Кров на вулицях

Рання була та весна, раптова, і йшла людям у голову, мов вино. Після жорстокої зими, після похмурих і сумних місяців прийшло квітневе сонце, і бруньки були зелені на деревах, і зеленню пахли кущі. З зимових розталів, з сірих днів довгої зими вицвіла весна запахом, сонцем, мелодією.

Кликало людей сонце, овівав голови теплий легіт. І прокинулася людина з зимового одубіння. Пробуджувались дерева і кущі, захотілося і людині — жити, рости, радіти.

Жорстокосердна була зима і жорстокий був час. Коли вийшли люди з хат на весняне сонце, побачили, виразніше, ніж будьколи, свою долю. Освітило сонце лахміття, так, ще не можна було його вже приховати. Виразніше виступила цвіль на стінах підвалу, і виразніше видно було блідість дітей, які виходили з хати на невеличке подвір'я. Відчувала людина в собі силу — і хотілося їй великої, навальної роботи. Нетерпляче простягалися до цієї роботи руки, нетерпляче поспішали до неї ноги, нетерпляче визирали її очі.

Але роботи не було. Як далеко, як широко було кинути оком, роботи не було. Сновигали люди весняними вулицями — шукали роботи. Юрбились, балакали, похитували головами. Не було роботи — але були десятки, сотні тисяч, що цієї роботи хотіли, потребували, шукали — і не могли знайти.

Нетерпляче билася весна в людських жилах, розбурхана червоною кров'ю. Несла з собою весна, безробітна весна того року, жадобу боротьби. По всій країні йшло неначе віяння вихору, і запалювалися серця — гнівом, жадобою боротьби, надією.

В місті Львові вийшли безробітні на вулиці. Рушили під ратушу юрбою. Вимагати своїх прав, жадати праці і хліба.

Приєднались до безробітних ті, що брукували вулиці. Рушили вкупі, пішли до магістрату. На Академічній площі пролунали постріли — і впав від кулі безробітний Козак, двадцятитрьохрічний робітник.

Упав мертвий. Але це не були останні кулі, що мали в нього влучити.

Два дні лежав труп убитого в госпитальній мертвецькій на Личакові. А містом пішла чутка, нашіптували з уст в уста, про вбитого і поліційні вистріли.

Два дні лежав труп безробітного в мертвецькій. Шістнадцятого квітня мав відбутися похорон.

Козак — йому личив тепер похорон, який вшанував би його смерть.

І коли зібралася багатотисячна юрба — коло оповіщено, що похорон йде на Личаківське кладовище, юрба запротестувала. Не допомогли зацитькування. Не допомогли переговори наляканих політиканів. Одним окликом юрба вирішила справу:

— На Янівське!

Через все місто треба пройти з Личаківського на Янівське кладовище. Через усе місто мала йти домовина вбитого. Щоб побачило її все місто — просту і сувору, страшну в величі смерті.

Рушила юрба.

На плечах робітників коливалася домовина. Назустріч юрбі, назустріч десяткам тисяч людей, назустріч трупі вийшла поліція. Позамикані кордонами вулиці. Натискала вперед юрба. Хиталися на вітрі прапори, кривавою червінню майоріли прапори львівськими вулицями.

В жалібний похід, що йшов уперед з затисненими губами, з вогнем ненависті в очах, — впали постріли. Залящали кулі. Вбік — на Янівське кладовище: і тут і там — темносині цепи. Зароїлося, почорніло від поліційних мундирів. На темносині цепи натискала юрба. Гримнули ще раз постріли. Ще і ще раз. Посипались потовчені шибки, пронизливо залунали оклики. Пронизали кулі несену на людських плечах домовину. Козак одержав ще після смерті смертельні постріли.

Впав один з тих, що несли труну. Підтримали її інші руки. Назустріч пострілам, з розвіяним волоссям, йшла жінка, що несла вінок. Йшли, бігли люди, коливалася труна на плечах. Линув гомін канонади по всьому місту. Розсіяні демонстранти протискувалися бічними вулицями, завулками, присадибними садками — на Янівське кладовище. Гуділо пострілами місто. Тут і там кинулись люди будувати барикаду. Перевертали трамваї, виривали з бруку каміння. Боролося місто, захлиналося гнівом, рокотіло залпами пострілів.

Лежали на вулицях убиті, крадькома ховалися в хатах поранені. Червоною кров'ю зацвітали вулиці. Червоною кров'ю вшановувало місто свого поляглого.

Покотився гомін львівських пострілів по всій країні. Це нічого, що лютував терор. Це нічого, ще заповнились львівські тюрми. Безробітний Козак і ті, що полягли в день його похорону росли бунтом, гнівом і надією.

Покотилися страйки по країні. Збратався робітничий клас у гніві, надії і боротьбі. Понад головами провідників, всупереч бажанню мастаків і кар'єристів, цементувався в країні червоною кров'ю львівських жертв одноцілий фронт.

Гомоном пішли по країні страйки. Цього ж року у Варшаві рушила Першотравнева демонстрація, якої ніколи не бачили раніше, ані після того. Сто тисяч людей, що, наче ріка, пливли під червінню прапорів. Принишк, стих ворог. Не наважився заборонити, не допустити, перешкодити. Несли в Першотравневій демонстрації емблему МОПР'у — руку, простягнену зза грати. Співали "Інтернаціонал" тисячоголосим хором. Шалений, величний, захоплюючий був той Перший травень, що виріс з посіву львівської крові. Коли пливла ріка людей вулицями, здавалося, що йдемо просто до перемоги. А в той день вішалася вся країна. Міста і села рушили демонстраціями. Лунав піснею, горів полум’ям бунту, спалахував силою той Перший травень, що виріс з посіву крові на вулицях Львова. Палко лунав оклик на честь Радянського Союзу. Не насмілився б ніхто кинутись у тому році на демонстрації, відібрати транспарант з найбільш революційних, з виразно комуністичним лозунгом.

Прокотилося по країні Перше травня. Але країна не змовкла. Росла червінню, гнівом, надією, кров пролита на львівських вулицях.

Тут, у місті Львові, страйкували будівельники. Мулярі, цегельники, чорнороби. Стояли, як один, у великому, твердому страйкові. Тут, у міста Львові, де ще вікна чорніли прогалиною розбитих шибок, де ще не вправили в брук вирваного з нього каміння, з’їхались з усієї Польщі працівники культури, — ця частина інтелігенції, що стояла по цей бік барикади. Тут, у місії Львові, публічно, у великому залі, польський письменник передавав привіт від революційної Варшави — столиці Західної України. Вперше продували публічно такі слова — і ніхто не насмілився ввійти, зупинити промовця, розпустити збори. Тут, у великому залі, браталися в травневий день представники чотирьох національностей — поляків, українців, білорусів і євреїв. Тут ставали ми "Інтернаціонал" чотирма мовами — кожний своєю рідною мовою — і ми відчували, що він звучить однією й тією ж мелодією. Гриміли в ньому всі наші задушевні прагнення, вся наша ненависть і любов, вся наша боротьба і віра. Й росла в ній червова кров, пролита на львівському брукові.

Йшла країною вість про Львів. Міцніли, росли революційні ряди. Революціонізувався робітничий клас, братався робітник з селянином. Народжувався в боротьбі великий народний фронт.

А хоч потім прийшли знову дні сірі і дні чорні, хоч потім знову вище піднялася поліційна палиця, і щільніше зачинилися двері тюрем — все ж таки залишився той квітень, і все, що прийшло після нього, як лопотіння червоного прапора на вітрі. У важкі дні він допомагав і підносив дух. Народжував бурю і завзятість в серцях. Стократний урожай давала кров, пролита на вулицях Львова.

Кожного року згадував львівський робітник той квітень. Щорічно святкував роковини героїзму і боротьби.

Сьогодні відзначаємо річницю 16 квітня в радянському Львові. Радянська батьківщина взяла ту кров, пролиту на львівському брукові, в материнські руки. Відчула й зрозуміла той день, ще єднав нас з нею нерозривними узами.

І відзначаючи річницю тої боротьби, не сумуємо за тими, що поклали свої голоси. З їх крові виріс стократний урожай. Це не жалібна річниця. З гордістю згадуємо, пишаємося героїзмом львівського пролетаріату, який у найжорстокіші, найважчі дні вірив і боровся.

Під та самим червоним прапором, що сьогодні майорить над нами, в спів тієї самої пісні, яка звучить, як наш гімн.

І згадуючи квітневі дні, думаємо про те, що "Інтернаціонал", який лунав тоді і лунає тепер, — є не лише нашою піснею — є піснею пролетаріату світу.

І що в боротьбу, яка безпереривно відбувається, в боротьбу, яка принесе перемогу — місто Львів дало також свій вклад крові і героїзму.

Переклав з польської Я. Галан

[Вільна Україна]