Цар Ох, Оксанка та її братики, а ще – Сонце, Місяць, Зірки, Жуки, Гриби, Вітер та Мавки... Львівська національна філармонія представила казку-оперу Стефанії Туркевич-Лукіянович «Серце Оксани» і репрезентувала цей твір як такий, що «Вперше в Україні. Перша дитяча опера. Першої української жінки-композиторки». Така от добра новина! Тим більше, у часі пандемії.
Я запросила до розмови режисера постановки Олега Онещака, зробила інтерв’ю і, звісно, поширила у соцмережах. Бо справді дуже добра новина.
Але не все так сталося, як гадалося. Закинули мені ФБ-друзі, що Львівська філармонія «перевищила» свої повноваження, назвавши «Серце Оксани» першою дитячою оперою. Ну ж бо є Лисенко і його «Коза-дереза» та «Пан Коцький». А від себе особисто додам, що водила доньку років із сорок тому на симфонічну казку для дітей «Петя і Вовк» Сергія Прокоф’єва. І тоді, до речі, була щиро вражена і навіть заскочена цікавістю моєї трирічної Світлани цим матеріалом: «Мамо, а ми ще раз прийдемо подивитися?».
Отже, «Серце Оксани» Стефанії Туркевич-Лукіянович – чи перша, чи для дітей і чи опера?
Любов КИЯНОВСЬКА, доктор мистецтвознавства, музичний критик:
Насправді дитячі опери були й давніше, в добу бароко. Писав опери для дітей Лисенко – широко відомі його «Коза-дереза», «Пан Коцький» і «Зима і Весна». Є дві дитячі опери й в учня Лисенка – Кирила Стеценка («Івасик Телесик» «Лисичка, Котик і Півник»). В наш час до цього жанру звертаються багато композиторів. Зокрема, Жанна Колодуб та Ігор Щербаков. Але опера представниці післявоєнного покоління Стефанії Туркевич – насправді перша. Але, на мою думку, це не є дитяча опера – це опера для молоді. А в неї є дві інші дитячі опери.
– А чому творчість Туркевич не знали довший час в Україні? І чому вона в Україні не виконувалася?
Л. К.: Тому що на творчість діаспорних композиторів у нас було накладене табу. І ми про композиторів, котрі жили і працювали у діаспорі, почали чути на початку 1990-х років. І цьому велетенська заслуга світлої пам'яті Мирослава Михайловича Скорика, який організував у Львові фестиваль «Музика українського зарубіжжя», яка ніколи у нас не виконувалася. Це була перша така акція. А потім був «Київ Музик Фест», який зробив учень Скорика – Іван Карабиць. І от вже від початку 1990-х у нас – дуже тісні контакти з нашою діаспорою. А до того, повторюся, це було заборонено.
– Яке враження на вас, музикознавця, справив цей матеріал?
Л. К.: Перше, що я для себе з'ясувала, що це – не дитяча опера. Дитячого у ній нема нічого. І вона розрахована (провідні партії) на професійних виконавців, поза всяким сумнівом. І на сприйняття вона не є дитячою, тому що її мелодії не вкладаються в пам'яті отак, зразу (послухав – і можеш мугикати). Це дуже модерний, складний і високопрофесійний твір. Вона має все-таки складну музичну мову. І я навіть не знаю, кого в українській музиці поруч з нею поставити. За рівнем складності – хіба що Лятошинського. Але це – інший тип музичного мислення. Тут треба пам’ятати, що Стефанія Туркевич спочатку вчилася у Новака в Празі. Але потім вчилася у Гіндеміта. І, власне, оцей конструктивний і неокласичний гіндемітівський тип їй найбільше притаманний. Тій опері – теж. Тобто я як професіонал, як музичний критик, мала величезне задоволення від цієї опери. Щоби сказати, що вона добре сприймається емоційно… Вона дуже добре сприймається інтелектуально. Це, знову ж таки, моя думка. Що мене ще захопило? Так, вона звертається до фольклорних мотивів. Але вона їх опрацьовує – на дуже високому рівні модерного переосмислення.
– Напередодні постановки «Серця Оксани» я розмовляла з режисером Олегом Онещаком щодо вікової категорії глядача, і він мені сказав: «П'ять плюс». Ви, пані Любо, дивилися виставу у залі (не в Інтернеті). То якого віку була публіка?
Л. К.: Всілякого. То правда! І діти сприйняли виставу. Але! Плюс постановки в тому, що вона була достатньо видовищна. Вона була достатньо прозора в подачі головного сюжету. По суті, це навіть не опера – я би її назвала сценічною притчею. І так, як вона оцю казку про Оха розвернула, то тут, власне, є багато таких моральних меседжів, які дуже добре працюють на підлітків і на молодь. Це є жертовність, це є відданість, це є відповідальність і так далі.
– Я дивилася виставу онлайн і звернула увагу на молодшу групу балету, на їхню безпосередність і зацікавленість у тому, що відбувається. Тобто вони чітко виконували поставлені перед ними режисером і балетмейстером завдання, але при тому примудрялися залишалися малими дітьми. Говорю про те, що ця складна робота їх не обтяжувала. І це дуже мило виглядало…
Л. К.: Так. І тут, власне, є така перевага, що таку оперу просто сам Бог велів ставити в музичних академіях – таких, як наша. Де є оперна студія і де є дитяча студія. Це буде супер! Тому що, з одного боку, так, вони втягуються у сферу модерної музики від наймолодшого віку, звикають до неї і не надто замислюються. А з іншого боку… Є такий термін – перформанс. І фактично авторка у 1960 році вже підійшла до того, що опера ставиться як перформанс. І таким подібним чином моя подруга в Лейпцигу поставила в Німеччині «Золото Рейну», де в отих маленьких гномів вона вдягнула малих дітей, і вони скакали під музику Вагнера з величезним захопленням.
– І не можу не сказати про дуже вдале оформлення сцени, бо філармонійна сцена – не сцена театру…
Л. К.: Так, воно вийшло вдалим. Символічним. Чорно-білим, яке дуже пасує до характеру музики. Бо характер музики дуже графічний, чорно-білий, неокласичний. Я розмовляла про враження зі Стефанією Стефанівною Павлишин, яка дивилася виставу в YouTube. І вона мені сказала: «Але діти люблять кольорове!». Може, й так! Але мені таке оформлення сцени сподобалося, бо мало точну символіку. Танці були дуже добре поставлені. Я, чесно кажучи, дістала велику приємність, тому що ця опера – дуже професійна. Тут був перформанс, осучаснення, і все разом зроблено з великим смаком. Я не відчула і не побачила дешевого шоу-бізнесу, вульгарності, що присутнє зараз у дуже багатьох постановках. І голоси виконавців були дуже добрі – відповідні до цієї опери. Напевно, можна би було ставити цю оперу і на великій сцені. Воно би мало свій попит. Наприклад, в Опері як недільна ранішня вистава.
І насамкінець хотіла сказати, що наші недруги, а особливо – північні сусіди, часом закидають: «Та що вони там мають, чого вони там варті?». Навіть постать Туркевич-Лукіянович доводить: у нас надзвичайно сильний дух і креативний потенціал модерного плану.Але доля Туркевич-Лукіянович свідчить: частина була знищена, частина – присвоєна як російські композитори, частина – емігрувала. Тому багато хто, як оця композиторка, не мала можливостей працювати так, на повну силу, як це давали її професійний рівень і вроджений талант. І добре, що ми повертаємо те, що можемо повернути. Бо недавно Остапович в Органному залі продиригував Першою симфонією цієї композиторки – це колосальна симфонія, високого рівня твір. Гунька виконував її пісні – це дуже високого рівня пісні. Тобто у нас є надзвичайно талановиті композитори, і ми зобов’язані відродити те, що ще можна відродити. І дуже добре, що оця опера відродилася.
Василь ВОВКУН, генеральний директор Львівської опери, режисер-постановник опери «Лис Микита»Івана Небесного – першої сучасної української вистави для сімейного перегляду, як зазначено на сайті Львівської опери:
«Серце Оксани» – це музична композиція для дітей і для якогось одного голосу (баритону, високого басу). І, в принципі, вважати її повноцінною оперою, аж ніяк не можна. Ось і все, що я думаю з цього приводу. Пропоную згадати Олеся – «Ніч на полонині». Вистава йшла в Театрі Заньковецької. Але дивіться, яка там звірина була, яка там була філософська тема і так далі! А «Хустка Довбуша» Кос-Анатольського? Це теж – опера? Тому, коли йдеться: «Перша, перша, перша!». Ну, перша постановка! Так! Тому, мені здається, що тут – рекламна фальш! Отже, ця музична композиція може виконуватися у музичній школі, в дитячому садку,бо дітки це зрозуміють. Але якщо говорити про професійну сцену, то тут треба подумати, що ми можемо до жанру опери звести багато чого,де опери немає. І можемо говорити, чи це – повноцінна опера? Чи звичний театр, де є «Наталка Полтавка»?Бо всімузично-драматичні театри країни – співучі. Тобто в усіх драматичних театрах України гралася «Наталка Полтавка», де актори співали.Чи сприйматиметься «Наталка Полтавка» як опера для англійця чи француза? Та ні!!! Те, що маємо, то те й представляємо.Але ми вже живемо в тому інформаційному світі, який має відрізняти грішне від святого. Може, жорстоко кажу. Але ж і Поплавський співак!
Володимир СИВОХІП, генеральний директор Львівської національної філармонії:
Останні два роки ми у середовищі Львівської філармонії активно шукали якісь нові проєкти, нові твори. І, власне, про ім'я Стефанії Туркевич ми багато говорили, бо якось так склалося, що когорта львівських композиторів 1930-х років, наприклад – Нестор Нижанківський і Василь Барвінський, добряче вивчені і спопуляризовані. А ім'я Стефанії Туркевич чомусь залишилося у затінку. Ми знали, що була така композиторка. Ми знали назви її творів. Але активних кроків, так сталося, не робили. Багато років з її доньками контактувала Стефанія Павлишин, яка найбільше робила для того, щоби творчість Туркевич хоч якось була популяризована. Воно розпочалося з вокальних творів Туркевич, які ми у Спілці композиторів видали вже давно. Також ми мали рукописи двох симфоній Стефанії Туркевич. Але ними зайнявся, в першу чергу, диригент симфонічного оркестру з Чернівців Йосип Созанський. Чогось більш системного, на жаль, не було. Ми багато говорили про те, що архів пані Туркевич мав би потрапити до Львова. Маю сказати про ентузіазм оперного співака Павла Гуньки (він також мешкає в Англії) та його дружини Лариси, які вирішили, що архів пані Туркевич потрібно зафіксувати (сфотографувати) і передати до Львова. Ця робота була виконана близько трьох років тому. Власне, Павло Гунька привіз кілька копій її рукописів. У нашій академії відбулася урочиста передача цих копій. Флешка з тими творами, з тими фотокопіями, що їх привіз Петро Гунька, зберігається у мене. І якось воно отак збіглося. Коли ми говорили про те, що потрібно поставити якусь із опер Стефанії Туркевич, я подивився флешку. Є! Дуже важливо було вирішити низку організаційних питань. А саме: написати проєкт на програму «Фокус на культуру» управління Львівської міської ради, взяти участь і перемогти там. Ми розуміємо, що постановка, концертне виконання вимагає певних витрат. Але воно відбулося! На мою думку, ця опера мала великий і заслужений успіх. І, поза сумнівом, матиме хороше продовження.
– А що в нас з дитячими операми в Україні станом на нині?
В. С.: Вони є. Я не є фахівцем з цього питання… А що у нас взагалі з українською класикою? З симфоніями, концертами? Ревуцького, приміром, чи Лятошинського? У нас, на жаль, ставлення до національної спадщини дуже поверхневе і занедбане. Але дитяча опера точно є. Починаючи від класика української музики Миколи Лисенка… Я пригадую початок 1990-х років, коли це можна було робити. Силами Спілки композиторів ми ставили дитячі опери Лисенка. Є дитячі опери багатьох інших композиторів – послідовників Лисенка. Є дитячі опери і сучасних композиторів. Просто цей жанр не те що не запотребуваний… . Він просто у нас не популяризується.
– А які ваші особисті враження від постановки? Зал був теплий?
В. С.: Енергетика вистави мене надзвичайно зворушила і здивувала. Воно трохи нагадало мені моє дитинство 1960-х – початку 1970- років. Воно все було зовсім інше. Але дитяча казка, дитяча гра була надзвичайно присутня. Може, тому, що на той час воно не надто популяризувалося. Була не те що забороненою – її треба було пошукати. Ті всі казки, що їх нам читали бабусі, зрештою, дитячі хороводи, замовлянки під церквою на Великдень – воно ж було заборонено, але ж насправді відбувалося. Тобто діти тоді жили своєрідною магією. І ось у виставі «Серце Оксани» діти показали, що їм бракує цієї магії. Напевно, жоден гаджет, жодна електронна адреса не може замінити ось такого чогось живого. Хай скромні декорації, хай скромність в іншому, але діти тим жили, і воно передалося публіці. І це мене надзвичайно тішить. Звісно, є над чим працювати! Важливо, що діти мали можливість дотикатися до цього первинного, джерельного.
– Чи ще цього року плануєте «Серце Оксани» у програмі?
В. С.: Думаю, що на час Різдвяних канікул вистава йтиме. Робота ще не є завершеною. Це я про проєкт «Фокус на культуру». Далі, якщо все буде добре, у новому бюджетному році мали би ми отримати додаткове фінансування для того, щоби опера «Серце Оксани» виїхала за межі Львова і щоби ми могли зробити якісний запис вистави. Щоби цей твір повернувся на своє, заслужене, місце.
– А не дорікали вам, приміром, за те, що сцена філармонії – не театральна сцена?
В. С.: Це зараз все дуже умовно. Що театральна сцена, що концертна… Очевидно, бракувало нам простору для декорацій. Але відбулося так, як відбулося – всім вистачило місця: і оркестру, і солістам, і хору, і балету… Якщо абстрагуватися від того, що це – сцена Львівської філармонії, воно все виглядало надзвичайно природно.
Головне, що Стефанія Туркевич, яка є виходцем зі знаменитого роду Туркевичів, відбулася. Тому що це ім'я абсолютно у нас не досліджене. А мало би посісти вище, вагоміше місце в історії української музики. Бо дійсно того вартує.
Принагідно:
Стефанія Туркевич (1898, Львів –1977, Кембридж) офіційно визнана першою українською жінкою-композиторкою. У роки СРСР її роботи були під забороною.
Опера «Серце Оксани» написана 1960 року у Кембриджі. Твір ставився як композиція на зібранні українців у Канаді і ніколи не виконувався в Україні.
Партитура потрапила до Львова завдяки оцифруванню рукописів Стефанії Туркевич-Лукіянович, про що подбала родина композиторки та подружжя Гуньків. Варто сказати й про те, що постановка у філармонії здійснюється за сприяння Львівської міської ради – «Серце Оксани» перемогло у конкурсі ЛМР «Фокус на культуру».
Вистава багатофігурна. У ній беруть участь понад 60 артистів, більшість з яких – діти. Задіяні у постановці септет (інструментальна група із семи солістів) Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії, вісім солістів, дитячо-молодіжний камерний хор «Жайвір» і балетна школа-театр L.Stage. Диригент – Сергій Хоровець. Балетмейстер – Вікторія Ткач. Художники –Олександра Нагірна та Наталя Сало.
Опера-казка «Серце Оксани» транслювалася на офіційних YouTube-каналі філармонії та на Facebook-сторінці Львівської національної філармонії.
Текст: Тетяна Козирєва
Фото: Світлана Бачинська