Андрей Шептицький і чотири історичні епохи

Цьогоріч відзначаємо 155-річницю від уродин Андрея Шептицького. Забракне епітетів, аби вповні окреслити його постать, і значення його духовної спадщини є просто неоціненне. А почасти, на жаль, таки й належно не оцінене. Користаючи з нагоди ювілею, громадські огранізації, релігійні громади, освітянські середовища, власне, і намагаються скоротити відстань, що утворилася поміж митрополитом Андреєм та посполитими людьми. Так, Центр Шептицького Українського католицького університету ще наприкінці серпня розпочав масштабний проєкт «Бієнале Шептицький/Sheptytsky Biennale» за підтримки Українського культурного фонду. Мета – модернізувати постать митрополита Андрея Шептицького та привернути увагу креативних середовищ до його ідей. В контексті бієнале прочитано низку публічних лекції, частину з яких Zbruc має намір опублікувати.

Раніше ми публікували промови Мирослава Мариновича та Наталії Попович.

Нині лекція Сергія Германа.

Сергій Герман — журналіст, дипломат, письменник, аналітик, автор книги «VIA Романа. Життя митрополита Андрея Шептицького»

В УКУ з темою митрополита Шептицького я вдруге. Вперше говорив про нього 3 роки тому, коли вийшла моя книга про життя і пастирську діяльність митрополита. Пригадую, тоді хтось з присутніх запитав мене, до якого жанру відноситься цей текст. Я відповів, що до жанру«біографічна проза», хоча історичне тло прописане у книзі достатньо прецизійно.

Через деякий час мене запросили зустрітися зі студентами київського педагогічного університету імені Драгоманова, і під час цієї зустрічі декан історичного факультету професор Коляда сказав, що книга дає добре розуміння історії України в цілому, не лише Галичини. Отримавши запрошення взяти участь у нинішньому бієнале, я подумав що тема викладу могла б саме так називатися: «Митрополит Шептицький і чотири епохи української історії». Як писав поет:

Дзижчать параболи епох

І, догорівши, догасають -

Все визначає вічний Бог,

Всьому велить, всього сягає.

Стосовно епох. Історики можуть мати зауваження до запропонованих мною часових рамок, тому я одразу скажу, що виступаю тут у ролі літератора, а не історика, а літератор має право на певні «люфти», коли йдеться про історичне тло. Не на вільну інтерпретацію історичних подій, а на вмонтування історії героя у ці події в контексті його життєвого шляху, ключові позначки якого не завжди можуть співпадати зі знаковими подіями історичної епохи. Далі я поясню, що маю на увазі. Водночас це буде вступ до розповіді про митрополита протягом першої історичної епохи.

Отже, 17 січня 1901 року, Станіславівський єпископ Андрей Шептицький прибуває до Львова вже як номінований Папою Левом ХІІІ і заприсяжений цісарем Францом Йосифом митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський, тобто глава Української греко-католицької церкви. Взагалі, ми можемо говорити не про початок 1901 року а про початок ХХ сторіччя, тому що номінація відбулася у жовтні 1900 року.

Тоді, себто 31 жовтня 1900 року, у віденській газеті «Вінер Цайтунґ» з’явилося повідомлення такого змісту: цісар дав згоду на призначення Станіславівського єпископа графа Андрея Шептицького Галицьким митрополитом. Канонічний процес відбувся у листопаді, решта часу забрали різні формальності і приготування до інтронізації. Таким чином Перша історична епоха у мене починається фактично 1900 року і завершується на початку вересня 1914 року, коли російські війська увійшли до Львова, митрополит Шептицький практично одразу опинився під домашнім арештом, був інтернований і невдовзі висланий вглиб Росії вже як царський в’язень.

Якщо ж дотримуватися усталених історичної наукою часових рамок, то годилося б говорити про епоху Австро-Угорської імперії, починаючи з другої половини ХІХ сторіччя, тобто з 29 липня 1865 року – дати народження графа Романа Шептицького і до початку Першої світової війни.

У першому етапі, якби ми його розглядали, двома головними позначками, було б рішення ще зовсім молодого графа Романа Шептицького присвятити своє життя служінню Церкві і відповідно - вступ 1888 року до монастиря василіян у Добромилі.

Однак, при всій важливості цього періоду у житті митрополита, він був підготовчим. Там мали місце моменти виняткові, якщо йдеться про моральні випробування, через які довелося пройти ще зовсім юному Роману Шептицькому, емоційний вимір його взаємин з батьком, глибокий конфлікт з зовнішнім оточенням.

Цей період заслуговує на окрему увагу. Однак зараз я пропоную погодитися з тим, що головна місія митрополита, якщо йдеться про адекватну відповідь викликам, що постали перед церквою, розпочинається з початком ХХ сторіччя.

Перша епоха

Перенесімося у лютий 1901 року. 9 числом цього місяця датоване написання у Відні пастирського послання «До руської інтелігенції», яке я пропоную розглядати як першу реперну позначку першої епохи його апостолування.

Як на мене, у цьому документі митрополит розпочав абсолютно новий дискурс. До пастирського послання, про яке йдеться, зі Святоюрської гори про роль католицької інтелігенції і її відповідальність за те, що галицькі українці поступаються у своєму соціально-економічному розвитку багатьом націям Австро-Угорської імперії, ніхто не говорив. І ось вперше глава української католицької церкви промовив як духовний провідник нації. Він чинив, за його словами, згідно з «законом заміщення», тобто коли через відсутність політичного, громадського лідера бездержавної нації цю роль виконує глава національної церкви. Провінція Галичина і Лодомерія належала до найбідніших в імперії Габсбургів. Коли Відень, умовно кажучи, безжурно прогулювався уздовж блакитного Дунаю, у Східній Галичині селяни, а вони складали більшість населення русинів-українців, жили бідно.

Порівняймо. Ось що писав Стефан Цвейґ про тогочасний Відень.

«Рівень життя зростав, і це відчувалося в усьому… Нові театри, бібліотеки, музеї виникали скрізь; такі вигоди як ванна і телефон, які колись були привілеєм вибраних, проникали в життя дрібної буржуазії, та й пролетаріат, з того часу як робочий день був скорочений, заявляв про себе, вимагаючи бодай малої частки у благах і зручностях життя… Не лише міста, а й люди ставали більш гарними і здоровими – завдяки спорту, кращому харчуванню і поглибленим зв’язкам з природою. У неділю вже ніхто, крім останніх бідняків, не залишався вдома; усі молоді люди подорожували, здіймалися на скелі або брали участь у різноманітних видах спорту … Мода ставала все природнішою; чоловіки носили бріджи, жінки відважувалися їздити кінно, люди не сиділи по домівках, вони більше не ховалися один від одного. Світ став не лише прекраснішим, але й більш вільним».

Цвейґ тут пише про «останніх бідняків» як про виняток. У випадку з більшістю українського населення Східної Галичини, можливо, крім Львова, злидні були правилом. Як відомо, готуючись до пастирської місії, Шептицький побував у Києві і Москві. У Києві він, зокрема, зустрічався, з професором Володимиром Антоновичем. Під час розмови з ним, Антонович сказав і таке: «Усі нещастя України – у недостатньому рівні культури українського суспільства, в гострій нестачі національної інтелігенції, культурного і політичного виховання. З цим щось треба робити».

У пастирському посланні до руської інтелігенції, митрополит Шептицький мовить про те, що «слід робити».

«Ми всі бажаємо своєму народові кращого майбутнього. Всі ми розуміємо, на чому цей поступ має полягати. Розуміємо також, що слід звернути особливу увагу на стан рільників, котрих страхітливих розмірів пауперизм і темрява видається тією перешкодою для поступу, яку не вдасться подолати. Але мусимо піднести і утвердити на цілій лінії справжню просвіту, яка створювала б для нашого народу можливість краще облаштувати своє існування. Ми повинні робити все можливе для розвитку промисловості, без якого рільництво за нинішніх умов не зможе проіснувати. Мусимо в цілій лінії взяти у руки торгівлю, організувати в усіх селах ті інституції, котрі яким-небудь способом допомагають людям у їхньому житті і праці.

Не існує єдиної сфери культурного і економічного життя нашого народу, в якій ми зробили хоча б соту частину того, до чого є потреба. У сто крат більше, ніж йшлося б про існування іншого народу, слід нам думати про закладення підмурівка нашої хати, про економічний бік буття народного життя, без чого навіть найсвітліше політичне майбуття не матиме перспективи.

Наразі не маємо приводу, з якого мали б сваритися. Не маємо що ділити. Ті багатства, яких у інших народів є надлишковими і причиняються до марнування сил, нами ще не накопичені.

Нас ще чекають довголіття важкої праці, для якої мусимо не шкодувати сил. Але що є запорукою успіху тієї праці? Молодечий і сильний патріотизм, який у нашого народу виявляється значно більшою мірою, ніж у тих, хто вже неначе пережив той період своєї історії, коли мусив віками важко працювати і боротися.

Водночас у тій праці — економічній і народній — слід вбачати й велику небезпеку. Тяжко працюючи, ми не повинні втратити жодного з етичних принципів, на котрі опирається будь-який здоровий поступ, якщо він хоче бути тривалим.

…Поділені суспільними ідеалами і засадами, будемо приречені постійно вести братовбивчу війну і витрачати на неї всі свої сили, без жодної користі для тих, хто очікує нашої допомоги. До цілковитої згоди в усіх справах, що можуть нас роз’єднувати, не дійдемо. Але можемо зосередити свої сили на тому, що є основою і початком усякої праці в етично-суспільних принципах католицької віри, яку всі визнаємо».

Звертає на себе увагу стиль послання: він виразно модерністський. Глава церкви апелює до моральних імперативів віри, сказати б, у публіцистичному стилі. Мова проста, хоча текстові не бракує образності, думки сформульовані ясно і зрозуміло, як у формулюють їх у програмі дій. Головний посил Листа – заклик до єдності інтелігенції заради трансформації українців в націю, спроможну заявити про себе як про рівноправного учасника громадського, політичного, економічного і культурного життя Галичини і Європи в цілому.

Стосовно модернізму Шептицького. Зацікавлених відсилаю до монографії Ліліани Гентош «Ватикан і виклики модерності». Коротко скажу лише, що модерністські погляди у церкві набули особливого поширення власне на початку ХХ століття, тобто за понтифікату Папи Лева ХІІІ. Не можна сказати, що цей Папа був прихильником полеміки стосовно потреби нових підходів до історії церкви і її ролі в сучасному світі, розгорнутої не лише в Сполучених Штатах, а й у Західній Європі. Однак, на противагу своєму наступнику, Пію Х, відкритої боротьби з модернізмом не ініціював. Провідником модерністських ідей у Ватикані був отець Джованні Дженоккі, до слова – перший Апостольський візитатор України. У його помешканні на вулиці Сапієнца у Римі збиралися відомі в католицькому світі інтелектуали. Митрополит Шептицький був зорієнтований у тому, які ідеї сповідували модерністи. Ставлення до них у нього було неоднозначне. З одного боку він погоджувався з тим, що церква, якщо не бажає програти соціалістам і комуністам, повинна іти до бідних і знедолених. На той час він вже почав працювати над посланням «Про квестію соціальну».

З іншого – митрополит беззастережно сповідував примат непомильності Папи і виступав проти підриву єдності Церкви. Послання пронизане духом соціальної відповідальності як Церкви, так і її вірних з числа інтелігенції, за долю нації. У ньому виразно проглядається митрополит-гуманіст, яким він залишатиметься протягом усього періоду перебування на Святоюрській катедрі.

При цій нагоді, коли ми говоримо про гуманізм Шептицького як про стрижень його душпастирської діяльності і сутність людської постави, варто згадати, під впливом яких особистостей формувався внутрішній світ молодого Романа Шептицького. Так, головна заслуга в процесі формування в ньому почуття невичерпної любові до людини, головно – гнаної, бідної, переслідуваної - належить його матері – графині Софії Шептицькій з Фредрів.

Але були ще поруч з ним художник, а згодом засновник ордену Альбертинців, святий католицької церкви Адам Хмельовський. Його картину Ecce Homo митрополит зберіг до кінця своїх земних днів. Сьогодні вона є власністю цього ордену і, наскільки мені відомо, зберігається в Кракові. Був і отець Генрик Яцковський – один з учасників так званої Добромильської реформи отців-василіан 1882 року. Про них згадується рідко, а даремно. Можливо, коли-небудь у нас буде нагода поговорити про ці видатні особистості окремо. Я готовий взяти у цьому участь. Постулати цього Послання митрополит буде реалізовувати у конкретних справах – підтримці українських підприємців, фінансистів, заснуванні національного Музею, меценатстві, боротьбі за право українців навчатися рідною мовою в університеті і багато в чому іншому.

Отже, на мою думку, це Послання можна вважати ключовим не лише для умовної першої історичної епохи. Воно окреслило увесь подальший шлях митрополита як глави ГКЦ і безпосереднього учасника драматичних подій, що очікували Європу після завершення золотого віку.

Наступна реперна позначка у першій епосі позначена 14 лютим 1908 року. Цього дня митрополит розпочав здійснення чи не найголовнішої місії свого апостолування – з’єднання церков – Східної і Західної. Після революції 1905-1907 років з Росії до нього майже щодня надходила важлива кореспонденція. Після указу Миколи ІІ про віротерпимість греко-католики, принаймні в Москві та Санкт-Петербурзі, могли вийти з підпілля. На думку тих, хто інформував митрополита про очікувані послаблення під час реєстрації неправославних релігійних громад, наближався час рішучих дій. Не сьогодні-завтра цар підпише закон про свободу совісті — головну перешкоду на шляху майбутнього з’єднання християнських церков буде усунуто.

Парох пітерської греко-католицької парафії отець Олексій Зерчанінов повідомляв, що, за його підрахунками, серед росіян напевно набереться до тисячі католиків — здебільшого аристократів. Вони знають іноземні мови і тому відвідують польські, німецькі та французькі храми. Натомість вірні східного обряду, по суті, кинуті напризволяще, бо уніатських священиків можна полічити на пальцях однієї руки, тож греко-католики нагадують овець без пастиря.

Розмірковуючи над тим, як діяти в Росії, Кир Андрей щоразу потрапляв у глухий кут — відсутності повноважень. Нехай греко-католицькі громади Петербурга та Москви були нечисленними, але вони існували і потребували свого єпископа. Однак призначити його владика не міг, не мав права. Максимум, на що дозволяли його повноваження, — це інкардинувати когось з найбільш авторитетних греко-католицьких священиків Росії до Кам’янець-Подільської єпархії з повноваженнями для душпастирської діяльності на території Російської імперії.

Таке рішення кульгало на обидві ноги, і митрополит це розумів. Одначе іншого виходу не існувало. Питання, кому він надасть ці повноваження, наразі залишалося відкритим. Розв’язка настала після зустрічі з отцем Олексієм на Святоюрській горі, куди він заїхав по дорозі в Росію з Риму, де мав аудієнцію у Папи.

Надати повноваження свого намісника в Росії саме Зерчанінову владика вирішив також через те, що на той момент фізично не мав можливості вручити грамоту жодному іншому з небагатьох греко-католицьких священиків на Сході. А передати її він міг лише з рук у руки. Якби грамота ненароком потрапила до царської охранки, вибухнув би грандіозний скандал. Що події могли розвиватися саме за таким сценарієм, сумнівів не виникало. Тому Кир Андрею годилося б чимшвидше вирушити на аудієнцію до Папи з проханням дати письмову згоду на розширення повноважень. Якою буде реакція Святого Отця на таке звернення, митрополит не знав. Керуючий латинськими церквами в Росії прелат Денисевич доніс до Апостольської Столиці, що в Сакт-Петербурзі об’явився малоосвічений російський священик Зерчанінов, який відмовляється підкорятися йому і заявляє, що правитиме службу в східному обряді, бо дістав таке право від глави Греко-католицької церкви митрополита Шептицького.

Скарга Денисевича могла призвести до дуже небажаних наслідків. Запобігти цьому могла лише вправна дипломатична гра, яка, з одного боку, дала б зрозуміти латинникам, що греко-католицьку місію на Сході підтримує особисто Святий Отець, з іншого — не виказувала б його присутності у цій історії, аби не нашкодити і без того складному діалогові між Ватиканом і Росією.

Невдовзі митрополит потрапляє на аудієнцію до Папи і ділиться з ним своїми думками:

На Схід повинна просуватися унійна церква. Нам слід брати приклад з російських старовірів. Вони потайки висвячували своїх єпископів, правили службу в підпільних храмах і вижили, і зберегли свою Церкву. Навіть якщо цар формально узаконить свободу совісті, в Росії продовжуватимуть переслідувати іновірців. Нічого не зміниться в цій державі, допоки східний деспотизм, що лежить в її основі, не зжере сам себе. Ніхто, крім Вашої Святості, не повинен знати про повноваження, які Ваша Святість дасть мені, якщо на те буде Ваша воля. Як митрополит унійної церкви і Кам’янець-Подільський єпископ de jure et de facto я маю право діяти на території усієї Росії.

Уважно вислухавши митрополита, Папа сказав йому: «Utere iure tuo» (Використовуйте своє право). Ознайомившись з документом, Пій Х наклав на нього таку резолюцію:

Ми все переглянули і схвалюємо. Випрошуємо у Господа усякої спасительної благодаті достойному архієпископу, його генеральному вікарію в духовних справах, усім віруючим, кліру і народу та надаємо їм Апостольське благословення.

У Ватикані, 14 лютого 1908 року.

Папа Пій Х.

Це був чи не найважливіший як дотепер день в його житті. Ось що зокрема писав митрополит з цього приводу в листі рідним.

Св. Отець віддав у мої руки адміністрацію усіх унійних єпархій в Росії. Вручив мені для цього власноручний документ… Віддав повноваження, що дорівнюють владі Конґреґації пропаганди і надзвичайних справ, становище, залежне виключно від його особи, а тим самим обов’язок і можливість безпосереднього полагодження — лише з ним одним — усіх без винятку справ, які стосуються тієї «Церкви в катакомбах», як сам висловився. Очевидно, такий винятковий доказ довіри накладає на мене надзвичайно важкі обов’язки і нечувано далеко сягаючу відповідальність. Потребую дуже допомоги Ваших молитов. Необхідна повна таємниця. Не міг не написати Вам про всю цю справу, бо цей момент у багатьох відношеннях дуже доленосний.

Більше не пишу, бо маю багато праці.

Тисячу разів обіймаю іпоздоровляю.

Митрополит Андрей.

Отримавши повноваження, він вирушив до Росії, конкретно до Москви. Але зустріч з єпископом-старовіром Інокентієм Усовим і колишнім архієпископом Смоленським Петром, які цікавилися унією, конкретних результатів не принесла. З об’єктивних причин продовжити активну частину цієї місії митрополитові вдалося лише через дев’ять років. І тут ми переходимо до Другої історичної епохи: початку війни, арешту митрополита і його інтернування до Росії, закінчуючи 1923 роком, коли на Паризькій мирній конференції було остаточно вирішено включити Східну Галичину до складу Польщі.

Друга епоха

Отже, березень 1917 року. Петроград. Перед цим були роки, проведені під суворим поліційним наглядом у Курську, Суздалі, Ярославлі. З Суздаля митрополитові вдалося передати листа Папі Бенедиктові ХV з проханням дозволити померти смертю мученика за віру.

«З Божою ласкою та Вашим благословенням, святий Отче, Суздаль може стати осередком унії. Якщо Ваша Святість не відмовить мені у благословенні, посилаючи на смерть, і якщо з ласки Божої я дістану змогу пролити свою кров за навернення схизматиків…» - були у цьому листі і такі рядки.

Тут не можу не згадати рядки Гілберта Честертона, написані 1929 року:

«Ісус йшов до мети, як йшов Язон до золотого руна чи Геракл по золоті яблука Гесперил. Але шукав Він золото смерті. Він робив багато чого іншого, і це дуже важливо, але від початку і до кінця Він йшов на смерть… Смерть була нареченою Христа як скрайня бідність була нареченою Франциска».

Звільнений Тимчасовим урядом, митрополит приїхав до Петрограда. Він хворий. Католичка східного обряду Наталія Ушакова, родичка прем’єра Столипіна, приносить йому звістку: його архів віднайшовся. Скрині перебувають на зберіганні у Петроградському відділенні Академії наук у професора Шахматова. Ця новина дослівно підвела митрополита з ліжка. Кир Андрей не сказав Ушаковій, які саме документи мав на увазі. А йшлося про письмове підтвердження Папою Пієм Х права адмініструвати всі вісім унійних єпархій у Росії. Без цих паперів приїзд до Петрограда не мав особливого значення. Лише продемонструвавши надані йому Святим Отцем повноваження на території Росії, митрополит міг провести у Пітері Синод, на якому призначити російській греко-католицькій церкві свого екзарха. Палітурку характерного брунатного кольору, яку отці-василіяни з Жовківського монастиря виготовили спеціально для всіх десяти примірників папських повноважень, митрополит зауважив одразу, щойно підняв горішню частину паперів. Це був єдиний примірник, який Шептицький залишив у себе на Святоюрській горі, інші надіслав на зберігання до Відня повіреному нотаріусу Фуксові. Кандидатуру на призначення російського католицького екзарха східного обряду він уже мав: йшлося про отця Леоніда Фьодорова. Багато років тому, 1902 року, настоятель Петербурзького костьолу Ян Сціславський, який дорогою до Рима зупинився на кілька днів на Святоюрській горі, відрекомендував юнака, що супроводжував його.

«Екселенціє, ось перед вами вихованець другого року навчання Санкт-Петербурзької духовної академії, — сказав Сціславський. — Він сповнений бажання з’єднатися з материнською церквою і, я так гадаю, невдовзі ми матимемо в його особі ще одного несхитного воїна війська Христового.

Отець Леонід теж нещодавно повернувся із заслання. Відколи він, слухач Санкт-Петербурзької духовної семінарії, відчуваючи незборимий потяг приєднатися до Вселенської церкви, приїхав до Рима, і там у день пам’яті засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли у знаменитій базиліці дель Джезу присягнув на сповідування католицької віри, минуло 15 років. Дев’ять з них він провів в аудиторіях католицьких семінарій та університетів Ананьї, Рима, Фрайбурга, був ченцем монастиря студитів у боснійській Камениці. Хоч би де перебував отець Фьодоров, його незмінним покровителем і наставником залишався митрополит Шептицький. Зв’язок отця Леоніда зі Святоюрським владикою не був ні для кого секретом, а для царської охранки — і поготів. Тому коли на самому початку Великої війни Фьодоров приїхав до Петербурга, де нерухомо лежала розбита паралічем мати, його майже одразу заарештували як агента уніата Шептицького і вислали до Тобольська.

Наступного після зустрічі з професором Шахматовим дня Шептицький запросив до себе петербурзьких греко-католицьких священиків. Прийшли отці Фьодоров, Зерчанінов, Дейбнер, Сусалєв, Сем’янецький, Кольпінський.

«Всечесні отці, хочу повідомити вас про скликання першого єпархіального синоду нашої церкви в Росії. Ось грамота, надана мені для цього Папою Пієм Х», — сказав митрополит і підніс вгору зшиток у брунатній палітурці.

Документ справив враження на присутніх. Деякі з них повірили чуткам, що їх поширював, між іншим, і отець Зерчанінов після повернення з Рима, який розповідав, що деякі монсеньйори натякали на відсутність у митрополита повноважень діяти на території Росії, мовляв, він надав їх собі самочинно. Тепер сумніви розвіялися. Шептицький сказав також, що проведення синоду слід погодити з Тимчасовим урядом, і найближчими днями він матиме зустріч з князем Львовим та міністрами його кабінету. Залишається питання, де проводити собор? Священики в один голос заявили, що для такої урочистості надається лише церква святого Іоанна Хрестителя. У Петербурзі цей храм був відомий ще як Мальтійська капела.

Вістка про скликання синоду миттю розлетілася серед пітерських греко-католиків. Вже до вечора новину обговорювали в домах князя Бєлосельського, княгинь Долгорукої та Яновської, у Потьомкіних, Гончарових.

11 червня 1917 року митрополит правив Божественну Літургію Іоанна Златоуста. Уперше за понад три століття після Берестя уніати молилися у самому серці Російської столиці, не боячись, що за мить двері храму розчахнуться і до церкви увійдуть їхні гонителі. Перший синод російських католиків східного обряду проходив у гімназії Св. Катерини. Відкрив собор митрополит Андрей Шептицький. Була прочитана грамота про встановлення екзархату. На соборі були вироблені так звані особливі «Постанови». У пункті 3 Постанов значилося: «Не приймаємо жодної богослужебної форми латинського обряду, хоча вона була б прийнята в інших церквах, з’єднаних з апостольським Римським престолом».

Значення синоду важко переоцінити. Попри свою нечисельність, громада греко-католиків Петербурга мала усі можливості стати в майбутньому духовним причілком для величезної кількості мешканців колишньої Російської імперії, готових з’єднатися з церквою-матір’ю. Раніше від цього їх стримували нетерпимість до іновірців збоку держави і латинський обряд. Тепер ці перешкоди було усунуто. Однак невдовзі відбувся жовтневий переворот.

Що було далі – відомо. У червні 1923 року більшовики дозволили відкрити католицькі церкви, за винятком греко-католицької. На запитання чому, чиновник відповів: «А тому що Фьодоров надто небезпечна людина. У підлу фьодоровську церкву підуть мільйони, в католицьку інтернаціональну організацію».

Це свідчення сподвижниці екзарха Юлії Данзас. Коротко про екзарха Фьодорова. У березні 1923 року розпочався судовий процес над католицькими священиками, в т.ч. і над Фьодоровим. З ув’язнення вийшов, дякуючи зусиллям дружини Горького Екатерини Пешковой, 1926 року. Жив на поселенні в Калузі. Митрополит розширив юрисдикцію Фьодорова і на Білорусію. Поїхав у Могильов. Новий арешт, три роки таборів. На Соловках. Після звільнення поселення на березі Білого моря. Знову арешт і три роки висилки на Северной Двіне. 1933 року завдяки тій же Пешковой звільнений. Оселився у Вятці. Помер через рік у 1935-му. З ініціативи митрополита беатифікований. Але щойно 2001 року у Львові Папою Іваном Павлом ІІ.

Можна вважати, що синод у Петрограді був кінцевою подією другої епохи в контексті життя і душпастирської місії митрополита. Він підводив своєрідний підсумок усієї попередньої діяльності кир Андрея, спрямованої на реалізацію його заповітної мрії про з’єднання двох християнських церков - Східної і Західної. Він, напевно, часто згадував слова російського філософа Вдадіміра Соловйова, з яким зустрічався у Москві: «Кожна з двох Церков вже є Вселенською Церквою, але не у відокремленості своїй від другої – а в єдності з нею…» Ця єдність не порушувалася в царині суто релігійній – по відношенню до Христа, вчив Соловйов. У сфері ж суспільній та історичній вона була порушена і тому повинна бути відновлена.

Так ми наблизилися до третьої епохи.

Третя епоха

Вона, як я вже казав, лежить у періоді між 1923 і 1939 роками, припадає, умовно кажучи, на міжвоєнний період. Можна вважати, що першою реперною позначкою у ній було повернення митрополита в Галичину, тепер вже як частину Другої Речі Посполитої. Це була воістину драматична історія, суть якої полягала у тому, що польська влада не бажала бачити Андрея Шептицького на Святоюрському престолі.

Таке неприховано вороже ставлення до нього з боку польських властей пояснювалося позицією митрополита, починаючи з проголошення української держави на території Східної Галичини 1 листопада 1918 року, і закінчуючи його дипломатичними зусиллями за кордоном на користь цієї держави аж до рішення Ради амбасадорів у Парижі в березні 1923 року.

Напруженість у відносинах митрополита з польськими властями практично не припинялася з огляду на те, що офіційна Варшава розглядала греко-католицьке духовенство як силу, спрямовану на ослаблення польської держави аж до її ліквідації. Відповідно і її зверхник трактувався цієї владою як ворожий елемент. Багатоетнічність, поліконфесійність, полікультурність Польської держави ігнорувалася.

Безумовно, це була помилкова політика. Вона не могла не призвести до подальшого загострення відносин між українцями і поляками, що не забарилося вилитися в серйозні міжконфесійні та міжетнічні конфлікти. Свого апогею ці напружені відносини досягли 1930 року, коли після актів саботажу і підпалів, вчинених радикально налаштованою молоддю з числа українських націоналістів, польська влада розпочала пацифікацію, тобто каральні експедиції проти українців трьох східних, одного західного воєводства та Львова. Вони тривали з 16 вересня по 30 листопада.

Про те, що польська держава, яка повинна була забезпечити українцям широку автономію, в дійсності проводила політику націоналізації усієї своєї території, незалежно від того чи польський елемент складав в окремому воєводстві більшість чи перебував у меншості, митрополит говорив постійно.

Він артикулював це мовою дипломатії, але суть сказаного від цього не змінювалася. Митрополит завжди стояв по боці своєї пастви. Інша річ, що він не міг закликати її до боротьби за свої права революційними методами, тобто шляхом терору і насильства. Митрополит відкидав цей шлях тому, що ця дорога суперечила вченню Ісуса. Він був гуманістом у своїй сутності, вихований на ідеалах добра. Саме віра в перемогу цих ідеалів привела його в юності до рішення присвятити себе служінню Церкві.

Як розвивалися події.

Літо 1930 року: хвиля підпалів майна, збіжжя. Польська преса звинувачує у заохоченні до цих дій Шептицького. Шовіністична преса – в організації. Ось окремі заголовки: «Руський піп – підпалювач», «Митрополит Шептицький платить по 200 злотих за спалення скирти».

30 вересня Шептицький їде до Варшави, де намагається зустрітися з прем’єр-міністром Пілсудським та президентом Мосціським. Не вдалося. Його прийняли лідер проурядового Безпартійного блоку Славек, віце-прем’єр Бек, міністр внутрішніх справ Славой-Складовський, міністр віровизнань та освіти Червінський, міністр юстиції Цар.

Хтось прийняв його краще, хтось, як наприклад Червінський холодно. Загалом справа завершилася загальними запевненнями митрополита у тому, що все відбувається в рамках закону.

Наближалися вибори. У серпні Пілсудський розпустив парламент. Йшлося про демонстрацію твердої руки і рішучості проурядового Безпартійного блоку. Митрополит дав інтерв’ю «Експересу Поранному», воно було надруковане також у французькому варіанті. Митрополит засудив акти саботажу як рівно ж і колективну відповідальність без проведення детального розслідування і виявлення винних.

Потім він ще раз їздив до Варшави і мав зустріч з міністром закордонних справ Залєським, але реальних результатів це не дало. Поляки заявляли, що відкритого осуду організаторів саботажу з боку Шептицького не було.

Тим часом 17 жовтня українські єпископи Хомишин, Коциловський, Будка, єпископ-помічник Будка на чолі з митрополитом опублікували пастирське послання. У ньому Єпископат рішуче засудив дії саботажників і тих, хто їх до цього скеровував, цитую: «… це люди, що вийшли за межі християнської спільноти, що слухають не голосу Христової Церкви, а тайних приказів якоїсь тайної влади».

У листі є пересторога до української молоді, щоб вона у підпільну роботу не давала себе втягнути. При цьому прямої згадки про ОУН у тексті не було. Натомість у посланні описувалися злочини каральних загонів проти мирного населення і мовилося про неприпустимість колективної відповідальності. Послання викликало невдоволення і влади, і націоналістів. Було заборонено публікувати його, поліція вилучила увесь наклад газети «Діло». Серед причин до заборони було й те, що Шептицький підписався під ним як митрополит Галицький.

У тогочасній Польщі назви Галичина не існувала. Була Малопольща. Зчинився скандал. Свій протест проти втручання держави у справи церкви висловила нунціатура у Варшаві. У Євгена Коновальця використали заборону друку Послання. Текст переклали французькою мовою і разом зі світлинами передали в Міжнародний Червоний Хрест, а паралельно - в закордонні медіа.

21 жовтня Єпископат ГКЦ підготував листа на ім’я Папи з наведенням конкретних фактів дій проти українського населення, нищення українського культурного і громадського надбань. Ознайомившись з листом, Папа запевнив митрополита, що Св. Престол зробить усе можливе для захисту справедливості.

2 листопада з великими труднощами довіреною особою митрополит передав ще одного листа нунцію у Варшаву. Він просив призначити в Галичину Апостольського делегата.

Несподівано документи, адресовані митрополитом виключно Папі, опинилися у віденському телеграфному агентстві «Telegraph Union». Ця, як ми сказали б сьогодні інсайдерська інформація, була оприлюднена. Скоріш за все, це сталося не без участі націоналістів. Як результат, Папа, який і без того був налаштований пропольськи, одержав привід вмити руки.

У підсумку Апостольська столиця відрито не засудила пацифікацію і не відіслала в Галичину свого дипломата. Реакція міжнародної спільноти на події у Східній Галичині теж виявилася доволі стриманою. Принаймні ніхто з європейських лідерів відкрито не за судив каральні акції поляків проти українських галичан. Не відреагувала на ці події і Ліга націй. Курс польської влади на побудову національної держави на основі етнічної гомогенності зберігся. Польський етатизм лише зміцнився. І все ж, мені здається, ця подія є знаковою. Чому? Тому що в умовах колосального тиску – як ззовні, так і зсередини – митрополит залишився вірний своїм гуманістичним ідеалам, своїй несхитній волі прямувати дорогою Христа – via dolorosa. Він знав, кому буде не до вподоби його позиція. Одні продовжуватимуть вважати його зрадником національних інтересів поляків, другі – таким собі Конрадом Валленродом – чужим серед своїх.

Митрополит опинився насамоті поміж двома потужними силами, але не змінив своєї позиції: - греко-католики не повинні піддаватися жодній з форм дискримінації, про що б не йшлося: право розвивати національну культуру, вчитися рідною мовою в університеті, право брати участь у виборах на рівних з поляками і багато чого іншого, гарантованого націям імперії Габсбургів Конституцією. Але в боротьбі за ці права саботаж і терор націоналістів є неприпустимими.

Очевидно, було б простіше пристати до однієї зі сторін. Пригадуєте, в «Улісс» Джойса, виступ Джона Тейлора на засіданні університетського історичного товариства в Дубліні, на якому обговорювалося есе стосовно відродження ірландської мови. Герой Джойса так відтворив сцену розмови фараона з Мойсеєм.

"Чому твоє плем’я не бажає прийняти нашу релігію і нашу мову? – запитував фараон. - Ви – плем’я кочівних пастухів, ми – могутній народ. Ізраїль слабкий і нечисленні сини його, Єгипет – велике воїнство. Бідняками і наймитами зоветеся ви, від нашого імені здригається світ".

"Але, пані і панове, - промовляв Тейлор, - якби Мойсей дослухався до цих слів фараона і прийняв би його погляд на життя; якби він схилив голову, схилив свою волю, схилив свій дух перед цим пихатим повчанням, то ніколи не вивів би свій обраний народ з будівлі рабства і не пішов би вдень за стовпом хмарним. Ніколи не говорив би він з Предвічним серед блискавок на вершині Синаю і не зійшов би звідти, сяючи відблисками богоодухотворення на лиці, несучи в руках скрижалі закону, вибитого мовою ізгоїв".

Митрополит виводив свій народ з рабства соціальної, економічної і культурної відсталості. При цьому він дослухався не політиканів. Він дослухався голосу Бога.Таким самим несхитним він залишався і у справі просування унії на Схід.

Згідно з Конкордатом, підписаним Апостольською столицею і Польщею, діяльність ГКЦ буда обмежена територією трьох єпархій – Львівської, Перемиської та Станіславівської. 1926 року Ватикан призупинив юрисдикцію єпископів, які перебувають за межами своїх дієцезій. Апостольським делегатом на території СРСР був призначений монсеньйор д’Ербіньї. Російських греко-католиків підпорядкували латинським ординаріям. Повноваження екзарха Леоніда Фьодорова, який перебував в ув’язненні, були призупинені.

У Ватикані у митрополита було багато впливових супротивників. Не менше було і серед своїх. Зокрема, найближчі сподвижники митрополита - єпископи Хомишин і Коциловський виступали проти візантизації церкви. У міжчасі постав і так званий неоунійний рух - католиків східно-слов’янського обряду.

Але митрополит не відступив і цього разу. Він не припиняв переконувати Ватикан і своїх критиків, що ГКЦ повинна стати посередником між християнами Сходу і Заходу у процесі взаємного зближення. Він наполягав, що КГЦ є досконалим прикладом того, як, не відмовляючись від національних та культурних традицій, і головне – обряду, можна повернутися в лоно матері-церкви.

У міжвоєнний період він багато пише про єдиний можливий шлях прилучення східних братів до Вселенської церкви. І це, на мою думку, другий ключовий момент даної епохи.

Зупинимося на одному з послань, датованому 1931 роком. Йдеться про «Пастирський лист до духовенства Галицької провінції про обрядові справи». Він писав, маючи на увазі східний обряд і візантизм в цілому:

«Очевидно в цих традиціях є схизма Фотія і Керуларія, в цих традиціях надто далеко йдучі традиції цезаропапізму. Того всього очевидно зрікаємося і це все осуджуємо. Але чи можна це засудження і відречення звернути до цілого обряду і так само обряду зректися, як і схизми?»

Недоброзичливці митрополита у Ватикані доносили Папі, що єпископи Хомишин, і Коциловський слушно вважають: візантизація підриває вали, які боронять Польщу, а заразом і увесь Захід, від більшовицької повені. Вони нагадували Папі про перехід у перехід у православ’я двох знаних протеже митрополита Шептицького — отця Лева Жілле та отця Олександра Дейбнера.

Зречення католицизму цими священиками було болючим для митрополита. З обома його пов’язували роки близьких довірливих стосунків. Отець Жілле, який мав постійні зіткнення з ватиканськими доктринерами, розумів, що цим своїм кроком він наразить митрополита на неприємності, і написав про це Шептицькому. Митрополит йому відповів: «Не зважайте на мене. Перш за все шукайте правду і благодать».

Єпископ Григорій Хомишин

Щодо розходжень між митрополитом і Хомишиним, то це не був конфлікт особистостей. То було зіткнення світоглядів. Станіславівський єпископ закликав своїх вірних не розглядати латинський обряд як чужинський, дарма, що ксьондзи називали греко-католицьких священиків попами. Варшава вбачала в Хомилині союзника і через секретаря Конгрегації для східної церкви кардинала Сінчеро і єпископа д’Ербіньї у Ватикані підштовхувала Папу до думки, ким варто було б замінити Шептицького на Святоюрській горі. Бо вже з усією очевидністю ставало зрозуміло, що греко-католицька церква повторює шлях польської римо-католицької церкви, яка в часи займанщини заміняла полякам державу.

Папа погодився зі своїми радниками, бо одного дня митрополит отримав з ватиканської комісії Pro Russia листа з повідомленням про призупинення його прав юрисдикції над росіянами-емігрантами, які перейшли на католицизм.

Так завершилася Третя епоха.

Четверта епоха

І нарешті четверта епоха. Найкоротша і найтрагічніша. Жодна з попередніх не була для митрополита легкою. Практично від самих початків своєї апостольської місії він увесь час перебував під тиском різноманітних сил, які намагалися використати Церкву у своїх цілях, здебільшого далеких від вчення Ісуса. Усе його життя проходило під знаком повсякденної боротьби за християнські ідеали – любов до ближнього, мир, злагоду, вирозумілість, об’єднання.

Дорогою йому траплялись люди високих християнських устремлінь, особи шляхетні, здатні до самопожертви в ім’я Господа. Але не бракувало і таких, хто вбачав в митрополитові перешкоду для оволодіння свідомістю мас, спрямування її в напрямку, вигідному інтересам політичних сил, часто антагоністичних і непримиренних.

Він прощав своїх ворогів. 1 вересня 1939 року, у перший день війни з Німеччиною, митрополит підтримав декларацію легальної української партії УНДО, яка закликала українців Галичини виконати свій громадянський обов’язок і стати на захист Польської держави. Багато українців пішли на фронт і не повернулися. Митрополит також перерахував значну суму грошей у Фонд народної оборони. Завдяки такій зваженій позиції ГКЦ в Галичині не вибухнуло антипольське повстання, що цілком могло трапитися.

У період з 17 вересня 1939 року до 1 листопада 1944 я звернув би увагу на таку знакову подію. Не зважаючи на загрози для церкви у зв’язку з приходом в Галичину комуністичної влади, итрополит продовжував займатися справою з’єднання церков. Він з нетерпінням чекав на відновлення Апостольською Столицею його повноважень поширювати святу католицьку віру на території Росії, даних митрополитові папою Пієм Х.

Не очікуючи дозволу з Рима, призначає екзархів. Для Росії ним став отець Климентій, для Білорусі — отець Неманцевич, для Холмщини і Підляшшя — єпископ Чарнецький, для Великої України — Йосиф Сліпий.

За участі новопризначених екзархів митрополит одразу ж провів собор, який опрацював постанови на підставі рішень, ухвалених на Петербурзькому синоді 1917 року.

Папа, вочевидь, перебуваючи під впливом кардиналів, зорієнтованих на польську римо-католицьку церкву, повноважень митрополита не підтвердив. Він зробить це згодом, коли Галичина опиниться під німецькою окупацією. Тоді надійде лист секретаря Конгрегації для східної церкви Ежена Тіссеранта, в якому кардинал повідомить, що Папа Пій ХІІ підтверджує повноваження, дані митрополитові Пієм Х, а також апробує номінацію нових екзархів для територій «поділеного Радянського Союзу».

Велика місія митрополита, якої він фактично позбувся через протидію латинників, продовжувалася. Попри те, що існувала сувора заборона для церкви вдаватися до будь-яких дій, не погоджених попередньо з німецькими властями, це була велика моральна перемога митрополита.

З цією подією кореспондуються і листи митрополита до православних архієреїв та інтелігенції на Великій Україні. На цьому шляху він теж зустрів нерозуміння, але воно не знітило митрополита.

Він писав їм, що:

…запрошуючи до діалогу, не мав на меті закликати до негайної злуки православних з греко-католиками, а вже про прилучення до унії з Апостольським Римським Престолом і поготів. Способи порозуміння можуть бути різними, і найперше слід знайти спільну мову в тих справах, які не ділять. І одна, і друга церкви мають один «Символ Ісповідання Віри», одні книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту, одні форми Богопочитання, ті самі Таїнства Христові і форми їх приймання та уділення, однаково визнають Ісуса Христа своїм Богом і Спасителем. Якщо ж говорити про відмінності, то вони, радше, нагадують історію малярства, коли різні художники по-різному копіюють «Тайну вечерю» да Вінчі, і може здаватися, ніби ті копії походять з різних оригіналів.

Щоб розумітися, потрібно уживати однієї мови. Є люди, для яких релігія слугує за святковий однострій, який одягають лише кілька разів на рік при нагоді патріотичних урочистостей. Інші, щиріші для Бога, надягають мундир християнства щонеділі, але відтак знову ховають його у скрині. Тим часом, якщо йдеться про одну мову, то нею є християнський світогляд, і він є спільним для вірних обох українських церков. Зрештою, можна було б подумати про об’єднання, що спричинилося б постання нового віросповідання, але не було б при цьому ані давнім православ’ям, ані давньою греко-католицькою церквою.

У відповідь лунали нагадування про сумні діяння на Сході Європи польського католицтва, яке репрезентувало Римську церкву, про нищення поляками православних святинь на Холмщині та на Волині. «І це минеться», - казав собі митрополит. Він вірив у неминучість з’єднання.

На завершення хотів би прочитати ось цей абзаци з книги «Via Романа».

«Справа усього його життя – злука католицького і православного віросповідань – то прийде. Йшлося йому про більше: про порозуміння в народі, про взаємне пізнання і зближення, про усунення суперечок, а часто й ненависті. Від єдності між церквами виграє народ. Бо не має міцнішої сув’язі для людей, ніж християнська любов».

Мені здається, звучить дуже актуально. Як там у Плужника: