Андрій Капраль: «Ми як ремісники мусимо робити свою справу»
18 жовтня «Піккардійська Терція» відсвяткує 28-й день народження – концертом, що відбудеться на сцені нової львівської локації Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22).
Насправді уродини акапельного секстету 24 вересня – цього дня 1992 року відбувся перший публічний виступ колективу. Щодо святкування 18 жовтня, то це – через карантинні обставини, але вони, ці обставини, кажуть Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль, Андрій Шавала, Роман Турянин, Богдан Богач , аж ніяк не вплинуть на загальний, святковий, настрій цього вечора.
У переддень виступу – розмова з тенором-універсалом «Терції» Андрієм Капралем. І стосуватиметься вона не так святкового концерту, хоча і про нього йтиметься, як деяких моментів життя колективу від самого моменту заснування. Бо за 28 років деякі штрихи «затерлися», а може, й взагалі забулися.
Говоритимемо про те, чому «Терція» – «Терція», та ще й піккардійська, про розподіл ролей у колективі, також – про число «піккардійських» дітей і кількість заспіваних пісень, а ще – про зіркову хворобу і про те, чому гурт тепер украй рідко виконує «Плине кача».
Але спершу питаю Андрія, чому він – тенор-універсал? Що це означає?
– То не я себе, зрештою, так назвав, – відразу ж зазначає, наче засоромившись, Капраль. – Я намагався завжди свій голос виводити за рамки поняття «тенор». Тенор – це тембральне забарвлення голосу, а універсал – це більше до того, що я навчився з голосом робити. Я, в принципі, завжди шукав засоби виразності для голосу. Не можу пояснити, як воно відбувається. Так моє вухо, моє відчуття розуміє звучання певних інструментів. І я намагаюся їх імітувати. Можу відтворити (наближено, звичайно) звучання гітари, труби, барабанів. Просто збільшував свій діапазон, щоби можна було голосом користуватися в повному його обсязі. Бог дав чоловікам можливість користуватися фальцетом, міктом – урізноманітнюватися, щоби було цікаво. Напевно, через те й назвали мене «тенор-універсал».
– Пропоную перейтися по голосах інших учасників «Терції». Нудик у нас теж тенор-універсал?
– Спочатку так писали тільки про мене. Потім – про Славка. Потім – знов про мене. (Сміється). Я не ображаюся. Славко студіював класичний вокал. Тобто він реально тенор – за класичною школою. Бо я – диригент. І вокал у мене був додатковим уроком. Тому я, всупереч повчанню вчителів, більше прагнув набути естрадної манери співу. Щодо Славка, то він, звісно, теж навчився по-інакшому робити. Але він – з класичної школи. То він тенор-таки. Якимець, в принципі, за тембром голосу теж тенор. Взагалі у нас – некласичний склад. Є чотири тенори, включаючи Турянина. Є баритон Шавала і бас Богач.
– Можливо, здивує вас наступне запитання… Найбільш публічними є Якимець, ви, Андрію, і Славко Нудик. Говорю про спілкування з пресою. Богач, Турянин і Шавала, як правило, – у тіні. Чому так?
– Та ні! На кожному із нас – своя функція. Хто що може – хто що не може, що він хоче – що не хоче. Зрештою, як би це пафосно не звучало, кожен виходить із власних амбіцій. Випереджу вас із запитанням, бо ви, напевно, спитаєте, як нам стільки років вдається разом працювати? То тут якраз і йшлося би про амбіції. Я думаю, що якби усі шестеро були занадто амбітними, то в нас, напевно, нічого і не склалося б. Бо хтось має домінувати – це однозначно. А хтось часом має виконувати і «чорну» роботу. Ми на цьому сходимося – без претензій одне до одного. Кожен розуміє, що може зробити на своєму місці для користі колективу.
– Хочу повернути до самого початку вашої творчості. Зараз мало вже в кого виникає запитання, чому ви «Піккардійська Терція»? А справді, чому?
– Ми на самих початках планували зробити мішаний хор мінімального складу – щоби виконувати старовинні українські канти, обробки народних пісень. Йшлося про 12 осіб – 6 хлопців і 6 дівчат. Три тенори, три баси, три сопрано, три альти. Раз прийшли всі, потім почали не приходити. В кінцевому результаті на репетицію ми прийшли четверо (Якимець, Нудик, Богач, Капраль) і, щоби час не марнувати, почали співати пісню, яку мали би співати хором. І зрозуміли, що це вдається. Згодом почали думати над назвою. Шукали, жартували в тих пошуках. Вчилися ми разом, кожен день бачилися на студентському хорі. Якось Якимець, який вчився на теоретичному відділі, запропонував назву, а потягнув її з теорії музики. Насправді такої назви, складеної, «Піккардійська Терція», нема! Це використав у своїй праці Анатоль Кос-Анатольський, де дав розуміння терміну. Володя це вичитав: «Цікава й оригінальна компоновка слів». Та й ми були цікаві й оригінальні! (Сміється). Бо пішов сплеск поп- і рок-музики, а ми зі своїм співом, та ще й акапельним, як кажуть зараз, – неформат! Такими лишаємося й досі! (Сміється). Назву нашого колективу, можливо, комусь нелегко вимовити, а особливо, якщо людина напідпитку… (Сміється). А якщо серйозно, то Піккардія – це провінція у Франції, терція – це інтервал. «Піккардійська Терція» значить «велика» і робить акорд мажорним. (Мала терція робить акорд мінорним). То ми спочатку саме так себе й позиціонували – веселий колектив, з гарним настроєм. Потім, звісно, дещо змінювалося, бо ми колектив – веселий, але пісень співаємо різних. А назва залишилася.
– Акапельний спів – важка робота. То чому все ж обрали акапельний спів?
– Чесно кажучи, у нас на той момент не було вибору. На багато питань не можу дати відповіді… Якщо Бог дав благословення колись на цей колектив, акапельний, неформатний і він тримається 28 років, то, нехай це й пафосно звучить, але, напевно, якась місія на нас покладена. Ми просто як ремісники своєї справи мусимо її робити. Познайомилися в музичному училищі і в студентському хорі. Тоді в хорі бракувало хлопців (чоловічих голосів). Ми з Богачем як диригенти ходили на хор, бо це була наша спеціальність. А у вокалістів, теоретиків це було факультативно. В нас не було продюсера, який казав: «Я вас витягну, зроблю з вас групу». Це було тільки наше бажання. І, якщо пам’ятаєте, на початках ми виконували дуже багато класичної музики – і середньовіччя, і бароко. Виконували й Станковича і сучасну хорову музику. Тобто те, що можна було зробити на чотири, а потім п’ять і шість голосів. Навіть у нас був момент перелому. Ми, пам’ятаю, коли пропрацювали близько року, хотіли потрапити на фестиваль. Тоді дуже популярною була «Червона рута». І розуміли, що саме акапельно на фестиваль не зайдем. І ми тоді записали мінусові фонограми, підключаючи до своїх сольних голосів багатоголосся. Перемогли у Львові відбірковий тур, поїхали 1993 року в Донецьк. Ще Руслана з нами тоді їздила як окрема одиниця, Андрій Панчишин з Тараном і Наталкою Пилип'юк (у них була вистава музична «Три хрести»). І ми там отримали дипломантство і зрозуміли, що у вирі всіх тих фонограм («Турбо Техно Саунд», група «Анна-Марія» з Павліком), ми тими мінусовками нічого не досягнемо, бо це – нецікаво. Якимець почав аранжувати. Тоді нас ще було четверо, потім прийшов Базиликут, потім – Турянин, і ми почали акапельний спів. Тоді прийшло розуміння, що чотирьом це складно робити, а вшістьох то вийшло класно. І тоді фактично виробився наш стиль, в якому працюємо досі. Тобто два основних сольних голоси (які співають поезію й основну мелодію), а решта – це група, яка умовно виконує інструментальні партії, тільки голосами. Отже, люди, слухаючи акапельні колективи, чітко можуть зрозуміти, що це – саме ми.
– Чи знаєте, скільки пісень переспівали? І чи є така, яку співаєте майже оці три десятки років?
– Звичайно, «Старенький трамвай» – тут нікуди не дінешся. (Сміється). Це фактично наша візитка. І візитка Львова. Дякуємо Олександрові Шевченку на таку прекрасну пісню. Тому «Трамвай» виконуємо чи не на кожному концерті. Також «Весільний марш» Білозора. Дуже любить публіка «Шізгару». Деякий час дали відпочинок «Пустельнику». Я знімаю капелюха перед цією піснею – вона геніальна. Але я думаю, що вона залишиться в нашій історії. Зрештою, ніхто з артистів не стверджуватиме, що кожна пісня – хіт. І в нас відбір пісень завжди був дуже жорсткий. Якщо в альбом, припустимо, входило 15 пісень, то в роботу бралося на п’ять-шість пісень більше. А ми вибирали і писали саме ті, які достойні того, щоби бути в альбомі. Щоби людині не захотілося перемикати з пісні на пісню. Оце – дуже важливий фактор. І наша шана й повага до української народної пісні. Тобто в кожному концерті (і в кожному альбомі зрештою) в нас є народна пісня, різних регіонів України. Була пісня, котру ми в певний момент перестали співати – «Плине кача». Багато хто говорив: «Хлопці круто зробили комерційний проєкт» під таку ситуацію. Але мало хто чомусь згадує про те, що ми цю пісню записали ще 2001 чи 2002 року.
– Так, я знаю – згадувала про це в інтерв’ю з «Терцією» для «Дзеркала тижня». Якщо не помиляюся, це було років п'ятнадцять, напевно, тому. Треба підняти свої архіви…
– Вона була в альбомі «Ельдорадо» (цей альбом вийшов 2002 року. – Т.К.). Колись, коли ми сиділи з нашими творчими друзями у кнайпах, то просто її співали за столом як народну пісню. І вже згодом Якимець вирішив її творчо розвинути під сценічний варіант. Після того, як ми її записали, то виконали, напевно, разів із п’ять. А потім, коли через певну ситуацію, коли виносили перших загиблих, Женя Нищук поставив її. Казав нам потім, що була така тиша, що треба було щось робити. І він знайшов серед усіх тих дисків, що були, наш. І ця пісня отак, випадково, стала реквіємом за Небесною сотнею… Спочатку, коли були ці церемонії, вшанування, ми її виконували. Держава кликала нас. Звичайно, було і приємно, і важко. Коли ця пісня почала звучати на Майдані, повірте, мені фізично її було виконати майже неможливо. Кожному з нас фізично перетискало горло, виступали сльози. Тому сказали: «Хто хоче, беріть цю пісню – для документальних фільмів, для будь-чого, де вам треба когось вшанувати». І дотепер кожного загиблого проводжають в останню путь тією піснею. А ми… Боїмося «затягати» її. Люди самі поставили її на такий щабель. Без нашої участі. Зараз рідко виконуємо її. Тому що вона й так звучить занадто часто. На жаль. Щодо загальної статистики виконаного… Ми колись рахували. Зараз вже ні. Думаю, що близько п'ятиста пісень заспівали. Хоча б один раз.
– Ще хотіла звернути свою і вашу увагу на один із ваших останніх проєктів «Казка на білих лапах» – з незрячими дітками. Я була на концерті у Театрі Заньковецької. Воно справді бере за душу! І чи матиме цей проєкт продовження?
– Почну з кінця. Хочемо, щоби цей проєкт мав продовження і прозвучав по всій Україні, а не тільки у тих містах, де ми встигли виступити до карантину. Ви ж бачите, що майже все концертне життя вмерло, і ми не знаємо, коли отримаємо дозволи на те, щоби взагалі працювати. Хотілося би поїхати цього року, бо дітки ростуть, голоси їхні змінюються. Але ми не знаємо, як далі розвиватимуться події з коронавірусом. А якщо цього року не поїдемо, то не знаю, в якому тоні на наступний рік будуть дітки. Треба буде спостерігати, дивитися. Принаймні є альбом – це велика робота. І ми цей диск будемо популяризувати, щоби люди могли чути, як співають ті дітки.
А щодо , власне, цього цікавого проєкту, то його запропонували Оксана Потимко і Славко Нудик. Ті дев'ять пісень, які є в альбомі, написав Славко – він і поезію знайшов, і музику написав. А Оксана Потимко подала на грант і отримала кошти для того, щоби записати той альбом з незрячими дітьми. Це частина її інклюзивного проєкту для незрячих дітей. Ми ті хіти ще раніше хотіли робити для «Терції», але якось воно затягнулося. І Славко запропонував мені зробити аранжування, і я зробив за 2 місяці. Дітки вже були в мелодіях. Я прописав на студії на клавішних мелодії, щоби діти знали, в яких тональностях і в якому стилі вони будуть співати. Це розіслалося у Харків, південний Миколаїв і Дніпро дітям, які надто талановиті і все дуже швидко вловлюють – і музику, і ритм. А ми з «Терцією» розучили наші частини.
У серпні ми дітей записали, бо їм у вересні треба йти до школи. Ще й записали вірші з іншими дітками, і це фактично були діти з цілої України. Роботи тривали умовно від квітня до жовтня – за шість місяців ми зробили цей альбом. І цей альбом дуже успішно пішов на концертах. Більшість людей, які прийшли на концерти, навіть і не розуміли, що ми співпрацюємо з незрячими дітками. І ще було приємно те, що це були концерти класних емоцій, а не співчуття і плачу. Тому що співали незрячі професіонали. І багато хто, напевно, на тих концертах відчув, що є інші люди – не такі, як ми. І що вони нічим не гірші за нас. А може, в чомусь – кращі!
– А тепер прошу перейтися по роках… Хто з вас наймолодший?
– Богач. Отже, за роками – Богач (45), я (45), Якимець (46) , Турянин (50), Нудик (52), Шавала (53). Тобто коли колектив починався, то мені і Богачу було по 17 років.
– А скільки в «Терції» дітей?
– Треба порахувати! (Сміється). У Турянина – п’ять, у мене – троє, у Богача – двоє, у Шавали – двоє, у Нудика – троє. Разом – п'ятнадцять.
– Але ж Нудик – вже дідо?
– Так. У нього – і онука, й онук.
– Чи хтось із дітей продовжить вашу справу?
– Дехто ходить на музику. А щодо того, щоби успадкувати… Я своїх не примушую. Захочуть – навчу. Не захочуть – то не захочуть. Я розумію, що це непросто. Це класно, звичайно. Це мій вибір, моє покликання. Багато знаю людей, які не йдуть за освітою – роблять вибір на користь покликання. Тому головне – зробити правильний вибір. Але без впливу батьків. Якщо захочуть стати музикантами, то для цього зараз є дуже багато можливостей. Набагато більше, ніж було в нас. Тобто те, що ми, умовно кажучи, копали лопатою, зараз – в просторі. Його легко можна зловити. Будь-які вокальні, інструментальні школи… В Інтернеті можна навчитися всього! Їм треба дати можливість обирати до смаку. Хай цікавляться кращим! Оце більше завдання, ніж тиснути і примушувати. І це має йти з дому, з домашньої атмосфери.
– А скажіть мені, будь ласка, як ви примудрилися не підхопити зіркової хвороби?
– (Сміється). Ми, Таню, на неї перехворіли! Просто вона в нас не дуже довго тривала. Тому й не була дуже помітною. (Сміється). Наші близькі, напевно, це відчули… І це було на початках. Я завжди говорю про те, що будь-якій людині, а особливо – у віці до 20 років, якщо чує зі всіх сторін, яка вона класна, трошки перебиває мізки. Тобто це вірус, який насправді йде ззовні. Це не є щось внутрішнє. Це підсилення амбіцій, емоцій. Також – нерозуміння життя. І вся та зоряність минає після того, як ти починаєш тяжко працювати – «пахати». Ми 28 років постійно доводимо, що є не просто так на цій Землі. Тому… Воно прийшло і дуже швидко минуло.
– За цей тривалий час концертування, напевно, мали якісь кумедні випадки…
– Було! (Сміється). У нас Славко майстер у забуванні текстів. Коли забував, то ставало страшно всім! (Сміється). І мене, траплялося, «вишибало», а особливо – коли співали іноземною мовою. Переїзди, перельоти… Багато всього було – і смішного, і не дуже. Згадую, мали ми летіти до Канади 12 вересня 2001 року. А їхали до Києва в аеропорт одинадцятого, коли стався теракт в Америці. Моїй першій дитині був місяць. Збиралися їхати, і чую від тестя – «Там літаки в будинки вдаряються!». Сиділи тоді три дні в готелі, чекали на будь-який рейс. Повернулися назад, додому. А полетіли через тиждень. Пропало нам за цей тиждень багато гарних концертів… Щодо веселого, то це зустрічі з друзями, яких ми давно не бачили. Анекдоти, переїзди. Одна поїздка на форт Буаяр чого була варта! Ми тоді фінансово допомогли реабілітаційному центру «Джерело», з яким дружимо і часто у них виступаємо. . . Також, коли їхали 500 – 700 кілометрів, обирали «жертву», над якою усю дорогу жартували… Треба було мати силу витримати ті жарти, бо часом вони були досить гострі. Але воно кожен раз заходило в такі моменти, що ніхто в кінцевому результаті на ображався, бо всі розуміли, що з тими жартами швидше проїхали кавалок дороги. (Сміється).
– Ще хочу розпитати про ваш концерт до 28-річчя. Що в ньому буде?
– Я дуже радий тому, що з'являються у Львові місця крім тих, які всі знають. Я, звісно, не маю нічого проти театрів, ми багато разів у театрах виступали. Але Львівська опера – не для того, щоби витримувати рок-концерти! У Львові нема де виступати! Навіть нам! А що говорити про більші колективи! І нічого нема страшного в тому, що люди, слухаючи концерт, можуть дозволити собі випити келих вина. Чи кухоль пива. Чи навіть щось з'їсти. Такий час прийшов! Так у цілому світі роблять. І ми мусимо це зрозуміти. І нема на що ображатися! Хочемо в тому часі, що є, коли взагалі нема концертів, щоби все відбулося. Що буде? Буде, як завжди, гарний настрій. Повірте мені на слово: програмою ніхто не буде розчарований. Ми зараз витягуємо такі пісні, які давно не співали, але які справді мали значення на певних етапах нашого розвитку і становлення. І ми дякуємо тим пісням, бо, завдяки їм, мали можливість по сходинці йти догори, десь, може, зупинятися, але у жодному разі не повертатися назад. Принагідно дякую всім, хто прийшов до нас на автоконцерт. Також публіці, що прийшла до нас на концерт у Києві. Це було класно! Зараз, сподіваємося, буде ще краще. Тому що, як правило, на день народження приходять справді ті, що хочуть тебе привітати, або ті, кого ти кличеш. Ми покликали. Подивимося, хто прийде. Сподіваюся, що це будуть ті люди, які нас по-справжньому цінують і люблять. Це один з важелів, чому ми стільки років тримаємося на сцені. Бо ми комусь потрібні. Це дуже важливо.
Розмовляла Тетяна Козирєва.
Фото з архіву Тетяни Козирєвої та надані Галиною Гузьо.