У виданому два роки тому провіднику Бедекера по генерал-губернаторству читаємо про львівський Ринок таке: «він збудований у німецькому колоніальному стилі».
Провідника по «райхскомісаріату» гітлерівці не встигли видати. Зрештою, вони і без Бедекера знали, що таке «німецький колоніальний стиль», і застосовували його на Україні з гідною подиву послідовністю.
Вони не церемонились. Галичину причепили до «генерал-губернаторства», Чернівці і Одесу віддали в оренду румунам, з інших областей України створили щось на зразок вільгельмівського Камеруну, з тією лише різницею, що роль нещасних негрів мали грати українці Київщини й Полтавщини, Харківщини й Донбаса.
Як вони господарювали у нас, ми знаємо. Однак, не всі ми знаємо, як вони думали хазяйнувати на Україні в майбутньому, і то в зовсім недалекому майбутньому.
Цьому питанню гітлерівці присвятили цілі гори пропагандистської макулатури. Там було все: і життєвий простір, і німецька колонізаторська «місія» на Сході, і смаковиті, запаморочливі цифри тонн хліба, м'яса, масла, цукру, вугілля, залізної руди, всіх незліченних багатств, що колись безперервним потоком попливуть у ненаситний німецький живіт.
У Берліні друкували розкішно ілюстровані книжки, автори яких старанно підраховували, скільки української і російської землі було в німецьких руках за часів Миколи ІІ-го. Результат цих підрахунків був дуже привабливий: німецька земельна власність у колишній російській імперії становила 48 процентів усієї орної площі Німеччини.
А все це мало довести німцям їх «право» на оволодіння всією орною площею Радянського Союзу...
Це була література офіційна, доступна для кожного смертного. Та крім неї є ще сила документів, усіляких звітів, інструкцій, доповідних записок, прихованих від денного світла в шухлядах гітлерівських таємних канцелярій. Під ударами прикладу червоноармійської гвинтівки чимало цих шухляд вилетіло з письмових столів і сині папки з документами посипались до наших ніг. З документами такого варварства і такого цинізму, яких людство не бачило в найчорніших снах.
Перед нами таємна доповідна записка про Україну. Автором її є один з найближчих співробітників Альфреда Розенберга. Українська інтелігенція? Нема такої. Автор записки наводить при цьому обурливий, на його думку, приклад, коли якась німецька сім'я поставилась до своєї української рабині-студентки, як до... студентки. До гною! — репетує осатанілий гітлерівець, погрожуючи німецьким «білим крукам» усіма пекельними муками з рук гестапо. Його німецький мозок заливає кров, коли він пише, що на Україні є ще «грудасті жінки». «Вони забагато їдять», констатує німець і розгортає перед своїми зверхниками план цілковитого пограбування України.
Але відповідальному берлінському канібалові й цього мало. В зв'язку з бомбардуванням німецьких міст союзною авіацією, він пропонує ось що зробити. І не тільки пропонує; він говорить про цю справу, як про щось уже вирішене і затверджене Гітлером:
«...Приміром, жителів з Карлсруе треба буде перевести в одне з українських міст, а його українських жителів переселити в східні райони на таку саму відстань, яка ділить Карлсруе від цього міста».
Зважте це «приміром». Гітлерівський сановник та «іже з ним сущі» всерйоз готувалися виселити українців з України, тобто створити Україну без... українців. Це вже не колонія навіть, а щось на зразок Німеччини №2, що її обслуговували б виселені за Каспій автохтони...
Хтось може сказати: божевілля. Ні, це не було божевілля. Тільки протягом трьох років окупації вони зменшили населення України на одну третину. За цей час вони встигли винищити на європейському континенті майже весь єврейський народ, вони здесяткували народи Югославії, вони поголівно вимордували польську інтелігенцію за Віслою, вони за останній місяць вбили 270 тисяч мирних жителів Варшави, вони кинули Західну Україну в безодню такого горя, якого вона не переживала навіть за часів татарської навали.
Німці показали, що вони вміють, до чого вони здатні. Вони виявили себе не людьми, а якимсь осоружним, сморідним поріддям диявола, поріддям, що на нього є одні тільки ліки: вбивати його, вбивати заради всього святого для людини — вбивати.
Солдати Червоної Армії перші зрозуміли це. І тому Київ залишився Києвом, а Україна Україною. І тому сьогодні для німців б'є смертна година. Б'є звідусіль: знад Карпат, знад Вісли, знад хвиль голубого Дунаю й з полів прекрасної Франції.
Вона б'є і звучить у наших серцях, як святковий, радісний дзвін, дзвін перемоги. Не тільки перемоги нашої України, але і всього багатостраждального людства.
Вільна Україна
26.09.1944