Золота арка.

Жила колись у Львові людина, яка вирішила здивувати весь світ, а ім'я своє прославити на віки вічні. Майже нікому невідомий, вбогий український міщанин взявся 400 років тому власними руками будувати башту: найкрасивішу і найвищу башту Львова. З нього глузували, бурсаки жбурляли в нього камінням, але невтомний будівничий терпляче зносив з усіх усюдів у фартусі цеглу, працював у поті чола від сходу до заходу сонця, і башта росла з кожним днем все вище і вище, поки одного дня не знайшли трупа натхненного маньяка на мурі будівлі. Він затис в одній руці цеглу, а в другій лопатку і лежав з розірваним серцем, як німий докір тим усім, що не хотіли зрозуміти його — такої звичайної людської туги до величі.

Безталанного мрійника поховали на одному з незліченних тоді кладовищ, а розпочату башту рознесли, що й сліду по ній не залишилось.

Проте туга, безсмертна творча туга, залишилась живою, вона сторіччя жила в грудях людей української Флоренції.

Я пригадую робітничі демонстрації у Львові, ще за часів польського панування. Часто, дуже часто, траплялося, що багатьох учасників демонстрації привозили додому з поліційною кулею в серці. Що ж гнало цих людей в обійми смерті? Невже ж вони ризикували життям лише заради шматка хліба або 10-процентної підвишки зарплати?

Думати так, значить, цілком не вірити в людину. Ті, що в пам'ятні дні квітня 1936 року брали з рук вмираючих друзів подіравлену кулями, порубану шаблями труну вбитого поліцією безробітного, і безстрашно несли її далі, на вибране ними місце вічного спочинку їх товариша, не думали в той час про свою зарплату. Вони відчували тоді одне тільки! що кожний їх крок вперед по политих їхньою ж кров'ю вулицях, це сто, це тисяча кроків вперед до безсмертя, до величі їх та їхнього класу, до країни найвищих і найкрасивіших веж, побудованих їхніми власними руками.

Коли Нафталі Ботвін, львівський ремісник-герой, за секунду перед стратою, крикнув своїм катам горде: «Хай живе революція!», перед його очима, що гасли, не стояв учорашній день; його вмираюче серце було там, куди даремне намагався знайти шлях львівський міщанин ХVІ-ого сторіччя, — на земних високостях, де слово «людина» звучить гордо.

Німецький губернатор Галичини Вехтер не розумів цих речей. Це вірне дітище Гітлера було не тільки продуктом фізіології. Все життя Вахтера було суцільною, до безсоромності оголеною фізіологією. Коли він важив на долоні награбовані бриліянти, його спину скоботали мурашки похоті тільки при думці про те, скільки найбіліших дочок Відня обійматимуть його шию, почувши про його багатство. Коли з наказу Вехтера десятки й сотні тисяч людей гинули в муках, він відчував несамовиту радість існування, дику насолоду від свідомості того, що люди не йому завдають страждання, а він людям. Коли машина весла його повз колючий дріт Янівського концтабору, його пронизував приємний холодок від почуття необмеженої, тваринної особистої волі, здобутої за рахунок неволі інших людських істот.

Правда, німці дещо й будували. Вони збудували у Львові одну лише фабрику, зате одну з найбільших у світі — Янівську фабрику смерті. Далі їх творчі плани не сягали. Львів, який за їхніми словами, повинен був «купатися в сонці німецької культури», вони скупали насамперед у його власній крові. Це був виховний засіб для тих, яким пощастило б залишитись у живих і рачки, з ланцюгом на шиї, ввійти у царство «культури» вехтерів.

Кілька місяців тому Вехтер був змушений «об'єктивними причинами» поквапливо виїхати із Львова. Його «місія» залишилась незакінченою. Коли перший червоноармієць з'явився на Стрийській вулиці, просякнуте трупним запахом місто, здавалося, вмирало. На спустілих бульварах з потоптаними клумбами і поламаними решітками, вили голодні собаки, в цехах і так нечисленних заводів звили собі гнізда сови і лелеки. Університетські аудиторії нагадували покинуту стайню, по коридорах політехнічного інституту шугали щурі, обнюхуючи купи закривавленої марлі.

І думалось тоді: скільки праці, скільки часу треба буде на те, щоб Львів став тим самим, чим вів був 3—4 роки тому!

Минуло лише п'ять місяців. Проте зроблено багато, дуже багато. В квартирах львов'ян вже давним-давно горить газ, у жилах міста щораз сильнішим струмом кружляє електроенергія, зникають черги перед магазинами з хлібом, на порожніх ще так недавно вулицях — людно і гамірно. Університет став знову університетом, інститути — інститутами, школи — школами. Спробуйте знайти сьогодні у Львові підприємство, яке б не працювало. Більше того, ви будете може здивовані, що не зважаючи на руйнування, окремі львівські підприємства працюють ще краще та ще продуктивніше, ніж перед війною.

Ви скажете може: мало, — Львів у кращому випадку буде тим, чим був: великим культурним і торговельним центром, містом героїчного та нечисленного загону робітників, містом вчених і митців, та водночас містом торгашів і закукурічених від тупоумства обивателів, які не тільки вміють нудити світом, але й встромлювати палицю поміж шпиці коліс історії; нащадків тих самих обивателів, які колись із спокійним серцем зацькували ошалілого від творчої туги будівничого. Де ж золота арка над його небосяжними баштами?

Ні, Львів буде інший; ріка часу тече також по львівських вулицях. Львів буде не тільки тим, чим був, адже завтра його — радянське завтра, і про нього думає Сталін.

Саме тепер Львів переживає свої великі дні, в ритмі цього міста ви відчуваєте сьогодні народження його нової епохи: саме такої, яка ввижалася очам Ботвіна в хвилину його скону; саме такої, за яку наставляли груди герої кривавого четверга.

Зовсім недавно Державний Комітет Оборони намітив ряд заходів, які перетворять левине місто в великий індустріальний центр України. Найближчого часу почнуться роботи по будівництву нових, величезних заводів. Вони протягом одного року змінять обличчя міста. Піднімуться на околицях дими над новим машинно-будівельним заводом. Мине небагато часу, і на наших вулицях заблищать свіжим лаком автомашини львівського виробництва.

До хору ранкових гудків приєднається новий гудок — заводу електроприладдя, підприємства із складним, унікальним устаткуванням. Його побратим — завод електроламп випустить уже в цьому, новому, 1945 році 7 міліонів малих електричних сонць!

Скоро вже люди всієї нашої землі слухатимуть музику широкого світу на львівських радіоприймачах марки «Перемога», на прекрасних п'ятилампових радіоприймачах з двома діапазонами, що ловитимуть хвилі ефіру з усіх континентів.

Весною цього року багатоголоса пісня 10 тисяч веретен великого текстильного комбінату заглушить шамотню 200 древніх веретен. Будемо мати і взуттєву фабрику. Від сьогодні за рік вона випустить п'ятсот тисяч пар черевиків.

Через півроку ви побачите в продажу патефони львівської марки; цієї ж марки роялі розважатимуть вас на концертах, а ваші дочки бачитимуть свою красу і юність у дзеркалах, шліфованих робітниками Львова.

Справжній переворот переживатиме у ньому році Львів, якщо мова йде про електрику: потужність його електростанції зросте в два рази в порівнянні з довоєнним часом.

Газ — це друге сонце нашого міста — грітиме в три рази сильніше, бо на стільки збільшиться його споживання...

Мова йде про 1945 рік. За ним підуть інші роки, ще кращі, ще багатіші, ще барвистіші, роки народження нового, насправді радянського Львова, де добрий геній минувшини перекине золоту арку в дні майбутнього,  і ренесансові вежі старовинного міста будуть свідками нового ренесансу, народженого в вогні страшної війни; війни вільної людини з сморідним поріддям фашистського диявола.

Такий бо наш шлях.

Вільна Україна