У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відбулася виставка «Вміти побачити» львівської мисткині Ірини Мінько-Муращик. У показі – понад сімдесят робіт, і це текстиль в техніці гобелену малих форм та живопис у техніці пастелі – натюрморти, квіткові композиції, пейзажі. Експозиція мала бути представлена навесні. Перекладалася через локдаун. І так збіглося, що саме припала на ювілей художниці.
Як на мене, цей показ унікальний, бо не розбурхує, не пригнічує, натомість заспокоює, тішить і серце, і зір, гармонізує, налаштовує на позитив, що дуже важливо в теперішньому важкому карантинному (і не тільки) часі.
Велика подяка працівникам Національного музею, котрі дуже широко висвітлили-деталізували виставку «Вміти побачити» у соціальних мережах, що теж украй важливо, бо дуже багато людей через побоювання інфікуватися давно вже не йдуть до «закритих» приміщень. Музеїв – у тім числі.
Аби характеризувати творчість Ірини Мінько-Муращик, звертаюся до фахівців:
«Творчість Ірини Муращик є своєрідним прикладом синтезу текстильних та живописних мистецьких практик. Ми часто чуємо, чи самі говоримо, що ткацтво – це живопис нитками. Ймовірно тому, Ірина Муращик поруч зі своєю текстильною компонентою творчості активно розвиває живописну складову. Її пастелі відображають увесь спектр емоційно-настроєвих станів художниці, які вона черпає в мотивах природи свого улюбленого Світязю чи то в серіях натюрмортів, кожен з яких має глибшу семантичну канву, ніж на поверхні.
Така єдність текстилю та малярства, ймовірно, була до певної міри успадкована від батька – видатного українського митця Олега Мінька. Адже зростала як митець саме у просторі творчості батька. Будучи текстильником за фахом і маючи гарний доробок у цій сфері, Олег Мінько все ж таки віддавав перевагу малярству як царині творення свого світу, сповненого неповторним філософським баченням сущного. Натомість Ірина Муращик відтворює свої світоглядні рефлексії саме в текстильних практиках, звертаючись до традиційного шпалерного ткацтва та формату текстилю малих форм. І ось тут вона реалізує саме свої графічно-колористичні та смислові ремінісценції, які почасти співзвучні композиційній і графічно-пластичній якості малярства та графіки Олега Мінька. Звісно, що твори Ірини Муращик зберігають авторську неповторність, адже внутрішній світ кожної творчої особистості самобутній. До того ж, фактура та структура тканої поверхні творів Ірини Муращик збагачують тонально-колористичні якості, розширюють спектр засобів кольорової гармонізації твору.
Не можу не зазначити ще одну якість творчої особистості Ірини Муращик. Мова йде про її викладацьку діяльність, де вона активно впроваджує методики фахового зростання в контексті мистецьких ідей Олега Мінька».
Кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв Таміла Печенюк.
«Ірина Мінько-Муращик володіє унікальною, визначеною її темпераментом, комбінацією творчих рис. Поруч із батьком, визначним художником і педагогом, вона неквапливо, натомість з великою професійною ретельністю з року в рік віднаходила терени власної ліричної та емоційної сутності. Відтак її зусилля локалізувалися навколо «близьких дистанцій» родинного життя та проникливих спостережень за малопомітною для більшості процесуальністю «тихого життя» в природі та оточуючому людину предметному світі. Такі, на перший погляд, нескладні мотиви чи об’єкти наділялися авторкою особливим чаром та вводили в субстанцію складніших смислів, притаманних життєвій практиці та замріяності мисткині. Увага до деталей в кліматі домашньої повсякденності дозволила Ірині вийти на вартісні духово-ціннісні інтонації, що стали свого роду трендом її творчого індивідуалізму. Найбільше нюансів у способах репрезентації власного світогляду розкрилося в техніці пастелі. Тепла світлоколірна гама її натюрмортів і краєвидів, м’яка пластична трансформація натурного матеріалу екранує глибинні пласти естетичної свідомості авторки. У гобеленах малих форм Ірина Мінько-Муращик дещо загострює формальні установки образотворчості, структуруючи складні символічні означення сучасного світу з його морально-етичними колізіями та ціннісними деформаціями. Натомість і в цих творах психоемоційна ідентичність мисткині домінує за вербальною мовою й адаптованою до неї сучасною технікою текстилю».
Мистецтвознавець, історик мистецтва, проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців.
Ірина Мінько-Муращик, авторка виставки «Вміти побачити» .
А далі пропоную розмову з мисткинею. Говорили ми про родину, звісно ж, про човники-шпульки, любов до музики, вибір фаху, вчителів, (не)закоханість у роботу і не тільки. Принагідно зазначу, що, готуючись до розмови з пані Іриною, аж раптом з'ясувала, що отаких, «домашніх», інтерв’ю з нею нема.
– Чи не в усіх матеріалах про ваші виставки, пані Ірино, згадується про батька – одного з найкращих сучасних художників України, представника львівської мистецької школи, постмодерніста Олега Терентійовича Мінька. А мама ваша хто за фахом?
– Мама все життя працювала у ткацькій майстерні художньо-виробничого комбінату. Вона була виконавцем. Не мала вищої художньої освіти. Але їй згодом присвоїли звання «Майстер народної творчості».
– Цікаво, напевно, бути біля мами-рукодільниці?
– У мене не було іграшок, ляльок. Я сама, своїми руками, робила імпровізовані цілі королівства. У мене навіть досі альбомчик такий зберігся – «Принцеси різних країн». Дідуся-бабусі я не мала. Мама брала мене на роботу. І ті човники-шпульки були моїми іграшками. Я фантазувала… Бачила ж і як батько малює. Жила в тому середовищі.
«Натюрморт з козою».
– Вже ближче до закінчення школи, може, були вагання щодо майбутнього фаху? Чи був вплив батьків? Чи вони не втручалися?
– Я закінчила музичну школу. Грала на фортепіано. І я любила музику. В дитинстві воно з примусу виходить, а коли стала старша, то це вже було свідоме. Викладачка щонеділі водила мене до філармонії. Я навіть слухала живого Людкевича – була на його концерті. А потім, у класі дев'ятому, коли вже треба було визначатися, думала про архітектуру чи щось дотичне. А потім вирішила, що вступатиму до Інституту декоративного і прикладного мистецтва. До того часу, поки займалася музикою, не малювала. Тато тоді нарікав, що діти батьків не те що не слухають – несерйозно сприймають. І віддав мене в науку до пана Любомира Медведя.
– Хороша наука…
– І я два роки без упину, з ранку до вечора, без вихідних вчилася. І дуже завдячую панові Любомиру, тому що те, чого навчив мене пан Медвідь, лишилося зі мною на все життя. Навіть можу сказати, що за весь час навчання в інституті я не отримала стільки, скільки від пана Любомира.
«Чайки».
– Індивідуальне навчання – на те й індивідуальне.
– А він ще мені сказав так: «Займатимемося рисунком, бо для живопису у тебе є батько». А потім, коли я вже вступила, нас три роки вчив Звіринський. Отак мені пощастило! Він мав нас всі роки навчання вести, але його звільнили… А батько мій дуже товаришував все життя з Флінтою. До останнього дня. Він навіть був останнім, хто бачив Флінту перед відходом – відвідував у лікарні... У 1980-х вони на пленерах ще малювали. Батько тоді був у реалістичному періоді. І вони тоді брали зі собою фарби, пастелі. А я приглядалася – як це, яка техніка, який спосіб малювання. Хвостиком за ними бігала, підглядала, прилаштовувалася і теж малювала разом із ними.
«Сільський пейзаж з маками».
– А от казали, що музику дуже любили… А тепер? Закинули?
– Мусила віддати інструмент. Але любов до музики лишилася на все життя. Без музики не можу. Вона мені як тло дуже допомагає налаштуватися на роботу. Коли працюю, обов’язково мушу слухати музику.
– Яку?
– Переважно класичну. Баха, наприклад. Батько любив Перголезі. І я також дуже люблю. Дуже мені подобається П'яццолла. Надаю перевагу м'якій музиці. А може бути й драматична. Все залежить від настрою. Воно, напевно, не навмисне виходить. На підсвідомому рівні.
«Той, що біжить».
– Ніколи емоційно не тиснуло на вас, що можете стати тінню батька? Я про те, що все життя порівнюватимуть вас як мистців.
– Не задумувалася над тим. Він мене навчив просто працювати. І, траплялося, дратувався: «От, ти готуєшся до виставки…» На його думку, художник має зробити добрий твір. Казав: «Тщеславіє – великий гріх». Напевно, вклав він мені це в голову. Тому не дуже переймалася тим, що маю бути перша, що маю щось надзвичайне зробити. Я знайшла свою нішу, в якій мені було комфортно. Не гналася за якимись модерновими течіями, стилями. Знайшла собі дві галузі, в яких працюю. Може, воно здається одноманітним, повторюється. Але мені комфортно, коли працюю. Сам процес захоплює.
– Не втомилися від творчості? Часом таке трапляється…
– Ні. Я не працюю як вільний художник. Працюю, коли маю час. Вибираю момент. І цей момент треба ловити, бо завтра прийдуть інші проблеми. А особливо, звичайно, це стосується жінок. Жінці реалізувати себе дуже важко. Тому що є й інші клопоти, проблеми. І зараз маю обов’язок перед мамою, коли батько вже відійшов. Тому, коли є можливість, стараюся вхопити це. Переважно це відбувається влітку. Тчу. І, до речі, ткацтво заспокоює. Так, як вишивання.
«Птах над селом».
– Але ж ткацтво – нелегка робота! Та й малі форми…
– Малі форми – це, по-перше. По-друге, я роблю це без кольорових ескізів. Тобто я маю сам рисунок (силует). А щодо кольору, то, напевно, мені допомагає знання з живопису. Колись мене звинувачували наші маститі мисткині, що воно – салонне, виглядає картинкою. Не зважала на ці зауваження. Бо воно не є таке дотичне. То не є той живопис нитками…
– Працюю дуже давно з митцями, відвідую багато виставок. Але от не зі всіма митцями іду на контакт. Бо, попри дуже схвальні відгуки, не сприймаю сюжетів їхніх полотен. У вас в роботах – гармонія, спокій, конструктив, нічого не руйнується… Тому запитаю: це гармонія внутрішня?
– Я дуже люблю спостерігати. Це все – від природи. От ми зачіпаємо батькову творчість. Він малює листочок чи пташку, і воно все іде від природи, але це не є фотографічне змальовування. І в нього – свій, своєрідний стиль. А я завжди спостерігаю і загострено бачу ту різницю. От такий виробився стиль бачення тієї гармонії. Так я собі бачу перед очима – отой уклад співвідношень кольорів. Щодо конструктивізму… Також батько мене вчив. Через Звіринського. Колір – конструкція – пляма. Завжди присутні ті складові. Я не те що себе примушую – воно просто так виходить. Підсвідомо. Часом відчуваю: щось не те! Мусиш ще якусь крапку поставити! Буває, спочатку незадоволена. Дратує та робота. Але кажу собі: треба відставити вбік, бо є моя якась планка, і як виходить – так виходить. Бо так я собі розумію, бачу, відчуваю.
«Сосни».
– Чи маєте кумирів у творчості?
– Звичайно! Мені дуже подобається, передовсім, батькове оточення. А перший мій кумир – батько! Бо я від самого мого маленького дитинства і до його останніх днів була поряд. І потім ми виставки його робили з чоловіком. Жилося в тому! Потім мені страшенно подобається творчість Петрука і його філософія. Вони з батьком були близьким приятелями. Коли зустрічалися, то гарно мовчали. Казав тато: «Ми гарно поспілкувалися. Помовчали та й розійшлися» Але наскільки Петрук відчуває модернову скульптуру! І наскільки в нього модернові рисунки! І мені дуже важлива його думка! Звіринський мій кумир. Медвідь мене надихає – він великий майстер, геніальний художник, і я завжди захоплююся і його рисунком, і його творчою манерою. Я, власне, в тому оточенні живу. Може, власне, менше сприймаю художників, які є поза тим колом. Чи, може, воно вже має свій смак. А для мене є близькими люди, яких я згадала.
«Натюрморт з кошиком».
– Приходить Любомир Медвідь на ваші виставки? Все ж таки – перший вчитель?
Був на виставці в Етнографічному музеї 2016 року. Мав бути і на цій моїй виставці. Подзвонив і перепросився. Я казала, що все розумію. Бо зараз живемо в зовсім інших умовах. Він мене шанує. Багато теплих слів сказав. І цього разу сказав, що я все правильно роблю! Це для мене важливо.
На вернісажі.
– Розповідав мені пан Ігор Кожан, директор Національного музею, що прийшли на виставку ваші студенти. Чи вам важлива їхня оцінка?
– Так. Мені дуже важлива їхня оцінка. Зокрема, від Жанни Петренко, яка зараз працює в Києві, але недавно мала серйозну виставку в галереї «Дзиґа». Вона також робить дуже прецизійні ручні роботи. Вона захоплюється моєю творчістю. Так вона говорить. Я її дуже шаную – як сформованого художника. Була моя дипломниця майбутня – сказала, що щаслива. Для мене ці всі їхні похвали, компліменти важливі. Я, коли викладаю, не роблю різниці між собою і студентами. Можу їм ниточки намотати, підв’язати їм нитки. Тобто ніколи не ставлю себе вище, на п’єдестал. І мені приємно, що пройде місяць часу і що вони можуть спокійно, вільно себе почувати на верстаті. Отже, результат є – щось я їм змогла дати.
На літніх етюдах.
– Чи є людина, якій ви першій показуєте свої роботи?
– Це Микола Шимчук. Ми з ним робимо в кінці літнього періоду вернісажі. Приїжджає також Андрій Андрійович Бокотей. Також перші глядачі мама, чоловік, син. А щодо майстерні, то до мене туди ніхто не ходить. Я зрідка туди забігаю.
Ігор Кожан з каталогами на вернісажі.
– Ще казав мені Ігор Кожан, що виставка ваша мала відбутися в травні. Була перенесена з відомих причин. А потім він вас навіть намовляв, бо ви не хотіли виставлятися…
– Я не те щоби не хотіла. Переживала, чи будуть добрі роботи, скільки мені їх дати, як вони будуть сприйматися? Я маю вам сказати, що для мене наш Національний музей – як для парижанина «Лувр». Велика відповідальність! І ще хотіла останню роботу доткати – у вересні її докінчила. Під час карантину я її почала. І вона мені так добре пішла. Я так швидко ще ніколи не ткала. Як правило, роблю роботу за рік (тчу в суботи і неділі). А мені важливо було її представити – це композиція «Святе і грішне». Дуже дякую пану Ігорю Кожану, що він по-батьківськи спонукав мене до організації цієї виставки. Я вагалася. Мала сумніви. Я не є закохана в свою творчість…
«Яблунька».
– Дуже багато схвальних відгуків і про вашу творчість загалом, і про виставку «Вміти побачити» у Національному. Можливо, якийсь вас особливо зворушив?
– Прийшов на виставку Олександр Федорук (доктор мистецтвознавства, професор, академік Національної академії мистецтв України. – Т.К.). Я не сподівалася, що він так може захопитися… У нього було буквально пів години. І він вперше ознайомився з моєю творчістю. І сказав, що на моїй виставці треба бути години три – чотири, щоби кожну річ оглянути, роздивитися. І пошкодував, що раніше не знав мої роботи. Для мене такі слова – дуже приємна несподіванка. Для художника, як і для актора, дуже важливі виходи на люди, дуже важливі отакі слова. Тоді хочеться працювати, а не складати все у скриньку. Важливо мені, що колись приходив на мою виставку у Музеї Шевченка й Іван Марчук. І дуже добре відгукнувся про мої роботи.
На вернісажі.
– Світ невпинно розвивається і прискорюється. Я про це говорю, приміром, в тому сенсі, що ми тепер замість порцелянового, якісного посуду користуємося пластмасою, а про ткані вироби часто можна почути як про такі, що давно вже вийшли з моди.
– Я роблю те, що роблю! Ми розвиваємося по спіралі. І колись та мить повертається. І ручна робота не зрівняється з одноденкою (целофаном), життя якої швидкоплинне. А інакше треба викреслити всю цивілізацію. Класика – вічна. І я не хочу себе міняти.
На вернісажі.
– Чи пам'ятаєте свою першу самостійну роботу з ткацтва?
– Це гобелен «Львів», і він представлений на виставці. А найперша робота – захист диплома, монументальний гобелен, присвячений Київській Русі. Його потрібно було встигнути зробити за пів року. Мені, звичайно, допомагали майстри. І звідти, власне, пішов мій стиль ткання. А вже після композиції «Львів» я почала робити мініатюри. До речі, раму, на якій я їх роблю, зробив мій батько. І я на тій рамі працюю все життя. Така пам’ятна мені та рама.
– А чоловік, пані Ірино, не ревнує вас до творчості?
– Навпаки! Якщо мені треба працювати, він все робить для того, щоби я мала таку можливість. Я навіть не сподівалася, що чоловік, недотичний до мистецтва, так мене розумітиме в тому сенсі. Це, напевно, тому, що у тому середовищі змушений був жити. І любити це середовище… Та внутрішня його інтелігентність і розуміння мені дуже допомагають. Можливо, тому я мушу більше працювати над жіночими своїми обов'язками, приділяючи багато часу чоловікові в побуті, щоби воно все це було в гармонії.
Розмовляла Тетяна Козирєва.
Фото з архіву Ірини Мінько-Муращик та ФБ-сторінки НМЛ.
28.12.2020