів жевріє!) А є таке панібратсько-поважне, без імені. І згадав – і так мене кличуть: “Леонідович”! Дільничний наш з Дивізії.
А ще “Срібний”. Так мене иноді на чайці “Покрова” називали, у товаристві “Кіш”. Богдан Русин, точніше, сказав був так одного разу, а мені сподобалось, і я надав прізвиську інформаційної підтримки. Ба навіть публікувався був під таким псевдонімом. А вже згодом у клюбі “Галицький лев”, в середовищі середньовічних реконструкторів, хтось запровадив спрощене – “Козак”, бо я тоді іще чуба носив. І є друзі, що “Срібним” мене й досі згадують. І мені це подобається…
Бо з цього всього, властиво, виснувати можна іще більше. З одного боку, наприклад, це засвідчує різне до мене ставлення різних людей, уявлення їхнє щодо мене, означуване назовні в осібних іменах. З иншого, саме це ставлення може бути обумовлене іще й середовищем, у якому взаємини відбуваються. А до всього, отже, це іще й про те, що я і собі у різних середовищах перебуваю. Нарешті щодо “Срібного” вже було – либонь, я й досі можу підігрувати тим про мене уявленням, які мені симпатичні…
А найцікавіше усе ж таки про Руслана. Гадаю, коли він називає мене “Дмитром” – це яко про друга, а коли “Єльніковим” – то по роботі…
__________________________________
Приїздили друзі зі Львова. Зайшла мова про Палац культури ім. Гната Хоткевича – про те, що звався він перед тим і найменням Кузнєцова Ніколая (а в народі “Кузнєчіком”), і клюбом “трамвайників”, робітничим клюбом та клюбом Спілки працівників комунальних служб…
__________________________________
А щодо Макса – щодо імені собаки, який і сам, врешті, забув, припнутий, що можна кудись іти і звідкілясь вертати, – думка тоді далі майнула. Подумав про імена Бога – усю їхню накопичену множину…
08.11.2020